Сьогодні ми пропонуємо дві точки зору на те, якими мають
бути форми виживання, а у перспективі — і розвитку академічної науки в
Україні. Чи можна у принципі це зробити і які будуть наслідки, якщо зробити
це не вийде? Примiтно, що автори — обидва у науці не неофіти — належать
до різних поколінь вчених: один академік з майже 20-літнім стажем, другий
— доктор наук. Можливо, цим пояснюється те, що на сценарії реформування
академічної науки, зокрема, на реорганізацію Національної академії наук,
вони дивляться дещо по-різному. Та як би там не було, сьогодні очевидно,
що або в Україні буде знайдено нові форми підтримки фундаментальної науки
і конкурентоспроможні методи організації прикладних досліджень, або ми
станемо вторинним ринком збуту, джерелом дешевої робочої сили та матимемо
інші радощі «общество отверточной сборки». Як «пройти» між ностальгією
по Замовнику на кшталт радянського ВПК і очікуванням того, коли півтора,
три, п'ять або десять відсотків нинішнього держбюджету можна буде називати
державними витратами на науку? Свою точку зору ви можете висловити, звернувшись
до нас через звичайну або електронну пошту (адреса: [email protected]).
Про тяжке фінансове та моральне становище як Національної
академії наук України (НАНУ), так і всієї української науки вже сказано
й написано багато. Проте основні причини цього явища, як мені здається,
повністю ще не з'ясовано. Наприклад, викликає подив те, що всі, хто казав
чи писав про занепад НАНУ, одностайно називали лише одну причину: недостатнє
її фінансування за рахунок бюджету. І, як наслідок, звинувачення спрямували
лише на адресу виконавчої влади — Кабінету Міністрів та Президента.
Однак такий висновок не можна вважати цілком коректним.
Що Національна академія наук останніми роками фінансується набагато менше
(майже в десять разів, якщо не більше!) порівняно з минулими часами — це
незаперечний факт. Проте він не може бути доказом провини виключно одного
Кабінету Міністрів. Причина цього, скажімо так, недофінансування науки
перебуває значно глибше. Вона — в нових економічних умовах України.
З'ясовуючи причини зменшення фінансового забезпечення нашої
науки, нам необхідно усвідомити, що, крім інших економічних змін, у нашій
державі відбувається також зміна звичайного для нас поняття «державне забезпечення»
на поняття «самозабезпечення». Із цього випливає не дуже приємний для нашого
екс-радянського менталітету висновок про те, що наша Національна академія
наук, як і всі інші так звані надбазисні (надбудовні) державні структури
(освіта, наука, медицина, мистецтво, спорт тощо) нині мають не тільки вимагати
бюджетного фінансування, як це робилося раніше, а й самі шукати можливості
для одержання так званих недержавних грошей (додаткові договірні роботи,
спонсорство, меценатство, благодійні внески, гранти, дивіденди тощо). У
початковому вигляді ця форма господарювання існувала в нас і за радянської
влади, але була допоміжною. Тепер вона має набути більшого значення і ширшого
застосування.
Сьогодні нам необхідно добре усвідомити ще й таку новину.
Теперішній державний бюджет України — за принципами його складання та джерелами
наповнення — не є таким, яким він був за умов соціалістичної системи (велика
частина грошей залишається в приватних і тіньових структурах). Тепер він
неповний, а тому й неспроможний задовольняти в колишніх обсягах як НАНУ,
так і всі інші науково- дослідні організації, яких, як тепер «раптово»
з'ясувалося, є занадто багато. Радянська влада страждала, крім інших болячок,
ще й на гігантоманію, тобто на прагнення досягти результатів не якістю
робіт, а їхньою кількістю. Із цієї причини сьогодні в нас у країні є так
багато найрізноманітніших державно-управлінських установ, у тому числі
й велетенська кількість наукових організацій. І всі дружно кричать: «Давай,
Кабінете Міністрів, нам гроші, інакше наука загине!» А де взяти ці гроші,
— про це мало хто серйозно думає.
Досить згадати про «академічну» епідемію, що прокотилася
в нас за останні сім років під гаслом: «Даєш нові академії!» І надавали
їх із легкої руки Мінюсту вже, мабуть, майже сотню. Вони тепер також претендують
на державне бюджетне фінансування нарівні з Національною та іншими державними
академіями наук. І хоча насправді вони є звичайнісінькою профанацією справжнього
поняття «академія наук», вони існують юридично. І з цим треба рахуватися.
Кабінет Міністрів та Президент спочатку не звернули увагу на цю негарну
гру в академії наук та академіки, а тепер не знають, що з ними робити.
А де ж були Рада з питань науки при Президентові України, колишні комітети
та ціле Міністерство з питань тієї ж науки? Чому ж вони не підказали Президентові
про необхідність призупинити це неподобство? Тому, що самі брали участь
у цій грі, надаючи собі звання «академіків».
Викладені вище загальні міркування про причини розладнання
стосунків між державою та її надбудовними («нетоваровиробничими») структурами.
«То що ж потрібно Національній академії наук і всім іншим нашим науковим
та псевдонауковим установам, у першу чергу, — надання їм бюджетного фінансування
в тих розмірах, яких вони просять, чи потрібно здійснити їх серйозне реформування?»
Що стосується НАНУ, то для неї відповідь дуже легко може
бути отримана після того, як буде показано, що являє вона собою нині в
науково-організаційному та правовому вiдношеннях. А являє вона сьогодні
ось що.
До останнього часу в складі НАНУ рахувалися такі наукові
та далекі від науки, особливо академічної, структурні підрозділи: близько
170 (!) власне наукових установ (інститути та еквівалентні їм підрозділи),
близько 100 (!) науково-виробничих установ, серед яких аж 14 (!) дослідних
заводів, більшість з яких займається серійним випуском готової промислової
продукції, яку самі і продавали; 30 (!) різноманітних конструкторсько-технологічних
організацій; близько 20 (!) спеціальних дослідних та експериментальних
підприємств; 4 інженерні центри для підвищення навиків у справі електрозварювальних
робіт.
Крім цих підрозділів, багато з яких є суто промисловими
за видами та результатами їхньої діяльності, а значить, далекими від науки,
в складі НАНУ діяли ще й майже 200 (!) так званих малих підприємств, які
також виготовляли, як повідомляють довідники самої ж НАНУ, дослідні партії
«наукової продукції», котру самі й реалізували, в тому числі й за кордоном.
Чисельність усіх працюючих у НАНУ за останні роки досягла
75 тис. чоловік, із них понад 55 тисяч рахувалися в її наукових установах.
Інші 20 (!) тисяч, тобто 30%, становили різні допоміжні, тобто ненаукові
підрозділи та адмінапарати. Станом на 01. 01. 1999 року в НАНУ було 2426
докторів наук, 7907 кандидатів наук, близько 200 академіків, близько 300
член-кореспондентів. Цікаво, що через кожні 2-2,5 року ця Академія наук
обирає додатково 50-60 нових академіків і член-кореспондентів. І ніхто
не знає, де межа цієї «академікотворчості». Можливо, доки всі громадяни
нашої держави не стануть академіками? Цікава перспектива! Інші держави
змагаються за «вирощування» в себе Нобелівських лауреатів, а ми — академіків.
Кожна об'єктивна людина, ознайомившись із таким науково-організаційним
складом НАНУ, насамперед запитає: що це — Академія наук чи якесь велетенське
й нераціональне науково-виробниче об'єднання? А потім резонно скаже: такій
Академії наук потрібна, в першу чергу, серйозна реорганізація і лише після
того — фінансування для утримання того складу, який залишиться після її
реформи. І дійсно, Національна академія наук потребує докорінної реорганізації.
Згідно з моїми уявленнями, перебудову НАНУ треба здійснювати,
виходячи з таких основних вимог.
1. Складання принципово нового її статуту, основним положенням
якого було б твердження про те, що головною науковою установою має бути
така Академія наук, в якій проводяться наукові дослідження переважно теоретичного
змісту.
2. Доведення кількості інститутів в оновленій НАНУ до 25–30
установ, із розрахунку по одному інституту на кожну окрему науку: фізику,
математику, хімію, біологію, астрономію, геологію, кібернетику, економіку,
історію, мову та літературу тощо.
3. Виведення зі складу НАНУ інститутів технічного та іншого
прикладного змісту, як, наприклад, електрозварювання, матеріалознавства,
надтвердих матеріалів, монокристалів та багато інших, що не відповідають
вимогам академічних наукових установ.
4. Переведення на пенсію (нові пенсії для науковців дозволяють
це зробити) всіх літніх учених, включаючи також академіків і член-кореспондентів,
що сприяло би більшому виявленню ініціативи молодих учених.
5. Збереження за оновленою НАНУ в повному обсязі її теперішнього
бюджетного фінансування, що дозволило б їй мати кошти для пристойних заробітних
плат науковцям, поновлення лабораторної бази і залучення до роботи молодих
та перспективних науковців.
Що стосується питання реформи всієї української науки,
яка справді конче потрібна, то підготовку до її проведення можливо, врешті-решт,
розпочне новостворене Міністерство освіти та науки під керівництвом Василя
Кременя, який знає проблеми науки. Бо попередні комітети з питань науки
та технологій і навіть ціле велике міністерство на чолі з дуже амбітними,
але, мабуть, не досить компетентними керівниками, так нічого й не зробили
в цьому напрямі. Однак усім зрозуміло, що щось треба робити, і дуже терміново.
Доки наша наука ще не знизилася до того рівня, від якого її вже неможливо
буде підняти.
