На початку вересня саме Олексій після оприлюднення версії «помилкового» вбивства Александрова виступив iз листом до громадськості, де звинуватив слідство у свідомому приховуванні справжніх причин злочину проти його батька. Інститут масової інформації — представництво «Репортерів» в Україні — звернувся до журналістів із закликом виїхати на місце трагедії та самим провести своє незалежне розслідування обставин загибелі керівника телекомпанії «ТОР». Учасники цієї місії мали можливість зустрітися з сім’єю і колегами І. Александрова, а також iз людьми, котрі потрапили до зони уваги слідства. Щоправда, побачити головного обвинуваченого у справі — Юрія Вередюка — їм не вдалося, але цю прогалину вдалося заповнити спілкуванням iз його сусідами і знайомими. Власне, ці зустрічі й привели журналістів до єдиної думки: версія, якою правоохоронні органи рапортували про розкриття «справи Александрова», м’яко кажучи, непереконлива. Нагадаємо, що згідно з цією версією, яку відразу ж охрестили «бомжацькою», Александрова убили помилково, кілер-непрофесіонал переплутав його з адвокатом, офіс якого у тому ж приміщенні, що й «ТОР». Журналісти спробували встановити достовiрнiсть версії, перевіривши ту невелику кількість фактів, які були оприлюднені представниками слідства. Сам процес розслідування і зафіксувала на плівці група журналістки Наталії Чангулі (УТН). Журналісти спробували визначити, що саме викликає сумніви у правдивості офіційної версії. По-перше, підозрюваний. Перед камерою сусіди і знайомі Юрія Вередюка засвідчили, що він невисокого зросту, фізично слабкий. Тоді як Олександр Омельяненко — той самий адвокат, на життя якого нібито робив замах бомж, — атлетичної статури чоловік, ростом під два метри, на дві голови вищий за Юрія. Сам Омельяненко не погодився з тим, що його хтось міг «замовити», оскiльки юридичною практикою він почав займатися рік тому і у ній немає господарських справ. Крім того, Омельяненко та Александров не схожі зовні — незрозуміло, як їх могли переплутати. Крім того, Александров був пунктуальною людиною і завжди приходив на роботу в один і той же час, а саме — близько восьмої години ранку, коли його і підстеріг убивця. По-друге, битки. Їх було дві. Причому, як повідомили свідки — працівники телекомпанії, — вони лежали поруч iз калюжею крові та були незаплямованими. Як повідомляє сайт Інституту масової інформації (www.imi.com.ua.), на якому міститься вся інформація про цю журналістську акцію та багато що з того, що внаслідок ряду причин залишилося за кадром, завідуючий судмедекспертизою Слов’янська Олександр Дедуль підтвердив учасникам місії, що, враховуючи характер травм, такого бути не могло. Як припускають, це могло бути демонстративне вбивство, адресоване комусь, хто точно зрозуміє, чому саме битки — таке нетипове знаряддя вбивства — виявилися на місці злочину. По-третє, незадовго до загибелі Александрова у «ТОРу» змінилися засновники: акції компанії у «Бетонмашу» викупило РІА «Серебряный век», що означало зміну редакційної політики. Для Донецького регіону, де, як повідомляє Інститут масової інформації, усі більш-менш впливові ЗМІ поступово потрапили під контроль Партії регіонів та власника ФК «Шахтар» Рената Ахметова, «ТОР» залишався винятком. У його прямому ефірі виступали представники усіх політичних сил. Телевізійники були впевнені, що їхню компанію перекупили, щоб вона потихеньку померла. Ігор Александров, за словами рідних і колег, незадовго до смерті написав заяву про звільнення. Перед цим він вивіз кудись весь відеоархів. Iнтересом до цього архіву дружина Александрова Людмила і син Олексій схильні пояснювати те стеження, яке було встановлене за ними, щоправда, невідомо ким: ніхто з керівників силових структур не підтвердив, що давав розпорядження про стеження. І якщо є iнтерес до архіву, отже, вбивство саме Александрова ніяк не могло бути випадковим. Свідоцтва, зібрані за два дні журналістами, явно демонструють: те, що слідство вважало за краще повідомити громадській думці як офіційну версію, під якою повинні б, логічно, підписатися кращі працівники як МВС, СБУ, так і Генеральної прокуратури (а саме у тому, що на розкриття «справи Александрова» кинуто кращі сили цих структур, нас запевняли під час слідства), не що інше як блеф. Може, не випадково саме на ці два дні слідчий Генпрокуратури Володимир Голик несподівано виїхав до Києва, хоч був попереджений про приїзд «Репортерів» та дав попередню згоду на інтерв’ю? Поступово складається враження, що ми є свідками якогось багатосерійного серіалу про брехню. Брехню на рівні держави. Спочатку був Гонгадзе, потім — Александров, потім — ТУ-154, нещодавно — смерть водiя i охоронця голови Верховної Ради. Брехні явної, брехні безглуздої, брехні, якщо можна сказати, несучасної. Несучасної — тому що не можна не бачити, що у суспільстві вже — нехай несміливо — діють інститути, завданням яких є пошук істини. Наталя Чангулі працює у редакції УТН з 1993 року — спочатку як ведуча, потім — журналіст. У її творчому списку — теледебати виборчої президентської кампанії 1994 року, репортажі з першої чеченської війни, з Білорусі 1996 року, фільм про вертолітників-чорнобильців. Поїздка до Слов’янська, як зiзнається сама Наталя, для неї не була спеціальним завданням редакції. Вона у цей час повинна була займатися іншою темою, але поїхала на запрошення «Репортерів» — iз солідарності. Єдине, про що її попросили у телекомпанії: спробувати поглянути на ситуацію свіжим оком та розповісти про побачене. Про висновки і про те, що залишилося за кадром фільму «Ігор Александров. Хто наступний?» — в інтерв’ю «Дня» з журналісткою. Якщо суспільство перестане страждати від того, що вбивають тих журналістів, матеріали яких з інтересом читають або дивляться, то це суспільство хворе; а якщо суспільство перестане реагувати на це, — воно вже мертве Фільм «Ігор Александров. Хто наступний?», що вийшов у недільному ефірі УТ-1, став документальним підсумком дводенної поїздки групи українських журналістів до Слов’янська 14—16 жовтня, організованої міжнародною організацією «Репортери без кордонів». Причиною став тривожний дзвінок сина загиблого журналіста Олексія: «Нам важко. Ми тут одні».
— Зрозуміло, що двох днів у Слов’янську недостатньо для того, щоб провести повноцінне журналістське розслідування, але, як на вашу думку, цей злочин пов’язаний із професійною діяльністю журналіста?
— У журналістів, які увійшли до цього «десанту» «Репортерів без кордонів», у Слов’янську була можливість вислухати різних людей. Із цих розповідей було зрозуміло, що побутові версії у цій справі відсутні. Показово, що під час цієї поїздки з’ясувалося кілька додаткових аргументів на користь версії про професійну діяльність. Так, зокрема, нас цікавив фінансовий стан телекомпанії «ТОР». Склалося враження, що нинішній стан телекомпанії жахливий: вона не продукує жодної власної телепрограми, в ефірі йдуть лише фільми й реклама. А тут — я вважаю це дотичним аргументом — неслухняний журналіст, який очолював телекомпанію 11 років. А як можна примусити засіб масової інформації замовчати? Позбавити грошей, щоб не було на що робити продукцію, нічим було платить людям і т. д. Перед смертю Александрова у телекомпанії з’явилися нові засновники — це зайвий доказ не у слідчій справі, а у тому, що ми думаємо про цю справу. Річ у тім, що за кілька днів до своєї смерті Ігор Александров звільнився з роботи. У фільмі ми наводимо слова його дружини про те, що він був готовий заради збереження колективу піти з телекомпанії. Люди не дуже охоче — і не перед камерою, — але все-таки розповідали нам про плани І. Александрова на майбутнє. Виявляється, він знайшов кошти для того, щоб розпочати роботу на іншому телеканалі, який, до речі, має більший діапазон і, відповідно, більшу аудиторію. Очевидно було, що людина геть не може вгамуватися, тому вважаю, що, можливо, саме це стало приводом для рішення його прибрати. Окрім того, у нього була газета, яку вдалося закрити за два місяці до його смерті, — також через фінансові проблеми. Відкрити нову газету — це теж було в його планах. Хто ж його після цього живим залишить?
— Яке ваше враження від спілкування з людьми, котрі опинилися в епіцентрі трагедії, — я маю на увазі не тільки родичів та колег, а й усе місто?
— Александрова там знали усі. Одна журналістка, яка раніше від нас приїхала, пішла купувати квіти, щоб сходити до нього на цвинтар. Бабуся, яка продавала квіти, подивилась на неї й каже: «Ви йдете до Александрова на могилу?» — «А чому ви так вирішили?» — «Якщо чужа людина купує квіти, а на обличчі в неї не написано, що вона йде на весілля, то куди ж ви тоді можете йти? Тільки до Александрова». Усі ті люди, яких ми зустрічали в місті, говорили стосовно офіційної версії слідства тільки одне: «Не вірю». У той же час мене дивувало, що люди, близькі до Александрова, взагалі погодились говорити з нами. У мене було враження, що вони чогось бояться, намагаючись відійти від якоїсь конкретики. Ніхто серйозно не ставиться до цього бомжа. Я б сказала, що хоч як би ставилися до Александрова люди, але усі з образою прийняли оцю «бомжацьку» версію — і не тільки через те, що вона принизлива для Александрова, а через те, що це сприймають як явне ошуканство.
— Чому, на вашу думку, правоохоронні органи вхопилися за цю версію?
— Те, що ця справа — резонансна, було зрозуміло від самого початку. І тому недивно, що акценти від самого початку змістилися із Слов’янська до Донецька — і далі. Ігор Александров був відомий у Донеччині журналіст — і все сколихнулося. Потім найвищі представники силових структур висловили своє солідарне бажання розкрити цей злочин. Пізніше Президент висловив своє незадоволення тим, як ведеться слідство. Я припускаю, що «бомжацька» версія з’явилася таким чином: коли не можуть щось знайти, то треба хоч щось знайти, щоб закрити цю справу. Поза кадром люди розповідали, як, на їхню думку, створювалася офіційна версія слідства: злочинним угрупованням, які існують у цій місцевості, «перекрили кисень», поки вони не знайдуть що-небудь підходяще, щоб цей злочин можна було вважати розкритим.
Ну, і тут є ще одне — гляньте недавній виступ голови тимчасової слідчої комісії парламенту, народного депутата України Анатолія Хмельового. Там ішлося про те, що комісія хоче надати незалежного адвоката для підозрюваного. До підозрюваного нікого не допускають — у тому числі й самого А. Хмельвого, мотивуючи це тим, що він вже почав давати свідчення і що таким чином на нього може здійснюватися зайвий тиск. Я спитала у голови слідчої комісії: «Вони бояться, що якщо ви зустрінетеся з підозрюваним, то він відмовиться від своїх показань?», на що той відповів: «Ну, може, й так».
— У фільмі є вражаючий кадр, коли А. Хмельовий виступає перед майже порожньою залою Верховної Ради. Ми пам’ятаємо, що коли у цій залі йшли виступи, які стосувалися справи Гонгадзе, то вона була переповнена. І як люди готувалися до того. А тут чомусь зовсім ніякої реакції? Чому?
— Думаю, з його виступу було зрозуміло, що навіть у самій слідчій комісії згоди немає і що рішення не буде прийнято через те, що окремі члени цієї комісії вважали, що треба було ще зустрітися із силовиками. Але Хмельовий принаймні представив звіт, який сам по собі є красномовним. Чому Верховна Рада проігнорувала цей виступ? Можливо, і там є люди, які мають, скажімо, певний інтерес до того, щоб ця справа не розглядалася. Можливо, через те, що якщо у справі Гонгадзе йшлося ще про політичні інтереси, скажімо так, нашкодити Президенту: якщо не похитнути стілець під ним, то хоч за ніжки його стільця потриматися. До речі, щодо так званих пропрезидентських сил у парламенті — це був зайвий шанс довести Президенту, що на них треба зважати. І якщо Президент не буде до них ласкавим, то вони можуть і опозицію підтримати якоюсь мірою. Проте, хоча професія політика цинічна, але, однак, не можна відкидати, що і в них суто по-людськи серце боліло. А у справі Александрова до такого кшталту політики ця справа буцімто і не має стосунку.
Таких журналістів — із підвищеною мірою сміливості і з пониженим бар’єром відчуття небезпеки — у кожній країні мало, але вони дуже потрібні. Тому, коли вони гинуть і коли після цього у слідства з’являються якісь недолугі версії, біль відчуває все суспільство.
Про це ми, до речі, говорили з представниками Генеральної прокуратури, з якими випадково зустрілися в аеропорту після першого мого 12 хвилинного сюжету прорезультати поїздки нашої групи до Слов’янська в УТН. Треба сказати, що їхня реакція на сюжет була негативною: вони сказали, що не очікували від мене такої необ’єктивності. Я попросила і Генерального прокурора, і його заступників про інтерв’ю, щоб матеріал був об’єктивним. Я впевнена: якщо вони стверджують, що мій матеріал необ’єктивний, то у них є якісь контраргументи, що можуть заспокоїти суспільство. Різні версії убивства І. Александрова можуть народжуватися лише тоді, коли люди не вірять у офіційну. Через тиждень від першого сюжету до виходу власне фільму дзвінка з прокуратури не пролунало. До речі, тут є ще інша думка: якщо суспільство перестане страждати від того, що вбивають тих журналістів, матеріали яких з інтересом читають або дивляться, то це суспільство хворе; а якщо суспільство перестане реагувати на це, — воно вже мертве.
— Наскільки журналістські розслідування при сьогоднішньому стані суспільства можуть стати формою громадського контролю за діяльністю правоохоронних органів?
— Як на мене, можуть. Тут треба бути вимогливим і до самого себе, щоб фантазія не заносила журналіста далі, ніж факти дають для цього йому підстави. На меморіальну дошку, що на будинку Спілки журналістів, нанесено імена людей різних політичних уподобань. Згадуючи про неї, я думала про тих людей, яких я зустріла у Слов’янську. Наприклад, Анатолій Хмельовий — член Комуністичної партії, до якої я не відчуваю жодного пієтету. Зіткнувшись із ним, я навіть запитала у нього: «Як це виходить, що у людей різних політичних уподобань виникає велика довіра і людська симпатія?» Він засміявся і сказав: «Напевне, це у порядних людей виникає незалежно від партії». І в мене виникла думка про існування організації, офіційно ніде не зареєстрованої, — Інтернаціоналу порядних людей.
