Ця історія розпочалася з дежа-вю. Йдеться про певне психопатологічне явище. Упродовж якогось часу (зазвичай — кількох хвилин) людині здається, що події навколо неї є повтором, своєрідним «прокручуванням» старого фільму. Емоції, викликані дежа-вю, бувають неприємними. І саме на такому тлі відбулося знайомство з головним персонажем цієї пригоди. Змолоду я потерпав від нападів мігрені (різкий головний біль і порушення зору). Хворобу успадкував від мами. Напад супроводжувала тоскна нота дежа-вю. Надійних засобів для лікування мігрені нема. Мені — про це довідався випадково — трохи допомагало стояння на голові. А тепер такий сюжет: березень, Ніжин, готель, я стою на голові; відчиняються двері й заходить хтось із вельми нестандартним обличчям; у мене за кілька секунд до того розпочалося дежа- вю, а через порушення зору я не зовсім певен, що бачу саме те, що мушу бачити. Бр-р-р… Прибулець ставить валізу на стіл (?!), стає навколішки біля мене і рекомендується:
— Грек Спіро, да? А ви йога, да?
До Ніжина я приїхав за відрядженням товариства «Знання» і за день прочитав дві лекції в педінституті. Повертаючись в готель, кілька разів зиркнув на сліпучий у сонячному світлі сніг і — раз, два, три! — забезпечив собі ту катавасію в судинах мозку, яка спричиняє мігрень. Цей Спіро став на ніч моїм сусідом, а я його якось не полюбив. По-перше, тому, що був нездоровий. По-друге, тому, що роздратувала його саморекомендація («грек»), а я не здогадався відповісти так само («українець Володимир, да?»). Грецькі корені мого сусіда були помітними: шерсть вилазила на шию з-під сорочки; виголені щоки лишались чорними; вуса буяли, а брови були густі, як щітки для взуття; на носі посходило цупке волоссячко. Про щось ми говорили, не пам’ятаю подробиць; з’ясувалося, що Спіро працює заготівельником і закуповує худобу для м’ясокомбінату. Весь час мені здавалося, що когось він нагадує, що десь я його бачив; хоча це вже не було дежа-вю в клінічному сенсі, я відчув полегшення, коли вимкнули світло і полягали.
Наступного ранку я не поспішав вилазити з-під ковдри; лекцію в залізничному депо мав об одинадцятій. Спіро по кімнаті ходив навшпиньках. Коли зачинив за собою двері, я підвівся і побачив, що валізу вiн забрав, а на столі лишив окраєць хліба і гарний шмат сала. Мені стало совісно за те, що був несправедливим до нащадка Пенелопи. Щоб спокутувати провину, хліб і сало я з’їв до друзки. І повеселішав, що, зрештою, не дивно, бо сало містить т.зв. арахідонову кислоту, яка сприяє покращанню настрою. А далі було ось що: пан Спіро повернувся, привітно усміхнувся, ковзнув очима по столу і похмурнів… Виявилося, що з валізою ходив «діставати» горілку на свій день народження (була епоха горбачовського «сухого закону»), а хліб і сало приготував не мені, а собі. Я почав белькотати якісь вибачення, але Спіро рішуче поклав цьому край:
— Хліб буде, сало буде, горілка є, да? У мене автобус через дві години, то все встигнемо…
Але я вже мусив їхати на лекцію, і до горілки не дійшло. Авто чекало біля готелю. В супроводі третьої секретарки райкому я поїхав розповідати залізничникам про шкідливість алкоголю. На той час ця тема була практично єдиною, з якою могли йти до народу лектори-лікарі. Маючи певний досвід, я знав, що про це охоче слухають ті, хто не має звички чаркувати (насамперед жінки). Якщо ж говорити про «солістів ансамблю пісні та пляшки», то на початку лекції вони перезиралися і підморгували, в такий спосіб кепкуючи з лектора, а тоді починали нудьгувати і куняли. Отже, я намагався пов’язати цю тему із загальнобіологічним контекстом, згідно з яким зловживання алкоголем, наркоманія, ігровий азарт (карти, рулетка), кохання і секс мають спільний підмурок — певні особливості обміну речовин у клітинах мозку. Про таке слухали уважніше, хоча чогось реального у боротьбі з пияцтвом за допомогою лекцій досягти не можна. Це проблема не знання, а переконання. Лікарі знають все, що треба знати, але не завжди (кажучи м’яко) дотримуються гасла «тверезість — норма життя».
Райкомівська секретарка в гарненькій хутряній муфті тримала не лише руки, а й смердючу тогочасну «Приму»; я був радий, коли вийшли із закопченої машини. В «червоній кімнаті», куди зібрали кількадесят пролетарів, на одній стіні висів стенд із фотографіями членів політбюро ЦК, а на іншій — портрет Сталіна: френч, люлька, а на столі графин з водою і том Леніна. В той час портрети колишнього батька народів почали миготіти скрізь, як реакція на риторику М.С. Горбачова, з якою поєднувалися порожні магазини. Після лекції було п’ять-шість стандартних запитань, а насамкінець персонаж із характерним кольором носа поцікавився:
— Сталін водку продавав, а все можна було купити, а алкаші на вулицях не валялися… Так? Тепер — ні випити, ні закусити, а витрєзвітєлі по зав’язку… Це така норма жизні?
Але товаришка з райкому рішуче «пресекла» небажану дискусію і завезла мене в готель. На прощання поскаржилася:
— Взагалі-то я вчителька, запхнули на цю роботу… Воно мені треба? Ось смалити почала…
І припалила сигарету. Я завжди тримався тієї думки, що в райком не можуть «запхати» тих, хто справді туди не хоче, але промовчав.
Ні Спіро, ні валізи, ні сала вже не було. Я щось пожував, випив кави (кип’ятильник — кращий друг пропагандиста) і трохи походив по Ніжину. Почалася відлига, під ногами хлюпало, в парку сніг потемнів, а ворони перегукувалися про весну. Десь по сьомій в маленькому смішному потязі я поїхав до Бахмача: там також на мене чекали, щоб довідатись про шкідливість пияцтва. Було темно, мокро, холодно і самотньо. З поваги до мого лекторського статусу (чи через відсутність інших гостей) адміністраторка готелю поселила мене у велику кімнату з двома ліжками, пообіцявши, що сусіда не буде. На столі перед нею лежала розкрита книга. За нав’язливою звичкою читати все, що потрапляє на очі, глянув на текст, упізнав «Таємничий острів» Жюля Верна і позаздрив цій пані. Вона перехопила мій погляд і порожевіла:
— Скучно, так я читаю всякую ерунду.
— Это не ерунда.
— А как они там жили без женщины?
Від попереднього мешканця в моєму номері лишився запах «Шипру», а в шухляді столу вирізаний з якогось часопису кольоровий портрет генералісимуса. Вірити в його геній я перестав ще до смерті Сталіна. Одного разу мав нагоду поглянути на обох — Ульянова й Джугашвілі — в мавзолеї і (хоча логіки в цьому нема) остаточно почув себе вільним не лише від їхнього особистісного гіпнозу, а й від усієї комуністичної ідеології. На звороті вирізки був надрукований віршик відповідного звучання; з нього запам’яталися два рядки:
Нам шепчет ветер, шепчет дождь
Твои слова, любимый Вождь!
Ця зустріч з диктатором, вже друга за день, була не останньою — найголовніше лишалося попереду. В двері постукали, і адміністраторка збуджено, з блиском в очах, сказала:
— Нас приглашают!
— Куда?
— В третий номер. Там такой человек… интересный!
— Спасибо, я не хожу в гости к незнакомым.
— Так это же гостиница, здесь все незнакомые.
— Спасибо… мне надо отдохнуть.
— У него день рождения… и никого нет… Пойдемте, а? Мне одной нельзя, люди черт-те-что скажут.
— Извините, но я не пойду.
Я лаштувався вечеряти чимось із вокзального буфету, коли в двері знову постукали, і увійшов… Хто? Вгадаєте чи ні? Увійшов Сталін — у френчі кольору хакі та з люлькою в зубах. Оце так дежа-вю! Щоправда, на відміну від натурального вождя, цей мав страшнуваті брови. Я нарешті второпав, кого мені нагадував грек Спіро — це був саме він. З-за спини самозванця з тріумфальною усмішкою визирала адміністраторка. Грек-грузин Спіро-Йосип вийняв із кишені френча листок старого календаря за 5 березня з портретом Сталіна:
— Йога, да?
Далі довго і переконливо говорив — кілька речень російською, кілька українською (це був не суржик, а щось для мене нове); закінчив запрошенням.
— Мы все идем ко мне, мы все ко мне идем, да? В Бахмачі я колись народився, а сьогодні тут гуляю. В Бахмачі.
Це вже ставало цікавим. Вождь на листку календаря — трохи менший, Ворошилов — прикрашав і мої дня народження; був час, коли я цим пишався, бо «ворошиловский стрелок» — людина шанована, а я й справді стріляв незле з рогатки і лука. Чи свій френч Спіро пошив навмисне, «під Сталіна», чи справді колись його носив? Скидалося на те, що це реквізит, а не предмет щоденного вжитку, бо одежина була як нова.
Всі жінки генетично запрограмовані на лицедійство (це не докір, а констатація), то ж адміністраторка защебетала:
— Иосиф Виссарионович нас приглашает, а я сейчас, у меня огурчики… я сейчас, Иосиф Виссарионович!
Грайливо стенула плечиками і задріботіла коридором. Спіро підійшов до дзеркала на дверях шафи, довго дивився, а тоді тицьнув люлькою в свого двійника:
— Ты сволочь, Сталин! Да? А я тобі кажу — сволота!
Мені це не здалося смішним. У третій номер я не ходив, а дістав із валізки пляшку дефіцитного «Белого аиста», і ми його помалу випили із адміністраторкою і під її солоні огірочки. Спіро захмелів (але не занадто) і розповів про репресованого батька, про матір, що потрапила до божевільні, й про дитячий будинок, де йому дали прізвище Грек. Роль Сталіна Спіро готувався грати у виставі самодіяльного театру за п’єсою «Незабываемый 1919-й». Але з’ясувалося, що на виконання цієї ролі потрібен особливий дозвіл. Театрик розігнали, і все це так перемішалося в серці й голові Грека, що він, вочевидь, Сталіна і ненавидів, і за щось любив — принаймні настільки, наскільки можна водночас ненавидіти і любити своє власне обличчя. Кришки попелу й тютюну, які з люльки падали на рукави, Спіро знімав обережно і старанно. Було зрозуміло — через рік, 5 березня, він знову надягне френч.
«Сюр», — здається, так це можна назвати на популярному жаргоні. Унікальна історія про Сталіна в Бахмачі так мене вразила, що я довго нікому її не розповідав, зберігав для себе. І лише через багато років використав цей мотив у повісті «Цирк маленьких людей». А фінал був такий: серед ночі бозна чому, iз своєї доброї волі, впав і розбився абажур, у якому під стелею ховалася сліпенька лампочка. Мене аж підкинуло. До ранку так і не заснув, а коли десь по п’ятій вийшов у коридор, із третього номера майнула крилата жіноча тінь. А може, це мені здалося.
