Ось і останній нарис, що завершує цей кримський цикл (удар по сіро зимовiй погоді) просонценосне курортне містечко (яке було військово таємним) — Балаклаву! (До речі, бачте, частково прориваємо блокаду сірих буднів, оскільки подеколи сонце прокльовується, й вони вже — сині.)
Пробувши п’ять днів у севастопольському глиняному барлогу, обклеєному журнальними вирізками, де всі кімнати були суміжні (навіть закутки), накупавшись у тазку і наслухавшись пташиного щебету напівінтелігентної господині — тітки Ніни, шанувальниці радіо «Шансон» (улюблена річ, звісно, «Нинка как картинка, с фраером гребет...»), яка чим менше залишалося сплаченого терміну, тим брутальнішою й грубішою ставала — ми подалися до Балаклави! Чоловік Ніни — дядько Володя, колишній хуліган, боксер і підводний десантник називав це містечко — «баба Клава». Від баби Ніни — до баби Клави!
Було зрозуміло, що це місце десь неподалік від Севастополя, але що це всього лише в дванадцяти хвилинах їзди на маршрутці — навряд чи можна було передбачити. Однак тут усе інакше.
Коли побачили нарядну і якусь «нетутешню» набережну, трошки очманіли. Балаклава нині являє собою подобу Сен-Тропе з французьких серіалів: білосніжні яхти з йоржистими щоглами акуратно шикувалися в декілька рядів. Поряд такі ж мальовничі катери.
Подалі — кiлька військових кораблів попелясто бiлого кольору. Подейкують, що це і є весь український флот. У нього, мовляв, іще легендарний іржавий підводний човен є. Ходить він лише на параді. I нібито обивателі парі укладають: потоне чи ні. Аж, ні! Стійкий український човник щоразу догрібає до кінця урочистого маршруту. А потім відпочиває цілий рік.
Ніна якось голосила: «Усе розграбоване й розпродане! Я до курсантика підійшла, спитала: «А чого ж ваш крейсер у море не ходить? — Якорів немає, — відповідає. Ви подумайте, це ж треба —якорі поцупили!»
У цих крейсерів якорі в наявності були, але в цілому балаклавський міні флот бадьорого враження несправляв. Явно мертвий. Чого не скажеш про цивільний.
Iз екзотичних суден два: вітрильник «Діоніс», що «косить» під давньогрецький кораблик, і величезна дивна яхта «Новая».
Граціозний і дерев’яний ресторан-палац на воді стилізовано під корабель під назвою «Prince». Доповнили панораму двоповерхові святкові будинки на набережній.
Ми відчули, що це нам набагато більше подобається, ніж просякнутий радянським військово-патріотичним вихованням Севастополь.
Шляхом комбінації й талану ми опинилися на балконі просторого білого будинку, оповитого виноградом. У залізних поручнях красувалися скрипкові знаки, приварені, щоправда, навпаки, але все одно вони були для нас непередавано музичними. У душі все попливло й розм’якло, ми зрозуміли — це воно! Залишаємося!
Застовпивши райський пентхауз (після пекельного «підпілля»), мчимо досліджувати древню бухту, в яку так невдало зайшов Одіссей. Iз десяти його кораблів дев’ять були знищені велетнями — лестригонами. Вони розбили кораблі, а його товаришів нанизали на палі, як риб.
Деякі вчені припускають, що під лестригонами малися на увазі таври, оскільки їм була властива ця погана манера — нанизувати на жердини голови переможених противників. Можливо, поетична уява Гомера, помножена на реальний страх перед таврійськими витівками (в переказах греків), і породила велетнів-людоїдів?
Iнші дослідники стверджують, що Одіссей не бував тут. Що це вигадки балаклавських учених XIX століття, щоб привернути увагу до свого міста. Так чи інакше, але оливи у вогонь підлив і Олександр Iванович Купрін, написавши цикл оповідань про місцевих рибалок грецького походження під назвою «Лестригони».
Принаймні, тут не дають забути про жахливий епізод iз пригод найулюбленішого героя античності — ми відразу пройшли повз готель «Лестригон». Хоча, з погляду готельного бізнесу, така назва приємних асоціацій не викликає. Гостинності у лестригонів було не більше, ніж у циклопа Поліфема.
ДВА ЕКС-ВIЙСЬКОВI ОБ’ЄКТИ: ЧЕМБАЛОЙ ПIДЗЕМНИЙ ЗАВОД
Одразу ж видираємося на гору, де стоять руїни генуезької фортеці Чембало. Їх, прямо скажемо, небагато, й схожі вони на рештки шкаралупи гігантського волоського горіха. Але Балаклава вражає не цими кам’яними рештками, а затокою. Вона буквально вистрілює в тебе своєю надзвичайністю. Вона нагадує літеру «S». Такий собі інтеграл, що зв’язує старовину із сучасністю. Вітрильники та катери безперервно шастають по цій змієподібній бухті, наче водомірки. I серед швидкісних суден, неквапом рухається вітрило «Діоніса».
Звідси на протилежному боці видно вхід до шахти. При Хрущові там був вирубаний супертунель, у який можуть вміститися декілька підводних човнів. Ще там підсобні приміщення для ремонту й обслуговуючого персоналу. У разі ядерних ударів усередині гори могло сховатися все місцеве населення, яке за радянських часів так чи інакше стосувалося секретної бази.
За їхніми розповідями, в ті часи навіть севастопольським родичам, аби приїхати в гості, треба було отримати спеціальний дозвіл.
Ця підземна база начебто задумувалася ще Сталіним після атомного бомбардування американців, а здійснив задум «отця народів» уже «син трудового народу» — Микита Сергійович.
Після 1991 року база була розконсервована. Перше туристичне паломництво сюди було через зірвану з петель цікавість: подивитися хотіли навіть кримчани. Однак потік допитливих скоро зменшився. Базу, як водиться, розтягли, залишивши на спомин тунель — його не унесеш. Ще одна колоритна деталь — просто посеред асфальтованої набережної — діра завбільшки 1,5 х 2 м. Це крутіше незакритого люка. Внизу, щоправда, море. Вражень у разі випадкового падіння вночі має вистачити. Летіти — метрів вісім.
У масі свій балаклавське населення, перейшовши на цивільні рейки, почало розвивати туристичну інфраструктуру (хоча, як бачимо, до асфальту руки не доходять).
МIСЦЕВИЙ КОЛОРИТ
Один iз найпоширеніших тут видів обслуговування — катання на яликах. З мотором, під вітрилом, на веслах — за бажанням.
I найбалакучіший серед усіх «супроводжуючих» — Макс. Тому провідником на катері до далекого мису Айя беремо саме його.
Макс — кремезний невисокий чоловік років тридцяти з дуже рухливим обличчям. Загалом він схожий на дивний гібрид Стаса Садальського і Володимира Висоцького: круглі щоки, швидка плутаний спосiб говорити, але, при емоційному нагріві, його могутній шиї властиво надуватися, демонструючи налиті кров’ю вени.
Його розповідь — також гримуча суміш: історичних відомостей, досвіду й відвертих моряцьких байок.
Отже, рухаємося на неприступний мис Айя!
Назву Балаклава наш провідник перевів як «мішок риби» — здавна головний місцевий промисел.
Огинаємо ліву скелю, за якою перша крихітна бухточка з не дуже естетичною назвою Смердючка. Iз тієї простої причини, що поблизу стік нечистот.
Далі йшла завалена сірими суворими каменями маленька бухта Шайтан. Мабуть, свою назву вона отримала через важкодоступність — дістатися туди можна тільки спустившись по мотузці з боку фортеці.
Ближній пляж, Далекий (він же Золотий). Розділена надвоє скеля під назвою Ж... Еге ж, багато тут назв, що, скажімо так, не вирізняються витонченістю фантазії. Проте й у грецьких міфах чимало «простої правди». Скелі, море, виживання за рахунок риболовецького промислу — цей світ не мінявся століттями і є доволі предметним...
Потім провідник перевів погляд вище й почав розповідати, що на скелях вiдбувалися відчайдушні бої з фашистами. Що місце це називається Бочка смерті. Провідники-перебіжчики (однієї національності) допомогли німцям захопити вершини. Там була штольня, в якій була механічна затулка, що відчинялася натисненням педалі. I в такий бузувірський спосіб полонених радянських бійців скинули у провалля...
Звісно, була й розповідь про британський фрегат «Чорний принц». Цей епізод, до речi, згадується у збірці Купріна.
Фрегат з англійським золотом затонув тут під час Кримської війни. Вже на початку XX століття італійці прибули сюди на спеціальному судні, щоб дістати ці «капiтали». Водолаз спустився, але побачив на дні тільки частину корми. «Чорний принц» був похований під мулом. (Власники ресторану «Prince» на набережній вирішили прославляти «легенди краю», але з поправками. Зловісний епітет «чорний» вони прибрали, залишивши тільки аристократичний іменник).
Підтверджуючи войовничий дух цих місць, наш щокатий провідник, який служив, за його твердженням, мічманом на військовому флоті, патріотично зауважив: «Якщо Батьківщина-мати покличе — всіх на шматки порвемо!» Особливо грізно це прозвучало на тлі напису над входом до каюти: «Бахнеш дверима — станеш пільговиком».
Стерновий катера вирішив продемонструвати свої шкіперські здібності й пройшов буквально за метр від скелі. Макс, радісно стрибаючи по кормі, кричав: «Бачте! Тільки ми можемо дати вам таке задоволення!» Пасажири не знали, радіти їм чи лякатися такому щастю?
Зрештою, гід указав на скелю, що загороджувала небеса: «Придивіться — там можна побачити кам’яне божество, якому таври приносили в жертву людей, скидаючи їх зі скель. Тут у альпіністів було безліч нещасних випадків. Вони — народ забобонний, i вважаючи, що лютий бог таврів гнівається, перестали активно штурмувати цю вершину...»
Публіка спробувала роздивитися жорстоке божество таврів, але кожний побачив його на якійсь своїй ділянці скелі.
Тут Макс почав хвалитися знаменитостями, які «пасуться» в Балаклаві.
Андрій Макаревич збудував тут готель-ресторан. Навпроти готелю — його ж судно, науково-дослідницьке. Він поєднав у цьому наборі два свої хобі: кулінарну пристрасть та підводні пригоди.
За чутками, готель у нього на паях iз кінокілером Гошею Куценком. Це все на правому боці бухти. А на лівому частину набережної викупив Кучма.
Так це чи ні, але симбіоз російського мистецтва та української політики цікавий.
Куценко запам’ятався Максу тим, що «страшенно худий і абсолютно не страшний, як на екрані».
Олександр Абдулов — «уматовий крендель, який горлав усю дорогу».
Далі він поділився своїми особистими спостереженнями в бутність моряком на торговельних судах.
Бiльш за все його налякав туман у Атлантиці, який стояв у 20 ти метрах від судна, як біла стіна. I породжував особливу тишу, чи то реальну, чи то психологічну. «Здавалося, навколо рухаються тіні».
«А ще я спостерiгав, — подiлився Макс, — знаменитий зелений промінь. Коли сонце сідає за горизонт, і тонкий, мов спиця, смарагдовий промінь пронизує зігнутою дугою товщу води».
Я про цю «знаменитість» — зелений промінь — нічого не чув. Заліз у енциклопедію. Там це описано інакше. Дійсно, при заході Сонця (в деяких місцях) можна бачити над світилом щось на зразок горизонтального спалаху зеленого кольору. Ніяку воду зелений промінь не пронизував, а був у атмосфері. Однак, треба віддати належне Максу-оповідачеві: його картина була бiльш художньою. Швидше, таку сцену можна спостерігати з космосу. Але космонавтом Макс точно не був!
Капітан «космонавта» бачив ще більше — легендарного Летючого голландця. «А у вільний час капітан розважався тим, що стріляв у чайок,— додав Макс. — I морські дияволи, і кораблі-привиди для моряків досі існують. А хто бачив морського диявола — збожеволів...»
На цій оптимістичній ноті, ми дісталися із «Загубленого світу» (як називають пляж біля підніжжя мису Айя) назад у Балаклаву.
IДИЛIЯ
А ввечері народ тут любить ходити у ресторан «Будиночок рибалки». Кажуть, туди може зайти сам Андрій Макаревич. Прямою наводкою: зі свого закладу — до чужого. Але зараз замість нього там якийсь хлопець досить сильним голосом співав у дусі Валерія Ободзинського: нудотно солодкаво, але не без ліричної теплоти...
А «Prince» видав усі три поверхи золотого блиску. I його клієнти ліниво кидали прямо в море шматочки їжі, на які миттєво накидалися срiблястi рибки. На яких, у свою чергу, захоплено витріщалися діти. Iдилiя!
