Минулого четверга Донецька міська рада подала апеляцію на судове рішення щодо заборони на припинення роботи Донецької загальноосвітньої школи №111. Це одна з небагатьох україномовних шкіл Донецька, які на початку минулого року постали перед загрозою припинення свого існування. І лише через незгоду батьків з рішенням міської ради школа відкрила свої двері першого вересня.
Нагадаємо, що на початку 2011 року в Донецьку планувалося закрити 26 шкіл, серед яких дві — україномовні. Причиною такого рішення міськради, як пояснили її представники, став аналіз демографічного становища в місті, недостатнє фінансування шкіл, а також погане географічне положення навчального закладу. Це мало забезпечити оптимізацію навчального процесу. Але батьки виступили на підтримку «рідних шкіл» й оголосили акції протесту. Починаючи з лютого минулого року вони виходили з плакатами на захист прав своїх дітей. Батьки переконані, що їх школу закривають не через малу кількість учнів і не через поганий стан школи. На думку матерів, які стали на захист школи №111, градоначальників зацікавила школа тільки місцем свого розташування. Навчальний заклад розташований у спальному районі міста неподалік шахти №21. Матері переконані, вони доб’ються справедливості. У цьому вони мають намір йти до кінця.
Ірина КРУГЛОВА, мати двох учнів Донецької загальноосвітньої школи №111:
— У цій школі в однієї й тієї ж вчительки навчалася моя мама, я і моя старша дитина. Зараз у цієї ж вчительки навчається мій молодший син. Спочатку він навчався у школі, розташованій в іншому районі, оскільки ми мешкали там, але коли я дізналася, що моя перша вчителька набирає перший клас, я віддала сина до неї. То хіба б я учинила так, якби вона була поганим викладачем чи поганим наставником? Я переконана, що школа — це другий дім. І тут, у цій школі, я знаю, що мої діти можуть здобути не лише знання, а й підтримку. І це не прості слова: у класі моєї старшої дитини навчаються 32 особи. Я задоволена тим, що отримують мої діти тут. Я пам’ятаю радісне перше вересня цього року, коли мої діти знову прийшли до своєї улюбленої школи. Також пам’ятаю останній дзвоник, коли всі думали, що ж буде з цією школою далі.
Я знаю цю школу як школу із справедливими вчителями. Вона завжди цим вирізналася з-поміж інших. У мене багато гарних і теплих спогадів, пов’язаних із нею. Я пам’ятаю, як на одному з конкурсів «А нумо, дівчата!» дістала завдання: треба було зробити щось неординарне. Я запросила директора школи, Журавка Івана Івановича, на білий танець.
Мої діти встигають й уроки робити, і займатися професійно спортом. Мої діти постійно підштовхують і стимулюють один одного до навчання. Старший син допомагає молодшому, а молодший — старшому. Він має гарну пам’ять, тому добре запам’ятовує. З того, що я бачу і можу порівняти зі своєю освітою, це навантаження. Мій молодший син у другому класі вивчає те, що я вивчала в четвертому. Він вивчає англійську. Але мені хотілося б, аби він вивчав ще одну іноземну мову — французьку чи німецьку. Що ж до таких предметів, як історія і право, я гадаю, він повинен їх вивчати в трохи старшому віці, з п’ятого класу, оскільки після початкової школи він буде більш підготовленим до таких предметів.
Мої діти хочуть навчатися тут. Тут їхні друзі. Їм буде складно перейти до іншої школи, втративши людей, які для них зараз важливі. Саме тому ми обстоюватимемо права наших дітей. Адже діти — це все, що в нас є. І ми повинні їх захищати. Наша влада не звикла зазнавати поразок. Але й ми будемо йти до кінця, до всіх інстанції, аби відстояти своє право, право дітей на здобуття гарної освіти.
Олена МОЗГОВА, мати учня Донецької загальноосвітньої школи №111:
— Спочатку моя дитина навчалася в 101-й школі, в тій школі, в яку нас хотіли відправити після закриття 111-ї. І я добре бачу різницю між обома школами. Там мій син завжди був занепокоєний тим, що коїться в класі. Діти лаялися матом, а хлопчики били дівчаток. Так, там були й гарні діти, але загальна атмосфера в класі була поганою. Я неодноразово порушувала питання на батьківських зборах, але вчителька не вживала жодних заходів. Крім того, 101-а школа в поганому стані. Коли ми віддавали дитину туди до першого класу, ремонт ще тривав. У цій школі завалилася стеля. Як я можу бути впевнена в безпеці свого сина, якщо він навчатиметься в цій школі? На відміну від неї, 111-а загальноосвітня школа — це велика сім’я. Тут всі одне одного знають і підтримують. Дуже теплий і приємний вчительський колектив. У мого сина тут є гарні друзі, йому подобається, та й знання тут дають хороші. Мене влаштовує система навчання.
Я вважаю, що база шкільної освіти на пострадянському просторі на вищому рівні. Щоправда, нам було простіше. Коли я навчалася, у нас наголос робили на спорті. Було менше дисциплін, і, відповідно, навантаження були меншими. Ми брали участь у спартакіадах, олімпіадах. Проводили «Анумо, хлопці!», «Анумо, дівчата!». У нас були усілякі гуртки — шили, плели, займалися музикою. А зараз предметів з першого класу побільшало. Моя дитина вивчає риторику й інформатику. Я не можу сказати, що їй це дається нелегко — ні, все починається з азів. Англійську мову він почав вивчати з другого класу. Гадаю, що це добре. Тому що він буде підготовлений до того, щоб вступити до гарного навчального закладу, аби надалі збудувати своє життя вдало. Звичайно, зараз він має менше часу на те, щоб піти погратися з друзями чи покататися з гірки. Але мені здається, що все залежить від батьків — наскільки вони зможуть розподілити час дитини. У четвер мій син брав участь у конкурсі віршів. Ще вони готують танці для дівчаток до восьмого березня.
Коли я закінчувала школу, я відчувала радість. Ця радість була у предчутті нового життя. Мені якнайшвидше хотілося вступати до вишу. Сьогодні батьки й діти можуть самі обирати, що вони хочуть, — вчитися десять років і вступати до коледжу чи ліцею або ж закінчувати одинадцять і відразу вступати до вищого навчального закладу.
Світлана БІЛЕЦЬКА, мати двох учнів Донецької загальноосвітньої школи №111:
— По-перше, школа невеличка. Всі діти знають одне одного, і кожен вчитель тут як мама. Викладання мені тут дуже подобається. Я задоволена тим, як тут викладають, які знання отримують мої діти. У мене спогади зі школи найприємніші. Я пам’ятаю і свій перший дзвоник, і останній. Так складалося, що я часто змінювала школи, це було пов’язаний з частими переїздами. Свій перший дзвоник я зустріла у школі №100. Пам’ятаю, у нас була молоденька вчителька, щойно після університету, Валентина Олексіївна. Останній дзвоник я провела у школі №101. Випускні класи для мене були найщасливішими шкільними роками. Це був клас «об’єднаний». Ми одразу ж почали дружити, і все це завдяки нашій класній керівниці, вчительці історії Кубраковій Вірі Олексіївні. Я чудово пам’ятаю свій випускний, наші хлопці грали на музичних інструментах, у них був свій ансамбль. Все, що я зараз можу пригадати, це лише хороше. І я переконана, що мої діти так само згадуватимуть свою школу.
У школі №111 навчається двоє моїх дітей. Цього року моя донька закінчує 11 клас. Вона ніколи не була засмучена чи ображена. Мій син зараз у другому. Мене влаштовує в цій школі все: навчальний процес, знання, вчителі, стан школи. Навантаження зараз на дітей у школі інше, але мої діти встигають, і вчитися, і відпочивати. Моя старша донька підпала під програму 12 класів, яку потім скасували. Спершу їй було важко передусім психологічно. Зараз я не знаю, що вона вивчала б у 12-му класі. Я не думаю, що варто повертати цей експеримент.
Ця школа розташована до нас ближче, ніж інші навчальні заклади. Я не хвилююся, що, коли моя дитина вийде на вулицю, з нею може щось статися. Мої діти тут почуваються затишно й добре. Я впевнена у вчителях, я знаю, що вони дають моїм дітям все можливе.
Багато ЗМІ пишуть, що наша школа перебуває в аварійному стані і що її закривають саме у зв’язку з цим. Але коли вони приїжджають сюди, то бачать, що вона відремонтована і класи нові. Школу справді були закрили незаконно. Ми не лише батьки, ми громадяни цієї країни. Я вважаю, що всі батьки мали б стати на бік школи і захищати свої права.
