1 червня витік термін подання заявок на випуск соціально значних видань («сознавид»). Гроші прилюдно обіцяні. Як сказав би Булгаков, «Аннушка уже пролила подсолнечное масло». Дерібан починається.
Казенною мовою цей маскарад зветься «задоволення потреб населення України в друкованій продукції» (тут і далі — цитати з офіційного сайту Держтелерадіо, який оперує бюджетними коштами для «сознавиду»).
Про «друковану продукцію» чиновники згадали невипадково — дещо з фінансованого справді важко назвати книжками. Про це навіть є напівчесний рядок у минулорічному звіті: «Переважна більшість книг, випущених за Програмою соціально значущих видань, відзначаються високим рівнем». Запитання про те, яким чином бодай частина бюджетних грошей пішла на друк неякісної продукції, знімаю, як нерозумне.
Пікантність у тому, що навіть кращих книжок, випущених з метою «впливу на формування читацьких інтересів та виховання любові до книги», ви все одно не побачите на прилавках книгарень. Їхній маршрут концептуально оминає ринок (щоби конкуренція не виставила об'єктивну оцінку?) за маршрутом: друкарня — бібліотеки. А до бібліотек, як свідчать соціологічні дослідження, соціально активний громадянин України нині не ходить. Тож, зазіхань на свої смаки активний читач може не побоюватися.
Але цікава логіка влади: за кого вона нас, все ж таки, має? «Формування Програми здійснюється згідно з потребами суспільства». Потреби формулює ринок попиту — а хто і коли вивчав у нас книжковий попит? «Какие ребята? Кто их видел?» — раз і назавжди, здається, схарактеризував вітчизняну статистику Жванецький.
За нормальною логікою «соціально значущою» мусить бути вітамінна інтелектуальна пожива, не дорожча за ґамбургери. Тобто, логічно дотувати високозатратні енциклопедії та довідники; локальні, але обов'язкові у меморіальному споживчому кошику історичні дослідження; сучасну гуманітаристику; презентативні мистецькі альбоми.
І це у «сознавиді» є. Навіть взірцевого рівня — лавреатами «Книжки року-2004» стали справді соціально значущі видання: Г.де БЛІЙ, Пітер МУЛЛЕР, О.ШАБЛІЙ. Географія: світи, реґіони, концепти (К.: Либідь), Святий Київ наш великий (К.: Мистецтво), Політична історія України. ХХ століття. У 6 т. (К.: Генеза) тощо. Але ця, ринково зазапитана література, складає меншу частину Держпрограми. Більшість бюджетних грошей торік віддано книжкам, які МУСЯТЬ самотужки пробиватися на ринку.
Ідеться про власне художню літературу. Хто, окрім ідеологічного відділу ЦК, може оцінити «соціальну значущість» того чи того роману? Іван Чиж! На недавніх зборах видавців він, голова Держтелерадіо, казав про «найвищий здобуток на пострадянських теренах» — видання у російському перекладі трилогії Олександра Сизоненка «Советский солдат». Зачудований цим посадовим відкриттям, зазирнув до академічного підручника: романи Сизоненка написані 1976-го, 1981-го та 1983 років, тоді ж відзначені тодішньою Шевченківською премією. Через що літературознавці й змушені були його згадати, хоча і з застереженням: «Авторові не завжди щастить органічно й тісно пов'язати сюжетні лінії».
Аж тут гульк — пошта принесла московську «Литературную газету», де ціла шпальта присвячена «найвищому здобуткові». Виявляється, передмову до книжки написав громадянин Л.Кучма: «Равной эпопеи о Великой Отечественной, Второй мировой войне — такой, как трилогия «Советский солдат», до сих пор еще не было написано ни в советское, ни в постсоветское время». Он воно звідки ноги ростуть у щорічної з'яви книжок п.Сизоненка у Програмі «сознавиду».
Але — нічого особистого. Концепція передбачає «резерв Програми у розмірі до 15% від обсягу державного замовлення… для забезпечення оперативного випуску соціально значущих видань за окремими розпорядженнями та дорученнями Президента України, Верховної Ради, Кабінету Міністрів». А ви кажете, ідеологічний відділ is dead…
Утім, ніхто не відбирає у Кучми/Чижа права на смаки, відмінні від оцінок професійних літературознавців. Але чому літуподобання держслужбовців матеріалізуються за кошти платників податків? Ви думали, ваші гроші-податки пішли на зєльонку в лікарню, на новий тролейбус чи на міліціонерів, що борються з корупцією? Ні, вони пішли на книжки авторів, чиїх імен ви не зустрінете ані на прилавках, ані в критичному дискурсі. «Вперед, широкоплечие, бездарные и симметричные, — ваша взяла» (М.Жванецький).
Минулорічний темплан «сознавиду» складається з 419 назв. Перлів там! Виявляється, «підвищенню інтелектуального рівня суспільства» (ще одна мета Програми) неабияк сприятимуть монографії «Комсомол України», «Основи тваринництва і ветеринарної медицини», «Атлас операций на органах пищеварения в 2-х томах». Так-так, російською мовою — як і «Сказки» Жорж Санд, довідник «Помология. Слива. Вишня. Черешня» та ще з десяток подібного. А щоб кляті націоналісти не гавкали — нате й вам: О.С.Пушкін, «Руслан і Людмила»; «Російські народні казки»; Ю.В.Бондарєв, «Берег»; М.О.Шолохов, «Вони воювали за Батьківщину»…
Цілком репрезентативний український письменник Сергій Жадан назвав би цей список — «двотумбовий стіл, начинений різним канцелярським гівном, як гамбургер холестерином». А не менш відома Світлана Поваляєва зауважила б: «Психіка відмовляється перетравлювати велетенські порції цієї прутні, де періодично трапляються вдалі, але вщент задрочені графоманським мотлохом шматки».
«— И знай, если кто поинтересуется, ты сам всего этого хотел. Ясно?
— Так точно. Ясно.
И государство тепло посмотрело на народ» (М.Жванецький).
Співавтори:
Михаил БУЛГАКОВ . Мастер и Маргарита / Избранные произведения в 2-х томах. Т.2. — К.: Дніпро, 1989.
Михаил ЖВАНЕЦКИЙ. Мой портфель. — К.: Махаон-Україна, 2004.
Історія української літератури ХХ століття. У двох книгах. — К.: Либідь, 1998.
Сергій ЖАДАН . Депеш Мод. — Х.: Фоліо, 2004.
Світлана ПОВАЛЯЄВА. Замість крові. — Л.: Кальварія, 2004.
