Роботу історика часто- густо супроводжує одна досить поширена ілюзія: вважається, що досліджувати події недалекого минулого, коли ще живі безпосередні учасники всіх драм та колізій, свідки «доленосних» рішень, значно легше, аніж занурюватись у таємниці давніх, загадкових віків. Це – саме ілюзія. Бо «писати історію сучасності» (використовуючи слова одного політичного лідера) завжди вкрай важко. Заважають інтереси тих партій, суспільних угруповань, окремих політиків, яким більше ніж небайдуже, чи будуть вони «красиво», «гарно» виглядати у дзеркалі історії. А у декого з них є дуже вагомі підстави просто боятися правди...
Між тим знати правду, наприклад, про період розкладу і загнивання суспільства так званого «розвинутого соціалізму» в СРСР і УРСР вкрай необхідно. Якраз там, у 70-х роках минулого століття, криються коріння і передумови багатьох теперішніх проблем уже незалежної України. Якщо стояти при цьому на грунті точної науки (адже у нас кожен, хто жив у той час, вважає себе «фахівцем» з доби «застою» — вкрай, зауважимо, невдалий термін!), то зрозуміло, наскільки потрібні тут достовірні історичні джерела: документи, спогади сучасників, листи, щоденники...
Є серед таких джерел (останніми роками вони активно видаються) просто цікаві, є вельми цінні. А є унікально цінні. До таких сміливо можна зарахувати щоденникові записи колишнього Першого секретаря ЦК КПУ (1963–1972) і члена Політбюро ЦК КПРС Петра Юхимовича Шелеста, котрі він вів із 1930 року (майже щодня) і до останніх років життя. Найбільш історично і політично-вагомі з них, особливо ті, що відносяться до періоду, коли П.Ю.Шелест очолював ЦК КПУ або посідав інші найвищі партійні посади в Україні, ретельно зібрані, підготовлені до друку та (доповнені спогадами про Шелеста та документами тих років) щойно опубліковані колективом істориків. Загальний редактор видання – постійний автор «Дня», визначний історик, керiвник Центру історичної політології Інституту політичних і етнонаціональних досліджень НАН України, професор Юрій Шаповал; упорядники Володимир Баран, Олеся Мандебура, Галина Юдинкова. Книга «Справжній суд історії ще попереду», випущена київським видавництвом «Генеза», – без перебільшення, не тільки велика творча перемога авторського колективу, але й непересічна подія в духовному і політичному житті України.
Бо щоденникові записи Шелеста, котрі Перший секретар ЦК вів дуже добросовісно, по «гарячих слідах» подій багато десятиліть (причому, за визнанням самого Петра Юхимовича, він пізніше майже не редагував їх, не бажаючи нічого пригладжувати або подавати себе кращим, ніж то було насправді) дають безцінну інформацію для пошуків відповідей з таких питань: чи можлива була національна свобода в УРСР зразка 60–70 років ХХ ст.? Що таке «реальна брежнєвщина»; які її головні ознаки? Як готувалося вторгнення радянських військ в Чехословаччину в 1968 році? Як виникла «змова» проти М.С.Хрущова у жовтні 1964 року? І – з головних двох питань: чи дійсно СРСР був Імперією? І чому рухнула та Система?
Можна безкінечно сперечатись про те, чи справді український народ міг дійсно бути вільним у колишньому Союзі (думка лівих відома). Але якраз в щоденниках Шелеста ми знаходимо вражаючі свідчення тупого, безнадійного шовінізму керівників СРСР (принаймні, багатьох із них). Так, на засіданні Політбюро ЦК КПРС (який рівень, читачу!) у вересні 1965 р. пролунали такі думки вождів–«інтернаціоналістів»: Л.І.Брежнєв: «Українська мова – це... суржик російської мови». О.М.Косигін: «Незрозуміло, чому в Україні у школах повинні вивчати українську мову». М.А.Суслов: «Там, на Україні, кумир – Тарас Шевченко. Це – прояв націоналізму». І, нарешті, останній «шедевр» – виступ В.В.Щербицького (чий ювілей, як відомо, відзначала наша шановна влада в лютому цього року): «Ми необережно підходимо до висунення кадрів – беремо курс, як правило, на українців» (?!!). Ось рівень мислення наших не таких вже й давніх керівників! Чи мала майбутнє така держава?
Можна абстрактно уявляти собі, що таке «велика політика» і які пастки вона ховає для «новачка» (Шелест, по суті, був саме ним). І на сторінках книги уважний читач зможе «по крихтах» скласти собі образ Брежнєва, людини мстивої, боягузливої, дрібної та нещирої – але ж «генія» апаратних ігор! Можна все життя думати про зв’язок моралі і політики – а в щоденниках зустрічаємо численні скарги «Першого» на те, що політика і совість – речі важко поєднувані; зокрема, він чудово знав, що навіть його телефонні розмови слухає КДБ...
Є підстави стверджувати: мимо цієї книги відтепер не пройде будь-який дослідник драматичної доби «блискучого» перетворення хрущовської «відлиги» на неосталінізм. І скаже слова гарячої подяки професору Ю.І.Шаповалу та його колегам. У нашій вдячній пам’яті залишаться щирі слова сина П.Ю.Шелеста, Віталія Петровича: «Батько передусім був доброю людиною» (додамо з болем: так, але в умовах Системи...)
Тоді вулиця, де працював Шелест, носила ім’я Орджонікідзе, тепер це – Банкова. Дуже хотілося, щоб наші вищі керівники і з Банкової, і з вулиці Грушевського, і не тільки там, пам’ятали прості і мудрі слова П.Ю.Шелеста: «Людям можна говорити що завгодно і як завгодно, але справжня історія брехні не визнає». «Тато» (так його називали тоді в апараті ЦК) знав, що говорив...
