Закінчення. (Початок у №150 за 19 серпня 2005 року)
Все — від тракторів і корів до опішнянської кераміки й ковбаси — пропонують на Сорочинському ярмарку, який розпочався 17 і продовжуватиметься до 21 серпня на Полтавщині. І якщо за Миколи Гоголя сюди приїжджали торгувати, то нині, здебільшого, щоб прорекламуватися.
— Почому пледи, хазяйко? — запитують у власниці пречудових (і на вигляд дуже теплих) ковдр.
— Купляйте, віддам недорого, — каже. — Ви подивіться, тільки, які ковдри!
«Не дорого» на ярмарку рахується від ста-двохсот гривень і вище. Сам процес торгу викликає неабиякий азарт як у покупців, так і в негоціантів.
Скільки ця миска, пані?
— 20 гривень.
— А дешевше немає? Мені для маку треба...
ОБЕРЕГИ Й ПІДСВІЧНИКИ
— То купіть меншу, — каже власниця торгового місця, біля входу на Сорочинський ярмарок. Її товар — з Волині. Споконвіків там виробляли чорну димляну кераміку. «Другої, — каже Раїса Ленартович, — в нас не було. З цієї їли, пили, в ній готували». Із своїм чоловіком Валерієм Раїса щоденно трудиться біля гончарного круга уже понад дванадцять років. Раїсу — режисера та Валерія — професійного музиканта, змінити професію сподвигли «тяжкі часи». «Ми знайшли себе в гончарстві,» — додає вона. В Сорочинцях сім’я вперше. Раїса каже, що торгівля йде. Тільки людям треба давати більше інформації: часто запитують «чому посуд чорний?» А чорний він, — пояснює волинянка — від технології, за якою його випалюють. В печі глек, наприклад, має вищу температуру, і не пропускає воду. «Крім вогню, глини і рук мого чоловіка, тут нічого більше немає,» — каже. Сімейне виробництво налагоджено добре. І нових маркетингових розробок не потребує. На експорт товар не возять. Раїса каже, що іноземці знаходять їх самі. «Наші роботи є в Польщі, Америці, Канаді, Австралії, а особливо — у Франції, Італії. Кавові сервізи найбільшим попитом користуються у турків,» — малює географічну карту на одній із мисок Раїса. Підсвічники користуються шаленим попитом, особливо у поляків. У них ніхто з гончарів не вміє робити такі підсвічники. «В мене Валєра крутить підсвічники на всю Польщу, то тамтешні майстри сирими їх забирають і вже вдома випалюють,» — розповідає дружина про чоловіка-гончаря. Одного разу, каже, 200 підсвічників мусив скрутити за два дні. Мабуть, там, за кордоном, їх товар продають за більші гроші ніж придбали. Значно більші. Так, велика глибока макітра коштує на ярмарку в Ленартовичів 50 гривень. Середні миски — по 35 гривень. Найдорожчі — великі вази, коштують 300 гривень. Вази — каже Раїса, — робити дуже важко. Для довгих ваз береться великий шмат глини. Підсвічники — теж робота кропітка. Щоправда Сорочинський ярмарок їх не побачив. Сім’я щойно повернулася з торгів, які відбувались у Києві під час етнографічного фесту Олега Скрипки. «З «Країни мрій» ми повертаємося, продавши все», — зазначає продавець. Музикант Олег Скрипка дуже допоміг народним майстрам. Зустрівши їх на Андріївському узвозі, запросив на минулорічну «Країну мрій». Відтоді — це дружба. «Він прекрасний чоловік... — каже Раїса. — Наскільки він простий і розумний у спілкуванні!» Словом, розкрутили бізнес. Люди відчули смак продуктів, запечених в цій глині. «Ніякий «Zepter» чи «Tefal» не заміняє чорну димляну глину. І якщо цю продукцію завдяки гончарям-активістам, як Ленартовичі, іще можна зустріти в вільному продажу, то опішнянська кераміка вже майже переходить на рівень музейного експонату. Кореспонденти «Дня» в пошуках останньої ледь не заблукали. Те ж стосується і славнозвісних, дуже дорогих (в сенсі культурної цінності) решетилівських килимів. Хоча місцева влада таки добре пошукала, поки знайшла вишуканий решетилівський килим, який і презентувала Президентові на відкритті Сорочинського ярмарку.
Загалом же, добре поінформовані оптимісти кажуть, що народна культура гине на Полтавщині. Вже втрачено мистецтво вишивки на шовку. Вишивка на маркізеті стала рідкістю, вишивка білим по білому також може скоро зникнути. Однак, Сорочинський ярмарок неаби як підтримує народний промисел. Тут, під «торговою маркою» Миколи Гоголя продають, скоріше, не товари, а бренди. Бренди, відомі на весь світ, але мало знані в самій Україні її ж громадянами.
Гідні слова й вироби народної майстрині з Донецька. Вона разом із однодумцями виготовляє в вільний від роботи час ляльки з мішковини уже протягом 15 років. На Сорочинському ярмарку — вперше, бо досі ніколи не продавала обереги, а роздавала друзям. У перший день виторг був не надто великим. Але, каже, що зацікавленість гостей ярмарку є. Її роботи — єдині свого роду на торжищі. Коштують символічно — від 20 гривень. Але затратних матеріалів багато: мішковина, шишки, голки, гудзики, тісто, з якого ліпляться фігурки тощо. Все натуральне. Потенційні покупці — в основному — хоч як це дивно — чоловіки. Віктор Ющенко і тут не став винятком.
Поряд із прилавком донеччан розташувались верховинці. Їх торговий «коник» — музичний інструмент трембіта. Її виготовляють в Україні лише дві людини. Особливість інструменту в тому, що при довжині три метри, він має важити триста грамів. Трембіту роблять тільки з того дерева, в яке вдарив грім. А звуки інструменту чутно більш ніж за десять кілометрів. Трембітарі сповіщають горян про важливі події. На ярмарку, звичайно, такою подією став приїзд президентського ескорту.
КУПІТЬ КОНЯ! ЗАЛІЗНОГО...
Секрет гарного і швидкого продажу — в музиці. Ще Гоголь у своєму «Сорочинському ярмарку» описував, як там «...все неслось. Все танцювало...» Разом із «мандруючим» по торжищу співочим колективом кореспонденти «Дня» потрапили в іншу частину поля — туди, де виставлялись коні, племінна худоба, вівці, свині, ВРХ — словом, — натурпродукт, без якого не живе жодне село. Наприклад таке, як Калайдинці Лубенського району Полтавської обл. Там, у СТОВ «Колос» вирощують, кажуть, найкращі породи. Продають. Наприклад, племінний кінь (але без принца верхи) нині коштує близько 4 тисяч гривень. Із свинарством справи гірші. Свиня, звичайно дешевша за коня (десь 2,5 тисячі), однак, аби її вигодувати, кажуть господарі, ніяких грошей не вистачить. Так, і м’ясо дорожчає.
Бджолярі скаржаться, що дорожчає і цукор. Дратує також те, що не всі поля засіяні, тому бджоли й на бур’яни тепер літають. І з бензином погано. Відтак, діжка меду обійдеться недешево. Іван Луценко привіз свій мед із Зінькова Полтавської області. Ціна літрової банки липового меду складає 22 гривні, гречаного — 21. Пасічник каже, що збирати мед — вельми невигідна справа. Ледь зводить дебет з кредитом.
Легше працювати приватним підприємствам. Так, Олена Телепко, начальник цеху з виробництва і фасовки меду ПП «Златомед» з села Грускоє Кіровоградської області каже, що їх пасіка налічує 800 вуликів. Мед добре розповсюджується не лише в Україні, а й за кордоном — в Польщі, США, Англії. 1 кілограм 350 грамів чистого меду на виставці коштує 20 гривень. В супермаркетах він коштуватиме 25 гривень. Наразі в Україні поширюється нова культура продажу меду — він має бути фасованим. На запитання про те, що робить держава для того, щоби молочні ріки України захистили медові береги, пані Телепко посміхнулася, але змовчала...
Зате, є певні зрушення в сфері машинобудування. Так, купуючи зернозбиральну техніку чи жниварки ВАТ «Херсонські комбайни» за 520 тисяч гривень, держава компенсує сільгоспвиробникам 30% вартості. В місяць ВАТ виробляє по 20 комбайнів. За словами його працівників, виробництво стало нарощуватись з приходом нового інвестора. Більшим попитом на продукцію користується Луганщина. А за кордоном — Росія. Туди поставляються мости на дони для комбайнів, і жниварки.
ВЕЛИКОСОРОЧИНСЬКІ ВАРЕНИКИ
Поряд із комбайнами, продаються й товари більш доступні для пересічного громадянина. Так, приватний підприємець з Харкова Геннадій Череванюк представляє на Сорочинському ярмарку науково-виробниче підприємство «Пакс», яке знаходиться в Харківській області. Товар представлений гумовими виробами: калоші, калоші хутрові, бурки, комбіновані чоботи. Асортимент великий. Товар продають за ціною завода-виробника. І це на сьогоднішній день найнижчі ціни в Україні. Наприклад, калоші садові коштують 6 гривень. Своїй участі в ярмарку раді, тому що є можливість знайти нових партнерів. Підприємство постачає взуттям лише українського споживача, одначе в Росію товар таки вивозиться через оптові ринки. Основні покупці — сільське населення і фірми, які займаються спецодягом. Об’єми виробництва — великі. В рік ПП виробляє 300 тисяч пар товару одного найменування.
Якщо калоші — взуття на кожний день, то костюми від торгової марки «Пєтро Сорока» — лише на свята. Фірма існує три роки, і продає товар лише по Україні. Шиють в Сумах. Ціни в межах доступного — середній костюм коштує 250 гривень. Сумські негоціанти кажуть, що торги ідуть добре. Минулого року за 5 днів продали більш ніж триста костюмів. Одначе неабияку суму з заробленого довелось викласти за торгове місце, воно обійшлося у 6 тисяч гривень.
Загалом, всього товару на ярмарку не перерахуєш. Паморочилась голова. Треба було перекусити перед дорогою. На пошуки останнього кореспондентам «Дня» не слід було далеко йти. Вирішили довершити своє турне ярмарковим полем чимось найбільш колоритним. Відтак, пригостились великими, завбільшки з кулак, полтавськими варениками із глека. Правду казала Раїса Ленартович, смак їжі з горщика словами не передати.
Від’їжджали з Сорочинського ярмарку так же колоритно. «День» супроводжував самодіяльний народний автентичний ансамбль «Криниця» з Івано-Франківщини. Колектив люб’язно зголосився підвезти автора цих рядків до Миргороду. Шкода, що від Великих Сорочинець до вищевказаного міста — шлях доволі близький. Дорогою співали народні пісні. Здавалося, що колектив знає їх стільки, скільки людей і товарів разом було цього року в Великих Сорочинцях на ярмарку...
