Однією комедією, якими б не були широкими рамки цього жанру, ситий не будеш. Залишається шукати нові форми видовища, спроможні «працювати на публіку»
Наприкінці сезону одна з київських газет, проводячи рейтинговий опит, назвала театр російської драми ім. Лесі Українки в числі перших серед київських театрів. Це безперечне визнання заслуг цього театру у боротьбі за відвідуваність. Сьогодні театри України дійсно, як ніколи раніше, активно шукають, чим би привабити глядача до своєї зали. А зробити це дуже не просто. Не так давно можна було «купити» глядача новим ім’ям на афіші. Тепер таких імен, схоже, не залишилося. Як не залишилося ні заборонених тем, ні заборонених видів видовищ. До того ж, жанрові можливості театру звузилися, бо сучасний глядач неохоче дивиться драму та трагедію. Радянський театр явно «перегодував» його класикою, яка в старі часи як для самого театру, так і для його відвідувачів була «віддушиною» під ідеологічним пресом. Але однією комедією, якими б не були широкими рамки цього жанру, ситий не будеш. Залишається шукати нові форми видовища, спроможні «працювати на публіку».
У цьому сенсі задум відомого балетмейстера Алли Рубіної поставити на сцені Національного академічного театру російської драми хореографічний спектакль мав досить високий позитивний потенціал. Тим більше, що за останні роки, створюючи в цьому театрі все більш розгорнені танцювальні номери й цілі сцени в «Маскарадних забавах», «Таємницях мадридського двору», «Помсти по-італійському», «Пані міністерші», Алла Давидівна змогла точно й докладно визначити для себе хореографічні можливості трупи.
Але на цьому однозначно позитивні оцінки «Неймовірного балу», власне, й закінчуються. Бо спектакль залишає доволі подвійне відчуття. Сценографічний розв’язок (художник А. Вакарчук) грішить необов’язковістю та явною поквапливістю. Та й загалом важко застосувати до оформлення сцени таке високопрофесійне словосполучення, скоріше всі предмети, котрі висять та стоять, у поєднанні зі шматками тканин мають характер «з миру по нитці». Тому простір сцени при всій його заповненості залишається образно порожнім. Такими ж приблизними виглядають і костюми персонажів, котрі дають лише найзагальніше уявлення про той чи інший сценічний характер.
Сюжетний задум явно було прокреслено А. Рубіною лише декількома штрихами, так би мовити, нею зроблено начерк деяких загальних місць про «життя і долю», заявлено декілька тем такого характеру. Єдиною прямою підказкою глядачеві покликані слугувати поетичні уривки, що передують появі на сцені основних персонажів дії. Але майже парадоксальним образом, в залежності від майстерності виконавця, цей постановочний хід або виявляється зайвим, або все ж не організовує смислового ряду «неймовірного балу». Постановник, безперечно, розраховував, що все найістотніше скаже, звичайно ж, музика, і «навіяне» нею Алла Давидівна перевела в хореографічну тканину свого спектаклю.
Музика дійсно чудова, на глядача виливається просто лавина звуків і мелодійних тем, при цьому щільність музичного ряду композицій Н. Роти, Г. Бреговича та Р. Обрі настільки велика, що вмить захоплює, відразу ж дає потрібний емоційний настрій і не відпускає ні на секунду. Додатково в спектаклі є грамотна й талановита звукорежисура, тож музичний ряд точно збігається в своєму розвиткові з дійовими шматками, музична й фабульна архітектоніка взаємно доповнюють одна одну.
Дуже б хотілося те ж саме сказати й про світлове вирішення простору й дії, на наш погляд, необхідному в хореографічному спектаклі. Адже при відсутності слова, сюжету й характерів, котрі таким чином розкриваються, всі можливі інші складові частини видовища, природно, набувають більшого значення, більшого образного та смислового навантаження. Але вкотре «Неймовірний бал» переконує, що в сьогоднішніх спектаклях Російської драми про повноцінну світлову партитуру можна лише мріяти.
Щоправда, «Неймовірний бал» знову продемонстрував майже безмежну фантазію балетмейстера, його вміння створювати танець будь-якого жанру та стилю. Причому А. Рубініна з легкістю професіонала поєднує в танці характерне і щось узагальнено відірване, так, що кожен персонаж існує в спектаклі в двох вимірах, являючи собою конкретну особу й одночасно несучи якусь «тему». В цьому сенсі її таланту балетмейстера вистачає, і навіть із надлишком.
Але спектакль, нехай і хореографічний, потребує режисури в повному обсязі. Відсутність же режисерського досвіду позначається на тому, наскільки не вибудувані стосунки груп, умовно названих Рубіною «Провінціали» й «Аристократи» (так би мовити, «робочі назви»), в тій пунктирності, з якою прокреслено зв’язки ключових дійових осіб. Тому, очевидно, так раптом стає бездіяльним персонаж А. Нікітіна (Розпорядник балу), спочатку заявлений як головна дійова особа, котра за логікою подієвого ряду мусить бути не лише в центрі, а й саме цим центром усього, що відбувається. Тому вставним, нехай і розгорненим у часі, епізодом виглядає присутність на сцені персонажа Д. Лаленкова (Несправжній розпорядник). При цьому сама акторська робота Лаленкова — на наш погляд, одна з найкращих у послужному списку виконавця. Він легкий, гранично пластичний, виразний, емоційно та енергетично привабливий і різноманітний в характерних нюансах.
Ще гірше справа складається з персонажем, чию тему можна визначити, швидше за все, як «Плач». У день прем’єри — 1 червня — цю роль виконала О. Сумська, і виглядав цей сценічний «пасаж» найменш видовищно і з хореографічного, і з виконавського боку. Навіть попри те, що Рубіна, намагаючись посилити ефект присутності героїні Сумської, з’єднала танець і вокаліз у виконанні акторки. Вийшов ще один вставний номер, котрий мало що при цьому додавав до загального перебігу подій.
Наступним центральним персонажем Алла Рубіна визначила «Самотню» (А. Єна) . Як нам здається, з цiєю дiйовою особою у постановника явно трапився курйоз. По-перше, з самого пластичного розв’язку глядач мало що розуміє, визначаючи ту, котру танцює А. Єна, то як п’яничку, то як божевільну. Насправді ж, за задумом А. Рубіної, акторка була покликана виразити якусь рятівну чистоту, незакаламученість почуттів і думок, які спроможні вивести героя А. Нікітіна з хаосу життєвих невідповідностей і пристрастей. Очевидно, що А. Єні відсутність майстерності не дозволила втілити задум постановника. Тепер же, не варто вгадувати внаслідок яких обставин, балетмейстер «приєднала» до танцювальних пасажів «Самотньої» епізод «Плач». Можливо, це вирішення зміцнило внутрішню подієву логіку дії. Ось якби й до видовищного ряду воно хоч що- небудь додало!
Що ж до інших виконавців, то тут кожен старається в міру своїх можливостей. Однак загальна, на наш погляд, біда акторського складу «Неймовірного балу» в тому, що він не навчений зображати й виражати характер лише пластично, не здатний тілом і жестом зіграти ні стосунки з партнером, ні сенс драматургічного уривка. Адже лише це й робить задум хореографічного спектаклю на сцені драматичного театру спроможним. Хоч у Н. Лисенко, А. Сердюк, О. Зам’ятіна, Д. Савченко, І Марченко виходить краще. У Н. Долі, О. Кульчицької, В. Терещука, Р. Семисала — гірше. Поза сумнівом, що й у цілому Алла Рубіна призначала акторів на ролі у своєму спектаклі за логікою балетмейстера, а не режисера. Принцип типажу, вельми приблизний, так би мовити, за горішньою облямівочкою обдарування, внаслідок навіть значних затрачених зусиль на репетиціях все ж дає на сцені лише плоский зліпок із персонажу.
Я б не стала говорити про те, що кожне діло спершу не йде. Але й назвати «Неймовірний бал» готовою творчою роботою не дозволяють його багаточисельні, як бачимо, істотні вади. Театр явно поквапився випустити спектакль на глядача. І відчуття від «Неймовірного балу» як від «домашньої радості» не минає. Ну що ж, останнє слово залишається за глядачем, оскільки спектакль включено до поточного репертуару і можна з упевненістю сказати, що він тиражуватиметься в сезоні.
