У своїй книжці «Від двох до п’яти» Корній Чуковський пише про те, наскільки важливим є спілкування батьків з дитиною для її подальшого розвитку і перетворення в людину мислячу. «Свої мовні та розумові навички дитина набуває лише у спілкуванні з іншими людьми. Тільки це спілкування і робить її людиною, тобто істотою, що говорить і мислить (...). Воістину дитина є найбільшим розумовим трудівником нашої планети, яка, на щастя, навіть не підозрює цього...», — пише він. Про те, що сьогодні батьки, намагаючись забезпечити своїх дітей усім необхідним, не завжди мають час на якісне спілкування з малюками, говорять соціологи, психологи та самі батьки. У цьому випадку втрачає не лише дитина, а й тато з мамою.
Адже спілкування з дітьми може збагатити новими ідеями, навчити сприймати життя простіше та допомагає помітити те, що дорослі зазвичай не помічають. Часом — це дуже весело. Приклад тому — записи у соціальних мережах батьків, які вміють не лише слухати, а й чути своїх дітей. Журналіст, медіа-експерт і викладач школи журналістики Українського католицького університету Отар Довженко на своїй сторінці у Facebook час від часу викладає дотепні діалоги та ситуації, пов’язані зі своїми синами. Переважно з молодшим — чотирирічним Кабасем, як ніжно називають його батьки. Це веселі, щирі, мудрі та часом парадоксальні розмови і ситуації. Інколи — просто-таки буддистські.
Оглядач видань проекту «Телекритика» Світлана Остапа також тішить читачів своєї сторінки у соцмережі цікавими історіями про своїх восьмирічних синів-близнюків Тараса і Андрія. Деякі ситуації, здається, написані письменником з хорошою фантазією, але ні — це життя. І читати такі замальовки корисно не лише батькам, а й усім довкола, щоб розвивати в собі вміння бачити в дитині особистість і поважати її та її думку.
«День» поцікавився в Отара Довженка і Світлани Остапи рецептами виховання і спілкування з дітьми у їхніх родинах, надіславши кожному з них по п’ять однакових запитань.
1. Чим у вашому розумінні є процес виховання?
2. Спілкування з дитиною: що треба робити, чого не робити і як зміцнювати з нею дружбу?
3. Чи є принципова різниця в тому, як виховували батьки вас і як ви нині виховуєте свою дитину?
4. Є така приказка: «Вустами немовляти говорить істина». А Чуковський свого часу у книжці «Від двох до п’яти» радив уважно слухати дитину, адже це час пізнання рідної мови, який несе досить неочікувані результати. На вашій сторінці в Facebook видно, що результати справді бувають дуже неочікуваними. Що можете сказати про нинішніх дітей, про їхнє сприйняття світу? Впізнаєте в них себе, чи вони абсолютно інакші?
5. Кажуть, що не лише батьки виховують дитину, а й дитина — батьків, що дитина є теж учителем. Чого вона вас вчить і наскільки успішно?
Світлана ОСТАПА: «Головне — постійно спілкуватися!»
ФОТО З ОСОБИСТОГО АРХІВУ
1. По-перше, власний приклад. Це найефективніше виховує. Можу робити висновки на власному досвіді, оскільки старший син вже дорослий. Я йому не тільки розповідала, що не треба брехати, або курити, а й сама цього ніколи не робила. Тому він виріс — увесь в мене (усміхається). З молодшими синами — близнюками Андрієм і Тарасом — ми з чоловіком також намагаємося не тільки проводити бесіди шодо того, як правильно поводитися, а й показуємо приклад у повсякденному житті. Я граю в теніс — і діти також. Тато грає у футбол — і діти також. Ми любимо Україну — і діти також!
По-друге, незважаючи на досвід, ми з чоловіком все одно продовжуємо вчитися, тобто поглиблюємо свої теоретичні знання, читаючи різну літературу з виховання дітей.
2. Головне — треба постійно спілкуватися! А не тільки тоді, коли у тебе є час чи настрій. І це спілкування має бути якісним. Це означає, що дитину треба вислухати, почути і зрозуміти, що її хвилює. А їх стільки всього хвилює! І малих, і дорослого. Батькам треба пам’ятати, яким би ти зайнятим (крутим тощо) не був, для дітей ти — мама і тато, і треба знаходити за добу час для спілкування з ними.
Що треба робити? На моє особисте переконання, їх треба навчити: що можна робити, а що ні; захищати свої права і не порушувати права інших, вести здоровий спосіб життя тощо. І вважати особистостями. Дуже допомагають здружитися спільні відпустки, екскурсії та сімейні вихідні.
Не треба — їх зневажати, кричати і бити.
У спілкуванні з дітьми треба частіше усміхатися, але й бути строгою, коли потрібно.
3. Принципової різниці немає. Мене батько також вчив не брехати, захищати свої права і не порушувати прав інших, любити Україну. А ще він вважав мене особистістю.
4. Нашим дітям дещо складніше сприймати світ, бо інформації набагато більше, ніж коли росла я. Але у них є помічник — комп’ютер, якого у мене не було. У дітях я себе частково пізнаю, але не повністю. Вони особистості!
5. Так, діти нас вчать. Вони прискіпливо слідкують за тим, чи дійсно ти поводишся так, як розповідаєш. Не дають розслабитися. А ще вони вчать чомусь корисному. Наприклад, старший Сашко — краще розбирається в нових технологіях і залюбки мені пояснює, якщо я його попрошу. А близнюки вчать мене танцювати «Ча-ча-ча» (усміхається). Вони в цьому профі, а я в дитинстві відвідувала студію народного танцю.
СІМЕЙНІ ДІАЛОГИ: «КОРОТШЕ КАЖУЧИ, ДЯКУЮ ЗА ВСЕ»
Андрійко намалював мені на день народження кицьку, а Тарасик — серце і на клаптику паперу із шкільного зошита написав: «Я вітаю тебе з днем народження. Бажаю тобі миру, щастя і любові. І хочу подякувати тобі, що ти мене такого створила. Дякую за татуся. Коротше кажучи, дякую за все».
* * *
Андрій вчора запитує: «Мені 8 років, а місяців скільки?»
— Дев’ять.
— А днів?
— Чотири.
— А котра година?
* * *
Учора бабуся поскаржилася на Андрія, що коли вони вдвох з Тарасом грають на комп’ютері, то він верещить не своїм голосом, якщо програє. Андрій почав виправдовуватися. А я кажу: ти хоч би раз сказав, що вибачте, що я верещав, як порося, більше не буду. Він повторив:
— Вибачте, що я кричав, як порося! Більше не буду!
А Тарас додав:
— Вибачте, що у мене такий брат!
* * *
Надивившись про левів на National Geographic, заходять близнюки на кухню босі (а ми їх просимо, щоб ходили в капцях). І Тарас каже: «А тут такі два самці без капців».
* * *
Близнюки зранку нашкодили і зачинилися в дитячій. Я запитую: «Хто?» «Це Андрій», — швиденько каже Тарас. «Навіщо?», — запитую у Андрія.
— Це мені Тарас сказав, — відповідає той.
— А якби він тобі сказав піти втопитися, то пішов би? У тебе своя голова на плечах є, — сварюся я.
— Щось я своїй голові зранку не довіряю, — зітхає Андрій.
* * *
Андрійко увечері притулився до мене і каже: «Мам, коли я виросту, то зароблю багато грошей і тобі дам. А якщо в тебе будуть борги, то я за них заплачу». А через хвилину додав: «А ще води принесу».
Коротше, гроші та вода мені в старості забезпечено.
* * *
Андрій обурюється новою зубною пастою, яка не пахне, як жуйка. «Вона шкодить моєму здоров’ю», — каже він. Я йому пояснюю, що ця паста не може шкодити його здоров’ю, а навпаки піклується про його зуби. «Ні, шкодить! Я нервуюся, коли чищу нею зуби, значить вона мені шкодить!»
* * *
Близнюки дивляться вдесяте, якщо не більше, «Хроніки Нарнії». «А вони англійці?», — запитує Андрій про головних героїв.
— Так.
— Класно, їм не потрібно вчити англійську мову, бо вони її й так знають.
— Так.
— А вони вчать українську мову?
— Швидше за все ні.
— Чому? Ми ж вчимо їхню англійську? Це несправедливо!
* * *
Андрійко замовив на Новий рік собачку, запевняє, що буде сам її вигулювати, годувати і навіть спати з нею. Я ніяк не погоджуюся. Тут Тарас замовив на Новий рік вулик з бджолами. Запитую, навіщо тобі в квартирі вулик із бджолами? А він так діловито: нам же потрібен мед, ось у нас і буде свій. Я вже думаю, може погодитися на собачку, бо бджіл я точно не витримаю.
Отар ДОВЖЕНКО: «Вдячність — це цінність, яку можна виховати, показуючи приклад»
ФОТО З ОСОБИСТОГО АРХІВУ
1. У вихованні, умовно кажучи, дві складові: по-перше, намагання батьків передати дитині свої цінності та погляди на життя на доступному їй рівні; по-друге, підготовка дитини до життя в соціумі — коригування її поведінки відповідно до базових суспільних норм. Наприклад, вдячність — це цінність, яку можна виховати, показуючи приклад; звичка казати «дякую» — соціальний рефлекс, який можна нав’язати. Тому виховання — це не завжди конструктивний процес: батьки-рагулі будуть передавати своїм дітям рагульські цінності, а вчити дитину бути чесною в суспільстві облудників означає, можливо, ламати їй життя. До того ж, процес виховання має дуже невеликий ККД на виході через природне прагнення дітей робити все навпаки.
2. Я не впевнений, що мій модус спілкування з обома дітьми може бути зразком для наслідування, і не хотів би когось повчати. Так само я стараюся не слухати чужих настанов (особливо категоричних) і не перейматися тим, що поводжуся з дітьми не так, як заведено. У цій справі слухатися свого серця —найважливіше. Порада банальна і проста: любіть, як вам любиться.
3. Різниця досить велика. Мої батьки були набагато ліберальніші. Мені було дозволено практично все, а найгірше, що загрожувало у разі неадекватних дій — виховна розмова. Через це, почавши самостійне життя у студентські роки, я погано відчував габарити й набив багато гуль. Я трохи жорсткіше коригую поведінку дітей, беручи на себе відповідальність за те, що я справді знаю, що таке добре і що таке погано. Можливо, це й не дуже правильно, але я відчуваю, що маю поводитися саме так.
4. Захоплення дорослих дитячими перлами невіддільне від захоплення дітьми — тим, як вони ростуть, змінюються, як вони набувають дорослих ознак, невідповідних до їхнього віку. Коли мій чотирирічний син, сидячи на горщику, каже «заклийте двері, мені дискомфолтно», мене охоплює зворушення, але в самій фразі немає нічого особливого. Поки в мене не з’явилися власні діти, я був цілком байдужий до чужих. Думаю, значна частина мого теперішнього захоплення чужими дітьми теж є проекцію любові до власних. Словом, не думаю, що у наш час діти стали висловлюватися афористичніше, ніж тридцять років тому. Вони вживають більше запозичених модерних словечок, вони більш медіатизовані, але це тільки відображення змін у нас і в нашому світі.
5. Вчуся любити, вибачати, забувати погане і довіряти. На жаль, не вдається взяти це повністю, але часом нагадування про ці речі дуже допомагає. Також учуся спрощувати, бо діти бачать усе простіше.
СІМЕЙНІ ДІАЛОГИ: «ЦЕ НЕ Я. ЦЕ — ЖИТТЯ...»
Дорогою з садочка бачимо хлопчика років восьми, який, просуваючись тим самим курсом, скаче по купах снігу, подекуди провалюючись у нього по коліно. Кабася захоплено вигукує:
— Тату, дивись, як круто стрибає цей хлопчик! (Пацан недовірливо озирається й усміхається)
— Як він високо стрибає, клас! Я ніколи такого не бачив! (Пацан розквітає й подвоює висоту та граційність стрибків)
— Тату, він стрибає краще за мого братика! (Пацан вочевидь на сьомому небі від гордості)
— Він стрибає, як козел! (Пацан від несподіванки мало не падає в замет)
— Ну чого ти, — кажу, — Кабась, хіба так можна казати?
— А що, хіба козел погано стрибає?
* * *
— Тату, — питає Кабася вранці на зупинці. — Чого людей у маршрутках стає весь час більше й більше?
— Ну, — відповідаю, — Всі хочуть їхати. Крім того, всі хочуть жити у Львові.
— Всі? І росіяни?
— Хіба що деякі, — кажу, — Більшість росіян хоче жити в Росії.
— А якщо їх сюди перевезуть?
* * *
Кабася підчепив у маршрутці чарівний панківський викрутас. Використовує нечасто, тому щоразу смішно, як уперше. Ну, наприклад, треба кудись іти, а він сидить. Ти підходиш і кажеш: Кабася, вставай, нам пора! А він на тебе так саркастично дивиться й каже:
— Посвідчення!
* * *
Над головою журливо скрекнув чи то грак, чи то ворона. Кабася шоковано дивиться вгору:
— Тату, це жабка-скрекотушка???
* * *
— Тату, дивись! Дірочка!
— Угу, бачу. Ти порвав колготки.
— Це не я. Це життя порвало.
* * *
У маршрутці:
— Тату, яка це вулиця?
— Зелена. (Без паузи)
— А це?
— Зелена. (Без паузи)
— А це?
— Зелена. (Без паузи)
— А це?
— З е л е н а !
— А чого так багато Зеленої? Тату, а?
— Ну-у...
— Скажи: це складне питання!
* * *
—Тату, а що, Янукович тепер став добрим?
— Ммммм... Ні, боюся, що ні.
— А чого він такий злий?
— Ой, Кабась, важко сказати. Бувають люди просто злі.
— Але ж усі вони українці!
