Нарешті закінчилися майже дворічні переговори між представниками українських жертв нацизму і німецької сторони, очолюваної паном Отто Памсдорфом.
Компенсацію колишнім українським остарбайтерам, в’язням концтаборів та інших таборів примусової праці визначено в сумі 1,7 млрд. німецьких марок. Згідно із законом про заснування Фонду «Пам’ять, відповідальність та майбутнє», що був ухвалений у Німеччині, відповідальність за розподіл наданих коштів покладається на український Фонд «Взаєморозуміння та примирення».
Питання визначення сум виплати компенсацій кожній категорії остарбайтерів досить складне, воно вимагає ретельного вивчення умов, в яких перебували особи, котрих було вивезено у фашистську Німеччину, а також термінів їх перебування там. Загальновідомо, що жителів України окупаційні власті почали вивозити в Німеччину ще наприкiнцi 1941 року, значна ж частина їх опинилася там лише восени 1944 року. Тому визначати суму компенсації колишнім остарбайтерам, виходячи тільки з того, що вони називалися остарбайтерами, було б несправедливо. Це — по-перше.
По-друге, не можна всіх остарбайтерів рівняти під одну гребінку. Безумовно, всі вони зазнали страшного морального пригноблення, що доводило багатьох із них до самогубства. Однак не менш страшним було планомірне фізичне пригноблення особистості шляхом необмеженого робочого часу та голоду. У фашистській Німеччині діяла добре розроблена система таборів для східних робітників, умови перебування в яких мали істотні відмінності. У таборах, створених при невеликих або середніх підприємствах, остарбайтери перебували в порівняно не таких жорстоких умовах, без посиленої охорони, мали можливість спілкуватися зі своїми земляками в інших таборах щосуботи та щонеділі. Їм дозволялося листуватися з рідними в Україні.
Абсолютно інші умови перебування були в таборах за межами великих промислових підприємств, подібних до концернів Круппа, Сіменса, Тіссена та ін. У таких таборах режим перебування був подібний до таборів військовополонених. На роботу і з роботи остарбайтери рухалися колоною в супроводі охоронників із собаками. Вихід за межі таборів був практично неможливий, а осіб, які намагалися це зробити, суворо карали або відправляли на різні терміни ув’язнення в табори примусових робіт — своєрідні міні-концтабори. У таких таборах новоприбулі отримували статус ув’язнених. Після відбування термінів ув’язнення цвангарбайтери — їх називали доходягами — прямували для науки іншим остарбайтерам на колишнє місце роботи або в інші табори.
Враховуючи вищесказане, під час визначення суми компенсацій не можна ставити на одну дошку звичайного остарбайтера і цвангарбайтера, що відбував ув’язнення в спецтаборі, так само не можна ставити на ту ж дошку і в’язня концтабору.
Треба погодитися із Сергієм Солодким («День» від 22.08.2000), що процес визначення сум компенсацій 610 тисячам остарбайтерів та в’язням різноманітних таборів затягнеться на тривалий час. Швидкість визначення розміру компенсацій залежатиме від складу комісій. Якщо ці комісії опиняться в руках наших чиновників, то може вийти те, що сталося під час першої виплати компенсацій. Німецькі марки прилипнуть до нечистих рук, і державі доведеться розплачуватися бюджетними грошима, щоб прикрити крадіжку наших чиновників. Щоб цього не сталося, в комісіях мають бути широко представлені колишні остарбайтери та представники німецької сторони. Тільки в цьому разi остарбайтерам, які залишилися серед живих, можна буде сподіватися на справедливий розподіл компенсацій.
І ще про одне. Важко погодитися із твердженням, що із 610 тисяч колишніх остарбайтерів найбільшу частину становлять ті, що працювали в сільському господарстві німецьких бауерів. Використання праці робітників з окупованих областей в сільському господарстві Німеччини бере свій початок із вересня 1939 року, із часу окупації Польщі. Першими підневільними робітниками в господарствах юнкерів (поміщиків) та бауерів стали поляки. Працю українців у сільському господарстві німці почали використовувати тільки з початку 1942 р. Привезені робітники- українці прямували в ті господарства, де вже працювали поляки. Не дивно, що, наприклад, у західних землях Німеччини, де переважали дрібні господарства, в кожному з них було по одному, рідко коли — по два українських остарбайтери. Більше було остарбайтерів у маєтках великих поміщиків у східних районах фашистської Німеччини, де їхня праця поєднувалася із працею військовополонених.
Будьмо відвертими. Становище остарбайтерів, зайнятих у сільському господарстві, було набагато кращим порівняно зі становищем зайнятих у промисловості або на будівництві. Сільськогосподарські остарбайтери не переживали постійного відчуття голоду. Більше за те, маючи вільний від роботи час, багато хто з них відвідував остарбайтерів при промислових підприємствах; ризикуючи, приносили їм продукти харчування, підтримуючи таким чином їхні фізичні сили. Особисто в мене особливе почуття вдячності до тих українців, які працювали в бауерів і які надали мені допомогу під час втеч із місць ув’язнення. У першому випадку, коли я втік зі штрафного табору при металургійному заводі Клекнера в Хаген-Гаспе, мене ховав у маєтку свого господаря один із друзів, а в другому, коли я здійснив втечу з колони ув’язнених біля м. Зігбурга, мене ховав на сіннику інший остарбайтер аж до приходу американських військ. Обидва вони дуже ризикували.
Проте, маючи незабутнє почуття вдячності до цих людей, я не можу погодитися із пропозицією наших чиновників зрівняти всіх колишніх остарбайтерів у частці виплати компенсацій, визначивши кожному з них по 2800 марок. Це «совковий» принцип оплати за працю. У цьому випадку такий підхід до виплат компенсацій із моральної точки зору неприпустимий. Потрібен індивідуальний підхід у кожному окремому випадку з тим, щоб ніхто не був скривджений.
