Два роки ув’язнення умовно і заборона на цей період займати посади, пов’язані з виконанням організаційно-розпорядницьких функцій в ЗМІ — такий вирок був винесений сьомого червня Мінським судом м. Києва у справі редактора газети «Свобода» Олега Ляшка, тим самим застосувавши до представника ЗМІ дві статті Кримiнального кодексу України — 125-та (про наклеп) і 165-та (про зловживання службовим становищем). На жаль, численні ЗМІ та організації, що гнівно відгукнулися на цей факт, поки що не визнали за можливе (або потрібне) підійти до проблеми не емоційно, а тверезо, відділивши при цьому сам факт карного переслідування журналіста, за твердженнями експертів, за оцінні думки, від рівня тієї журналістики, яку представляє О. Ляшко і яку навряд чи можна віднести до зразків професіоналізму. (До речі, показово, що багато з тих, хто писав на цю тему, чомусь досить довільно трактують заборону займати керівні посади в ЗМІ як заборону на журналістську діяльність). Тим часом — саме прецедент такого судового рішення, як і його можливе оскарження у вищих судових інстанціях, аж до Європейського суду, про що заявляє сам О. Ляшко та його адвокат, — і можуть стати мотивом для аналізу, якщо виходити з інтересів суспільства, яке заявляє про демократичний вибір. І тому в цьому разі важлива не стільки особистість самого журналіста і навіть не стільки та журналістика, яку він представляє, а скільки підхід до позовів посадових осіб з дифамації до ЗМІ і його відповідність Європейській конвенції з прав людини, ратифікованої Україною, і практиці Європейського суду з прав людини — виходячи з прецедентного права.
Для початку зазначимо, що, на думку експертів, уже навіть з процесуальної точки зору справу проти О. Ляшка було порушено незаконно (оскільки її було ініційовано чомусь групою народних депутатів, а не потерпілою стороною, як це передбачено законодавством).
Далі — О. Ляшко мав в своєму розпорядженні певні факти, докази, свідчення інших людей, які він міг вважати схожими на правду. На їх основі він будував ті або інші, може, навіть й помилкові, твердження, оцінні думки. І саме наявність цих доказів, які давали йому підстави для якихось висновків, вважають юристи, є ознакою того, що суд за цих обставин аж ніяк не міг його засудити за статтею 125 (про наклеп).
Однією з основних проблем для судів у всіх спірних справах, що стосуються захисту честі і гідності, є визначення: чи оперував журналіст фактами, достовірність або недостовірність яких можна довести, або оцінними думками, які є його думкою і тому не можуть бути доведені і не є мотивом для відповідальності як карної, так і цивільної. На думку тих самих експертів, що, зокрема, представляють програму IREX ProMedia з правової освіти і захисту журналістів, вирок Мінського суду, 15-сторінковий текст якого надав «Дню» О. Ляшко, був винесений саме за оцінні думки. Про що, зокрема, говориться і в самому вироку: «Ляшко О. В. не перевіряв достовірність викладеного в цих документах (матеріали, які знаходилися в розпорядженні редакції і були використані для написання статей — Ред. ), робив висновки, які вважав за потрібне, тобто винним себе в наклепі не вважає». «Робив висновки, які вважав за потрібне» — в цій ніби звинувачувальній фразі дуже чітко сформульовані ті стереотипи, з якими як і раніше підходять суди до ЗМІ. Адже тут на боці працівників ЗМІ — стаття 34 Конституції України, де кожному гарантується право на «вільне висловлення своїх поглядів і переконань». Що ж до статей О. Ляшка, то лінгвістичний аналіз, проведений в ході судового розгляду фахівцями Київського університету, підтвердив, що в них відсутні слова, лексичні групи і вирази, «які є грубими, лайливими, вираженими в брутальній формі».
І, нарешті, ще один показовий момент справи Ляшка полягає в тому, що до українських журналістів стаття про наклеп досі застосовується в рамках Карного кодексу, тоді як у всьому цивілізованому світі ця стаття декриміналізована. У новому Кримiнальному кодексі, який набуде чинності у вересні нинішнього року, вже не буде статей про наклеп і образу (в ще чинному КК — відповідно статті 125 і 126). До речі, днями в своєму роз’ясненні, направленому на ім’я генерального секретаря міжнародної організації «Репортери без кордонів» Робера Менара, Київська міська прокуратура підкреслила, що з першого вересня Олега Ляшка в будь-якому разі буде звільнено від покарання, а його справа закрита», — повідомляє Інтерфакс-Україна. Але, на жаль, скидається на те, що справа головного редактора газети «Свобода» — навіть після введення нового КК — не буде останньою серед карних журналістських справ. Юристи звертають увагу на те, що в новому КК з’явиться інша, не менш небезпечна для ЗМІ стаття — 182: «Порушення недоторканності приватного життя. Незаконний збір, збереження, використання і поширення конфіденційної інформації про особу без її згоди або поширення цієї інформації в публічному виступі, творі, який публічно демонструється, або в ЗМІ». По суті, те, що було в статті 7 Цивільного кодексу, — захист честі, гідності та ділової репутації — тепер буде в КК, але тільки з акцентом на втручання в приватне життя.
Ось-ось почнеться виборча кампанія, під час якої кандидати в депутати, з одного боку, повинні будуть повідомляти про себе якусь інформацію, а суспільство, з другого боку, буде мати право знати повну інформацію про претендентів на представництво в парламенті. Роль же ЗМІ в ході цієї кампанії визначена статтею 34 Закону «Про пресу» — вони будуть зобов’язані цю інформацію надавати. Ось тут і можливо, що хтось вважатиме, що ЗМІ розповсюдили конфіденційну інформацію без його згоди. Карна 182-я стаття готова стати новим батогом для журналістів. Щоправда, за одного «але». Фахівці IREX ProMedia стверджують, що на основі чинного законодавства можна успішно відстоювати права журналістів, кажучи при цьому про необхідність відповідної підготовки адвокатів і суддів. Так, наприклад, в європейському судочинстві політиків і вищих держслужбовців трактують як «відкриті суспільству персони». І саме цей підхід згідно зi статтею 9 Конституції України про те, що ратифіковані міжнародні договори є частиною національного законодавства, повинні стимулювати наші суди до найшвидшого застосування європейського досвіду в їхнiй повсякденній практиці. Від того, наскільки це швидко станеться, буде багато в чому залежати міра відвертості і демократичності майбутньої виборчої кампанії. Справа ж журналіста Ляшка, швидше за все, стане ще одним показником професіоналізму і політичної незаангажованості наших судів. На жаль, чергового разу різні гілки влади в Україні своїми незграбними діями створюють рекламу політичним силам і ЗМІ, які навряд чи заслуговують на таку з погляду інтересів суспільства в отриманні достовірної і професійної інформації. Чи подібна «незграбність» має свої логічні обґрунтування? На жаль, навряд чи і вони в такому випадку направлені на інтереси України, яка декларує свій європейський вибір.
P.S. Про поправки, які в кінці травня внесені Пленумом Верховного Суду України в Постанову «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди» і які повинні допомогти судам у вирішенні дифамаційних суперечок, читайте в наступних випусках «Дня».
ДОВІДКА «Дня»
Справу проти головного редактора газети «Свобода» було порушено Генеральною прокуратурою в липні 1997 року на підставі звернення чомусь групи народних депутатів, а не потерпілої сторони (як передбачає ст. 125 Кримiнального кодексу України про наклеп, за якою було подано позов) за фактом наклепу на в.о. прем’єра В. Дурдинця і начальника УВС Одеської області І. Григоренка, про яких йшлося в серії публікацій О. Ляшка в газеті «Політика». У грудні 1999 року голова Печерського райсуду М. Замковенко виправдав журналіста по всіх пунктах звинувачення. Пізніше міська прокуратура оскаржила це рішення, в листопаді 2000 року Київський міський суд відмінив його і направив справу на новий розгляд до Мінського райсуду м. Києва, який і виніс своє рішення на початку червня — наступного дня після святкування Дня журналіста.
КОМЕНТАР
Володимир ГОРОБЦОВ , юрист, один з авторів Закону «Про інформацію»:
— На терезах Феміди у черговий раз опинились право на повагу до честі і гідності до високоповажних державних службовців — і право на свободу вираження думок і поглядів, право на свободу слова та інформацію журналіста. Суд віддав перевагу захисту честі та гідності держслужбовців. Натомість Європейський суд з прав людини низкою своїх рішень чітко дав зрозуміти, що особи мають широке право критикувати політичних лідерів, державних та посадових осіб, уряди та державні установи, і що їх можуть покарати лише у тому випадку, коли їхня критика є фактично неправдивою. Навіть коли вони переступають допустимі межі, будь-яке покарання повинно бути співмірним із правопорушенням. Рішення Європейського суду встановлюють принципи, які обмежують можливості урядів щодо покарання за припустимий дифамаційний виступ. По-перше — переважна роль преси в інформуванні громадської думки про питання суспільного інтересу та у виконанні функції «суспільного сторожового пса» вимагає, щоб їй було надано певної свободи дій щодо коментування питань, які становлять політичний або інший суспільний інтерес. Друге — межі допустимої критики є ширшими стосовно державних установ та політичних фігур, ніж стосовно пересічних осіб, і, взагалі, є ширшими, коли спеціально не критикуються названі індивіди. Третє — від відповідача не повинні вимагати доведення правдивості оціночних заяв, тверджень, які відображають громадську думку, або звинувачень, які спираються на чутки чи заяви інших людей.
Як заявив Європейський суд, «слід уважно розрізняти факти та оціночні судження. Наявність фактів можна підтвердити, в той час як правдивість оціночних суджень не підлягає доведенню. ...Що стосується оціночних суджень, цю вимогу (довести їх правдивість) неможливо виконати, і вона є порушенням самої свободи думки...» (Мат. «Посібник «З питань свободи вираження», 1999 р., Київ)
Ігор ЛУБЧЕНКО, голова Національної спілки журналістів України:
— Ніде у світі на журналіста за його оціночне судження не відкривають кримінальну справу. Відомо, що у новому Кримінальному кодексі не буде кримінальної відповідальності за наклеп, тому здається, що нині цю статтю про наклеп намагаються використовувати навмисне. Наша спілка вже тричі виходила з пропозицією створення громадської ради або комісії з інформаційних спорів, рішення якої враховувалися б судами. Звичайно, ці громадські інституції у своїй роботі могли б виходити з кодексу журналістської етики, який, до речі, в Україні існує вже десять років.. Як вирішувати питання порушення професійної етики вже сьогодні? На мою думку, у той же спосіб, як журналісти солідаризуються проти несправедливих кроків влади, так вони повинні солідаризуватися і проти тих своїх колег, які порушують правила етики.
Олег СИТНИК, заслужений працівник культури України, у 60—90-ті працював і очолював колективи видань «Молода гвардія», «Вечірній Київ», «Прапор комунізму», «Сільське життя»:
— Сама журналістика — попри новомодні віяння короткочасної і вузькоспеціалізованої освіти — потребує базової підготовки.. Радянська школа журналістики давала дійсно хорошу фахову підготовку, а найголовнiше — створювала моральне обличчя журналіста, який не міг поступитися своїми принципами. І якщо підійти до справи Ляшка з цієї точки зору, то можна погодитись, що у нього смілива газета — і колишня «Політика», і нинішня «Свобода». Вона у якомусь позитивному дусі сенсаційна, проте вона якась «мінусова»: у Ляшка всі, окрім Лазаренка, були погані. Але кожна людина має і «плюси», і «мінуси». Коли усе змальовується в чорних кольорах, то це вже з боку журналіста, на мою думку, є використанням свого суспільного і фахового становища. Мабуть, журналістам було би непогано мати якусь клятву на кшталт клятви Гіппократа у медиків. Раніше була межа, яку не можна було переступати, окрім того існувала партійна дисципліна, коли ти рахувався з думкою колег.
Що ж стосується питання, що слід робити журналістам, коли правила професійної етики не діють, то тут слід виокремити декілька аспектів. Сьогодні трагедія нашого фаху у тому, що, за великим рахунком, немає журналістики, бо вона не забезпечена матеріально, і тому бажання прогодувати сім’ю може зробити декого з працівників пера або занадто слухняним, або занадто винахідливим. Окрім того, зараз журналісти дуже роз’єднані, існування багатьох спілок погіршує справу. Одночасно нехтування чиновником своїми службовими обов’язками стосовно ЗМІ може викликати у того ж журналіста бажання довести свою значущість — а добути певні документи стане для нього справою принципу.
Тому вважаю, що поки не почнуть працювати закони — причому усі, а не тільки ті, що стосуються інформаційної сфери, — не можна очікувати на якісь зміни на краще і у питанні встановлення єдиних етичних норм для усіх журналістів.
