Українці стають до роботи. Після тривалого «марафону вихідних» виявилося, що частина країни так і не зрозуміла, що ж святкували. Багатьма (особливо молодшими поколіннями) травневі свята відзначаються за інерцією. І якщо 1 травня для українського суспільства справді є радянським рудиментом, то з Днем Перемоги все значно складніше. Сумнівів не виникає ні в кого: це справді великий день, але мало хто бере на себе труд (пере)осмислювати, в чому його суть. Святкувати? Відзначати,пам’ятати...Це не привід для політичних спекулювань, не нагода ще раз прокричати переможні реляції, а шанс нарешті подивитися правді в очі. «День» намагався з’ясувати, чим були позначені травневі свята для українців, щоб зрозуміти: що насправді вони означають для країни?
Олександр АФОНІН, президент Української асоціації видавців і книгорозповсюджувачів:
— 9 травня я святкував на книжковому форумі та на конференції у Львові. Вийшло таке собі сполучення свята й роботи, оскільки ми працювали над проблематикою дитячого читання, проблемами української книги. Загалом же у мене святкового марафону не вийшло — на першотравневі свята готував документи, а 10 травня тільки повернувся додому. Разом з тим, настрій був досить святковий, особливо в День Перемоги. Воював мій батько, в родині матері з семи чоловіків, які пішли на фронт і в партизани, живим залишився лише один. Тому для моєї родини і для моїх дітей 9 травня назавжди залишиться святом, незалежно від того, хто і як в нинішній Україні ставиться до цього дня.
Скажу чесно, мене дратує, коли сьогоднішня молодь- люди віком понад двадцять і трохи більше років, не знаючи історію, не розуміючи достеменно тих подій, зі свого заскорузлого бачення світу та свого незнання починають оцінювати те, що віддалене від них на двадцять-тридцять років, я не кажу вже про більш давні події. Не знаючи того, що було насправді, вони роблять кардинальні й дуже жорсткі оцінки, намагаючись потоптатись по душах людей, які жили в той час, а, відповідно, тільки ці люди мають моральне право його оцінювати. Тому деякі моменти в святкуваннях мене дратували, але ними не хочеться псувати святковий настрій.
Наталка ФІЦИЧ, генеральний продюсер продюсерського центру «Закрита зона»:
— Напередодні 9 травня ми зняли 26-хвилинний фільм-розслідування, що стосується подій, які відбувалися під час так званого визволення, або взяття Берліна радянськими військами у 45-му році. Зокрема, в ньому йшлося про те, що під час цього взяття мали місце пограбування мирного населення та зѓвалтування німецьких жінок. Це доведені факти, таких свідчень багато, у нас у фільмі фігурували жінки, які розповідали про це вперше в житті. Ми намагалися подати цей матеріал якомога толерантніше. Я вважаю, що наявність таких фактів ніяк не заперечує подвигу тих ветеранів, які перемогли фашизм, які боролися проти нього. Але є й другий бік медалі. І якщо ми рухаємося в демократичному напрямку, ми повинні зважати на всі факти, а не тільки кричати переможні реляції, як це було протягом останніх 50-ти років за часи Радянського Союзу і перших років незалежності. Треба дивитися правді в очі. Як на мене, День Перемоги — це дуже багатозначна подія. Мій дідусь був нагороджений як учасник Другої світової війни й одночасно сидів за зв’язки з бандерівцями. І подібна ситуація з половиною моєї родини по батькові. Треба розуміти, що це свято дуже гірке для багатьох людей. Для тих, чиї подвиги визнані — воно хоч свято, але є й ті люди, чиї подвиги досі заперечуються, як от бійці УПА, які так само воювали проти фашизму і за свою землю, незалежну Україну. Наша справа — говорити правду про ті події, розповідати, як було насправді. Можливо, з часом громадськість буде більш спокійно й толерантно сприймати все, що відбувалося понад півстоліття тому. Але зараз у нашій країні досить консервативне сприйняття.
Якщо протягом 50 років людям промивали мізки «в один бік», то потім дуже складно це сприйняття переламати, навіть коли є неспростовні свідчення. Як на мене, українці готові багато що розуміти, але справа в тому, що на цих питаннях, так само, як і на питаннях мови, Чорноморського флоту й т. ін., постійно грають політики. Тому передусім це проблема політиків, які не хочуть розуміти, що цю країну можна будувати тільки якщо є єднання, розуміння та спокійне сприйняття навіть суперечливих фактів історії. Якби політики не нагнітали ситуацію, все було б значно простіше.
Семен ГЛУЗМАН, правозахисник, колишній політв’язень, виконавчий секретар Асоціації психіатрів України:
— Насправді мені дуже легко розповісти про ці свята. Як людина, яка щодня займається своєю професійною справою, я нарешті отримав можливість зайнятися своїм минулим. За ці сім днів я встиг написати досить багато текстів — спогадів про політтабори, про людей, з якими я сидів... Я дуже задоволений такою можливістю. У звичайні дні в мене просто на це немає часу. Хтось копався в городах, хтось загоряв і плавав, а я — занурювався в минуле.
Відчуття від загального святкування — фальші. У когось це відверта фальш, у когось — із «сюсюканням», підсолоджена сиропчиком. Але справжнього меду не було — були лише сиропчики.
Юлія ЛИТВИНЕЦЬ, головний зберігач Національного художнього музею України:
— Перше травня — свято трудящих, стало для мене дійсно святом трудящих. Адже завжди є робота, яку дуже довго відкладаєш на невизначений термін, і додаткові вихідні дають шанс з нею впоратися. Чесно кажучи, суть самого першотравневого свята для мене незрозуміла, й незрозуміло, чому ми в цей день відпочиваємо, але завжди приємно, коли маєш нагоду завершити якісь справи, які вже давно на це чекають. Музей готується до Ночі музеїв, яка відзначатиметься з 16 на 17 травня. Ми плануємо працювати десь до двадцять третьої години. Зокрема, відбудеться відкриття виставки Романа Жука «Грабіжники» і представлення проекту Чорного «Крик». А на фасаді музею буде концерт, причому не класичний, а модерний. Ми хочемо трохи переформатуватися й переорієнтуватися на молодь.
Щодо 9 травня, то моя родина це свято вже фактично не відзначає. Мої дідусі, які безпосередньо брали участь у війні (один із них був поранений у Сталінградській битві), вже померли. Звичайно, ми їх щоразу згадуємо в родинному колі, але так, як раніше, 9 травня вже не святкуємо. Звісно, напередодні ми завжди вітаємо наших музейних ветеранів. На сьогодні у нас їх залишилося четверо. Із кожним роком їх, на жаль, стає все менше. Але приємно, що вони досі працюють, вони потрібні музею, вони потрібні державі, і вони досі на своєму «бойовому посту». Цими днями телевізор намагалася не вмикати. Для мене це свято все ж має значення, тому не хотілося спостерігати за тими програмами, де глядачам намагалися підсунути політику, це одразу викликало сильний негатив. Врешті-решт, 9 травня повинно бути святом перемоги, а не платформою для піару якогось нереалізованого політика.
