Фотографиня Зоя ШУ вперше взяла участь у фотоконкурсі «Дня» не так давно, 2019 року — і перемогла, здобувши Приз призів «Золотий День». Її болюча соціальна серія «Після полону» 2019-го стала й володаркою глядацьких симпатій. Вона вразила і запам’яталася багатьом, зокрема й колегам Зої — фотографам. Цьогоріч на фотовиставці «Дня»-2020 — 2021 представлені її серії світлин, так само важливих не лише в мистецькому, а й ще більше в соціальному аспекті. Ідеться про проєкт «Цілісність», присвячений бойовим ранам захисників України (серія здобула нагороду від Університету імені Альфреда Нобеля і дуже багато схвальних відгуків колег), частиною якого є серія «Завжди поруч», присвячена проблемі безвісти зниклих захисників Україні й тому, як їхні рідні домагаються пошуку своїх найдорожчих людей.
Раніше «День» повідомляв, що за весь період анексії Криму та збройного конфлікту на сході України, за даними УВКПЛ, зникло від 865 до 1467 осіб. ГО «Мирний берег» наводило інші цифри: серед 1288 зниклих безвісти осіб з обох боків від лінії зіткнення — 1135 цивільних осіб, серед яких 30 дітей та 115 жінок. Як насильницькі зникнення розглядаються випадки викрадення людей із дому, на блокпостах, зникнення після бою або після того, як їх було взято в полон, у заручники, а також зникнення за невстановлених обставин.
ЦІЛІСНІСТЬ / ФОТО ЗОЇ ШУ
Додатково до особистої трагедії родичам безвісти зниклих доводиться мати справу з налагодженими бюрократичними процедурами і неефективним законодавством. Та найбільша проблема в пошуку зниклих людей — це відсутність спільної бази даних, писав «День». Зоя Шу не просто сфотографувала, а й написала про своїх героїнь — частину мам безвісти зниклих українських захисників. Її матеріал «Кожна мама веде своє власне розслідування» «День» публікував у двох частинах «Кожна мама веде своє власне розслідування» і «Кожна мама веде своє власне розслідування» - частина друга
А на урочистому відкритті фотовиставки «Дня» ми мали змогу поспілкуватися з героями проєкту Зої Шу та світлин Марії Семенченко.
СЕРІЯ ЗАВЖДИ ПОРЯД / ФОТО ЗОЇ ШУ
«НАС НЕ ЧУЄ ВЛАДА, І СОЦІУМ НЕ УЯВЛЯЄ НАШОЇ ПРОБЛЕМИ»
«У нас об’єднання, цілий рух родичів хлопців, котрі зникли безвісти. Мами проживають у різних містах, і ми спілкуємося з ними весь час, зустрічаємося. За роки війни ми доклали дуже багато зусиль, щоб зрушити процес пошуку зниклих безвісти. Бо в нас, на жаль, дуже складна ситуація. Не можна прославитися на нашій біді, тому нас не дуже всі сприймають, хоч ми зверталися в усі інстанції, — розповідає Тетяна Іванівна МЕЛЬНИК (дівоче прізвище Коновалова), котра домагається пошуків свого брата Юрія Івановича Коновалова. — Проводимо акції по містах України, бо люди не знають, що є таке явище взагалі — що у нас є хлопці, котрі не повернулися, і взагалі невідомо, де вони. На жаль, ми не знаходимо поки що розуміння. 2018 року було ухвалено Закон «Про правовий статус осіб, зниклих безвісти», але він не працює. І ми ходимо у Верховну Раду, до Офісу Президента, до Кабміну — всюди. На жаль, дуже складно просувається справа, тому що немає політичної волі вирішувати це питання…»
«У нас біда дуже велика, — додає Людмила Степанівна БІЛЕНЬКА, мама Романа Біленького, зниклого, як і Юрій Коновалов, під час виходу із Іловайська. — Нас не чує влада, а ще гірше — коли загал, соціум не може собі уявити, що держава може так ігнорувати родини тих, хто воював, захищав, з ними трапилася така біда — полон. Багато років фактично не встановлено місце їхнього перебування, родини їх шукають. Інформація надходить із різних джерел, часом вона підтверджується, але ні СБУ, ні МВС не реагують. Людей потрібно шукати, це конституційне завдання держави — забезпечити людині, котра захищала державу, можливість бути знайденою і повернутою!»
СЕРІЯ ЗАВЖДИ ПОРЯД / ФОТО ЗОЇ ШУ
ЗНИКЛИЙ БРАТ — ЮРІЙ ІВАНОВИЧ КОНОВАЛОВ
Тетяна Мельник розповідає про свого брата: «Він воював у батальйоні «Донбас» добровольцем, пішов ще у червні 2014 року. Доросла людина, на той момент йому було 54 роки. Викладач економічного університету. Ще зі школи національно налаштований, потім був у Народному Русі В’ячеслава Чорновола й під час виборів 2004 року працював у виборчій комісії в Донецькій області… Захопленням усього його життя стала українська історія, культура, музика — він це доносив до людей, співав і нас усіх учив. На всіх святах, коли ми збиралися разом, ми завжди співали українську народну пісню, колядку, ми слухали класичну музику — Веделя, Бортнянського, він нас усіх просвіщав».
«Він навіть в армії не служив, але просто не міг бути байдужим і тому пішов воювати. У принципі, фізична підготовка в нього була, бо він спортом займався — альпініст, гірський рятівник. Тому він може в будь-якому місці облаштувати стоянку, надати медичну допомогу, розрадити, його дуже цінували друзі й побратими, — пригадує пані Тетяна. — Але сталося таке лихо, що 29 серпня 2014 року під час виходу із Іловайська багато людей зникло. Досі ми намагаємося добитися правди. Тому що ми знаємо, що, можливо, не всі, але деякі наші хлопці точно живі, й вони перебувають у полоні в різних місцях. На жаль, я не знаю місцезнаходження брата, але є свідчення людей-пошуковців, котрі з 2015 року мені кажуть, що він теж у полоні. Він — людина цілісна, зламати його дуже важко. Мотивована людина, сподіваюся, йому вистачить сил і здоров’я, щоб повернутися».
СЕРІЯ ЗАВЖДИ ПОРЯД / ФОТО ЗОЇ ШУ
«На жаль, до наших слів та відомостей, які у нас є, не дуже дослухаються. У нас є мами, котрі самі їздили на тимчасово окуповану територію, проводили там власне розслідування, опитували свідків. Але ця інформація ніби потопає — віддаєш її до якої-небудь державної структури, і вона зникає, — обурена пані Тетяна. — Нам кажуть, що ми божевільні. Але ми тримаємося разом, допомагаємо одне одному. І ми не втомимось, ми будемо йти далі».
ЗНИКЛИЙ СИН — РОМАН ВАСИЛЬОВИЧ БІЛЕНЬКИЙ
«Я киянка, мій син — Роман Васильович Біленький, боєць полку «Азов», у полоні восьмий рік, також зниклий після Іловайська», — розповідає Людмила Біленька.
«Я переглядала фотовиставку, і мене вразили роботи Зої Шу. Я хочу дуже подякувати цій молодій жінці та її мамі. Мало виростити дитину, а закласти внутрішньо такий величезний потенціал любові до держави, до землі, до людей, навчити співпереживати! І ще цей талант від Бога — зуміти зловити момент, щоб можна було так загострити на тім фото біль людини, а потім цей біль передати нам, щоб ми могли так само співпереживати, — наголошує Людмила Степанівна. — Я сьогодні не тільки плакала, а й дуже раділа з того, що є такі люди, котрі можуть показати загалу, наскільки все це болісно — для нас, для родин, для мам зокрема. Хочу подякувати фотографам».
КЛАДОВИЩЕ ТИМЧАСОВО НЕВСТАНОВЛЕНИХ ЗАХИСНИКІВ / ФОТО ЗОЇ ШУ
«Моєму синові 27 років, він юрист, воював у «Азові», був розвідником і потрапив у полон пораненим. Я знаю, що це були важкі поранення. Сьогодні я дивилася серію світлин Зої Шу «Цілісність» з пораненнями і намагалася уявити тіло своєї дитини, яким воно може бути через сім з половиною років, та ще й у полоні, де немає й належного лікування, — не може стримати сліз пані Людмила. — Дуже важливо, щоб були такі фото, щоб відвідувачі змогли їх побачити й відчути, щоб це їм заболіло. Тому що ми можемо співпереживати лише тоді, коли воно чіпляє. А такі фото не можуть не зачепити».
«І ще запам’яталося фото Миколи Тимченка: хлопчик на попелищі тримає кота на руках. Автор вловив відчуття тієї дитини: згоріло все, та нехай горить, найголовніше, що живий кіт, живе творіння Боже на руках у тієї дитини. Такі фото можна розміщати навіть у підручниках, чи на якихось зошитах, чи деінде, щоб дітки могли доторкнутися і зрозуміти, що головне. Можна втратити матеріальне, згодом воно набувається, коли є душевне умиротворення, бо найцінніше — живе. Це дуже важливо, я дуже вдячна цим людям, нехай Бог дає їм здоров’я», — каже Людмила Біленька. «У нинішній час співпереживати дуже важко. Емоційно дуже важко. Ми за це дуже вдячні й дуже цінуємо це», — ділиться жінка.
СЕРІЯ Я ЧЕКАТИМУ ЗАВЖДИ / ФОТО МАРІІ СЕМЕНЧЕНКО
ВОЛОДИМИР ТОВКИС: «МЕНІ ПОЩАСТИЛО»
Володимира ТОВКИСА (позивний «Товщик») навряд чи одразу впізнали б на фото Зої Шу ті, хто зустріне його біля фото із серії «Цілісність». Адже на світлині — шрам на задній частині голови Володимира, а перед вами — бадьорий та усміхнений молодий чоловік.
«Поранення я дістав 25 вересня 2019 року в районі Світлодарської дуги, селище Новолуганське, район тракторної бригади. Спостерігав у прилад нічного бачення, а вони дають відблиски, і по відблиску на мене «спрацювали» під око. Мене накрило швальним вогнем і поранило. Я одразу знепритомнів, як мене евакуювали, уже не пам’ятаю», — розповідає Володимир «Дню» свою історію.
СЕРІЯ Я ЧЕКАТИМУ ЗАВЖДИ / ФОТО МАРІІ СЕМЕНЧЕНКО
«Ніби в казці, знаєте: тут війна, відбувається ближній бій, а потім провал — і ти прокидаєшся в лікарні. Тут мама, дружина збоку, — пригадує Володимир Товкис. — Думаєш: поранили?! Мене не могли поранити, я в армії понад десять років, я готувався! Не міг повірити. Берешся за голову правою рукою (ліву ногу і руку тоді паралізувало), а з правого боку немає пів черепа (мені робили трепанацію, бо мозок почав набрякати)... Було два тижні коми, трахеостома, потім літаком Нагварції мене переправляли із Дніпра до Києва у госпіталь МВС, адже я служу у в/ч № 3018 Національної гвардії, — пояснює боєць. — Ми були перший місяць у тому районі, і я став одним із перших поранених. Із важких, але тих, кому пощастило. Бо через два дні хлопця поранило теж, його почали евакуювати, але техніка стара, і машина просто заглохла в дорозі, і шанс на порятунок було втрачено... Мені пощастило в цьому плані. Звичайно, нікому не побажаєш такого везіння, але ж живий, більш-менш можу нормально рухатися й навіть відвідувати такі заходи, як фотовиставка «Дня».
«А із Зоєю Шу я познайомився випадково. Беру участь у різних ветеранських змаганнях, а cаме: Warrior Games, Invictus Games. Коли були перші змагання «Ігор Нескорених» за Києвом, у Черкасах, познайомився з Ярославом Платміром. Теж пораненим, він ще й письменник, має кілька збірок поезій. Він любить подорожувати по Україні й запитав у Фейсбуці, хто може його взяти до себе на кілька днів у Києві. Я зголосився, і коли був у мене, якогось дня він зустрівся із Зоєю і так мене з нею познайомив. І я став частиною її важливого проєкту», — завершує гість відкриття фотобієнале.
СЕРІЯ Я ЧЕКАТИМУ ЗАВЖДИ / ФОТО МАРІІ СЕМЕНЧЕНКО
Дякуємо, дорогі наші захисники — і нинішні, і ветерани. Ті, хто зник безвісти, і ті, хто в полоні. Нехай усі зусилля ваших рідних будуть не марними. І нехай ці зусилля нарешті докладе й держава. Зі свого боку журі «Дня» відбирає на фотовиставку саме ті роботи, які має побачити і «прожити» все наше суспільство.
Нагадаємо, Фотовиставка «Дня» відкрита до 6 лютого 2022 року в Українському домі (вул. Хрещатик, 2). Вхід вільний за умови наявності «зеленого» COVID-сертифіката або ж негативного результату ПЛР- чи експрес-тесту, зробленого не пізніше ніж за 72 години. Виставка працює з 11.00 до 18.00. Приходьте й обирайте світлину, яка вразила вас найбільше.
