Захотілося трохи відкрити щось із особистого життя вулиці Десятинної. Ні, не маю наміру копирсатися в довідниках і матеріалах, зібраних любителями київської старовини з їхньою чуйною увагою до кожної деталі. Це їхній хліб — та й навіщо... У мене свої стосунки з Десятинною, свої спостереження, в якійсь мірі я є також старожилом — живу тут 30 років.
Пам’ятаю, коли ми щойно в’їхали, обмінявши два помешкання — батьківське та своє, була вона чинною та респектабельною і не повірите — дуже тихою. Щоправда, переїхавши зі ще більш тихого помешкання, відразу помітила непорядок. Напроти, з підвалу будівлі, яку займали міськком КПУ та ЦК ЛКСМУ (нині тут МЗС), постійно долинало монотонне дзижчання, в одній шумовій тональності працював якийсь мотор. Нескінченний шум, посилений вузькою вітряною вулицею, надавав цьому тлу абсолютну нескінченність, посилюючи роздратування, особливо, коли вікна були відчинені.
З молодим оскалом абсолютної впевненості в своїх правах, кинулася на штурм міськкому. Від імені мешканців написала листа, де лукаво завуалювала думку, вельми зручну: мовляв, ви просто випадково не зрозуміли як заважає цей шум, і що, звичайно, прочитавши листа мешканців, що вірять вам.., хто як не ви... Вірила і не вірила, що так просто можна вирішити проблему, але впертість допомагала — замахнулися на мою тишу, а вона, як і життя, лише моя.
Тим часом санлікарі підтвердили — монотонний постійний шум набагато більш руйнівно діє на нерви аніж гучні рвані сплески — хоча й вони не цукор. І що ви думаєте? Прийшла відповідь, у ній було приблизно ось що: заходи прийнято, джерело шуму прибране. Пам’ятаю, якийсь справжній полковник, проте, не впевнена в чині — не розбираюся, водив мене й здалеку показував — мовляв, пересвідчіться, шуміти більше нема чому. Ви не вірите в цю казку? Даремно — все чистісінька правда.
Пригадала цю давню історію лише через те, що нещодавно дуже рано вранці почула щось, що нагадує шум давнього мотора — тепер на Десятинній тихо лише на світанку. Весь день багатогранно шумить вулиця, перевантажена як трудова магістраль. Тепер боротьба з тим мотором здається мені капризом розбещеного дівчати — подавай їй, бачте, і комфорт і тишу в центрі міста. Не спаде навіть на думку писати скарги — бо все це вже було, навіть не цікаво — результат же відомий.
Ось зараз Десятинна дійсно — казан пристрастей. Як говорила одна продавщиця з Бессарабки, укутавши в удавану досаду свою приховану гордість: «Ти дивися — всім я потрібна!»
Так і з моєю улюбленою вулицею — вона нарозхват. Наприклад, у дворі будинку № 1/3 вже років зо п’ять іде багатоповерхове, зі складним сюжетом, який посилює страждання мешканців, будівництво. Ще комсомольці з будинку навпроти, за ними замовленим проектом, хотіли в цьому дворі «зняти куток». Тоді заламали, але комсомольці ж нікуди не поділися, і пам’ять у них добра і апетити на місці. Комусь вдалося втілити мрію молодості за тим же проектом. Звели й вигідно продали. Новому господареві все чи майже все, окрім місця, не сподобалося, і почав він із готової будівлі виймати всі нутрощі. Але шуму — це значно більше, аніж за будівництва. Та всі муки начебто позаду — і надихалися хімії і намучилися від страшного гуркоту — двір же вузенький, маленький — та його зараз начебто й немає: тепер він начебто частина офісу. Обіцяли колись, перед будівництвом, що наш старий будинок оштукатурять по-європейськи — та й забули. Тепер ми як частина їхнього холу — ранками галасують, шумно завозять візки з їжею, свої сміттєві баки закрили ґраткою і замком. Нам вони не потрібні — свої є, тільки своє сміття регулярно вивозити треба... забули, мабуть, багаті також пахнуть. Так і живе цей двір — половина його в Європі, а друга — десь набагато далі — я навіть знаю де. Але це ще не все. Середину двору, його віртуальну тишу, тепер, вірніше, вже декілька років, ялозить нове будівництво — зводиться адміністративно-готельний комплекс. Працюють цілодобово, з нічними розвантаженнями будматеріалів, із криками, з роботою болгаркою і подібне. Здається, хтось стверджував, що в Києві після 10-ї вечора — тиша! Смішно! І так ніч за ніччю. Часто думаю — яке щастя, що я не хірург, наприклад, або не водій-дальнобійник — їм же особлива потрібна невтома. Добре, що я просто журналіст, але від цього гучного шарму, дуже злий. Адже колись мені заважав один маленький затишненький моторчик... Навіть не віриться.
Прогуляємося далі вулицею. Напроти амбасада Великої Британії. Всю весну і півліта господарі споруджували якісь бетонні високі «скрині», що нагадують або хвилерізи або протитанкові загородження. Вони перегородили весь тротуар — тепер можна ходити лише проїжджою частиною або боком, якщо немає зайвої ваги. У кінці вулиці школа №25 — її учні змушені будуть лавірувати між машинами. Бетонні «малі архітектурні форми» не лише потворні самі собою, вони споганили улюблену вулицю. Чи можна собі навіть у поганому сні уявити подібне в центрі того ж Лондона. Як же потрібно не любити своє місто, щоб урядовці дозволили зводити захисні вали в центрі столиці.
Є, на щастя, і надбання. З’явився приватний музей ікони. У мене є там своя улюблена — буває, подовгу мовчки стою перед нею й відпускає. Не надовго.
Шкода Десятинну — втомлену, розхапану, розраховану на неспішну втихомирену пішу прогулянку. Всім, очевидно, вона «треба», але ніхто з нових прибульців її не любить — це відчувається. Із окремих шкірок лева не створити. — Треба ж, китайська мудрість як до теми!
Втікши зі своєї вулиці, опинилася в парку «Хрещатий» і здивувалася — з якою любов’ю його перебудовано, як кожна деталь доповнює чарівність і зелених газонів, і квітників, навіть лавочки розташовано кокетливо й щедро. Особливо вразив мене бювет під номером один, розташований навпроти водно-інформаційного центру. Здавна вважалося, що тут найкраща вода в Києві. Так ось цей бювет, який нагадує якусь вишукану пагоду, уквітчаний звисаючими квітами та ковкою ручної роботи, такий елегантний і чистий, його краники з жовтого металу так симпатично зігнені. І вода дзюрчить як у чудовому джерелі. І напис, особливо напис: «Пийте чисту воду!» Відчула, що «Київводоканал», який дарує цю воду, побажав мені і здоров’я, і тиші. Відчула, повірте, вперше за все літо в місті — на мене тут чекали. Як на прекрасному острові спокою — і не на заморському зовсім, а в самому центрі нашого з вами міста.
Шкода, що багато хто розучився його любити.
