Рік тому в Україні сталися події, яким судилося не стільки вплинути на хід історичного процесу в державі, скільки негативно позначитися на долях мільйонів наших громадян.
Це не були події історичного значення вже хоча б тому, що протягом року, який минув від моменту «революції», в Україні не відбулося жодних насправді глибинних соціально- політичних трансформацій, що вказували б на те, що суспільство вийшло на якісно нову стадію свого розвитку. Не змінилася система державного управління, не зазнали змін відносини між гілками влади, не було зроблено нічого в напрямі лібералізації розвитку економіки, особливо у сфері оподаткування.
Рік тому українське суспільство насправді жило в очікуванні змін. Потреба рухатися вперед шляхом соціального й економічного прогресу була й завжди залишатиметься невід’ємною особливістю розвитку будь- якого суспільного організму. Іван Франко називав це «поступом» («прогресом»).
Табір «синьо-білих» розумів необхідність діяти в наявних внутрішніх і геополітичних реаліях еволюційним шляхом, пропонуючи суспільству зміни, що їх можна було забезпечити шляхом посилення економічного потенціалу України.
У цих наших діях не було суперечності між європейським вибором України та посиленням економічної співпраці з Росією. А саме таку розбіжність намагалася знайти в наших діях тогочасна опозиція.
Зрештою, про наші цілі найкрасномовніше свідчила запропонована нами політреформа, рішення про імплементацію якої було прийняте рік тому за очевидної протидії нинішніх керівників держави. Політреформа однозначно наблизить Україну до європейської, а не якоїсь іншої моделі державного управління, сприяючи швидкому економічному зростанню держави. Саме вона стане запорукою реальної української революції.
Однак «помаранчева» опозиція вимагала одного — влади. І влади абсолютної. Для тих, хто отримував її, питання особистого збагачення втрачало сенс, перетворювалося на самозрозумілий штрих. Події минулого року довели це з такою очевидністю, що дискутувати на тему високого покликання нової влади «служити народу» було б просто зневагою до цього народу.
Щоб прийти до влади, опозиціонерам були потрібні неординарні події. Їм підкинули ідею використання грузинського досвіду доставки до столиці якнайбільшої кількості людей, проти яких влада не наважиться застосувати силу, і закріплення в масовій свідомості відчуття, що революція — це свято загального братства з елементами ризику в ім’я святої справи — демократії. Приводом для організації «Майдану» мали стати масові порушення виборчого права, без яких сценарій передачі влади «народному президенту» під тиском «революційних мас» не міг бути реалізований у принципі.
На організацію таких подій потрібні були гроші. Від кого — не мало значення. Віце-прем’єр Роман Безсмертний підтвердив це в нещодавньому інтерв’ю настільки ж відверто, наскільки й цинічно.
Але з народом України зіграли поганий жарт: йому пообіцяли справедливість, а нагородили загальним хаосом. Нова влада взялася не за ослаблення податкового тиску, що сприяло б створенню нових робочих місць, не за скорочення бюрократичного апарату — ефективний шлях до скорочення витратної частини бюджету. Вона взялася за перерозподіл власності на свою користь.
Що було потім — усі ми знаємо: розкол суспільства, перманентні кризи, падіння темпів економічного зростання, загальне розчарування в можливості влади змінити щось на краще.
Останнє, на мою думку, є найнегативнішим результатом торішніх подій. Сьогодні люди у більшості своїй настільки втратили віру у владу як таку, що мобілізувати їх на новий громадянський порив буде надзвичайно важко. У цьому сенсі моральні втрати оминули лише наших прихильників — електорат Партії регіонів. Саме наші прихильники не повірили в голослівні обіцянки «помаранчевих». Той, хто знає ціну праці, не довіряє політичним шоуменам.
Отже, що ж реально отримав український народ у результаті революції? Не виключено, що єдине — можливо, трохи більшу свободу слова, хоча мої відвідини регіонів, зустрічі з журналістами якось не додають у цьому сенсі особливого оптимізму.
А може більше виграв Захід, який після приходу до влади революціонерів, отримав в Україні свій новий форпост демократії на пострадянському просторі?
Думаю, що й це не так. Економічно ослаблена та розколена навпіл Україна після зміни влади стала менш стабільною. А нестабільні партнери Заходу не потрібні.
Нескінченна проєвропейська та пронатівська риторика нового українського керівництва та відверто антиросійські висловлювання представників вищого ешелону нинішньої влади загострили відносини між Києвом і Москвою, що абсолютно нам не потрібно. Це підштовхнуло Росію до пошуку нових шляхів збереження свого впливу, й вона їх знаходить, але це, на жаль, не йде на користь економіці України.
Події річної давності ще раз примушують усіх пригадати про досвід історії: революції — реальні або спровоковані — не найкращий спосіб вирішення проблем соціального розвитку. Максим Горький писав: «Революції потрібні для того, щоб розвінчати революціонерів».
Тому, кажучи про річницю подій на Майдані, я не радив би нікому з нас — ні «помаранчевим», ні «синьо- білим» — експлуатувати цю тему. Владі це не потрібно, оскільки зроблене за рік рясніє великою кількістю помилок. Опозиції — також, бо ми не зацікавлені ні в погіршенні ситуації в державі, ні в подальшій ерозії суспільного мислення.
Майдан, безумовно, увійде в нашу історію. Питання лише в тому, як. Як ілюстрація періоду розчарування та невпевненості, або як прелюдія до насправді революційних змін, що можуть відбутися весною наступного року.
