Сучасні типові моделі людської цивілізації мають загалом
чоловічі риси: рішучість, боротьба за першість до переможного кінця, войовничість
з елементами насильства тощо. Ці моделі побудовані на пріоритетності розуму,
натиску, сили, що сформульовані ще Макіавеллі, моделі боротьби до преможного
кінця, в яких мета виправдовує засоби. Принагідно треба згадати міжнародні
та міжнаціональні конфлікти Афганістану, Нагірного Карабаху, Грузії, Абхазії,
Чечні тощо. Ці трагічні приклади, за кожним iз яких стоїть трагедія держави,
нації, власне людини — а значить, найгостріше та найболючіше — трагедія
жінки, матері, звертаються до нашого розуму, закликають до стриманості,
історичного досвіду та політичної мудрості й вимагають зміни юридичних
законів та політичних напрацювань суспільства на всіх рівнях державності.
Проблемою продовження життя людства є потреба зміни світогляду,
переорієнтації з вимог авторитарно-тоталітарних устоїв до демократії. Більшість
цивілізованих країн світу йшли шляхом демократії не одне десятиліття, набували
політичного, соціального досвіду, поступово розвиваючи та вдосконалюючи
свободи та права громадян і, насамперед, свободу слова та волевиявлення,
розширюючи спектр і можливості застосування найкращих, найпередовіших моделей
світу щодо державності, політичного, економічного устрою суспільства.
Україна сьогодні має власну Конституцію, стала членом Ради
Європи, іде шляхом побудови демократичного суспільства. Ми маємо за плечима
довгі, тяжкі роки лихоліть, і я звертаюсь сьогодні до українців, у першу
чергу, до жінок, схиляючи голову перед їхнім терпінням і працелюбством,
розумом і добротою та вірю, що настав час, зважаючи на світовий досвід,
утвердитись на особистому, дещо навіть специфічному шляху розвитку суспільства.
Однак почати слід, певна річ, із його гуманізації та встановлення демократії
— демократії із жіночим обличчям, для якої важливим є споглядання світу,
зануреність у нього, що вимагає врівноваженості, чутливості до всього загальнолюдського.
За висловом західного мислителя Р.Хіггінса, сучасність дедалі більше замислюється
над тим, що необхідна переоцінка жіночності, яка може сприяти виправленню
грубості, чоловікоподібності нашої культури.
Зазначимо, що не розв’язують проблеми феміністські зазіхання,
які часто в агресивному наступі переймають ті ж самі чоловічі моделі, що
призводять до нівелювання її особливої природи. Нездатна була б вирішити
питання і тактика «арифметичної рівності» — однакове кількісне представництво
жінок і чоловіків у структурах влади та громадських організаціях.
Кардинальна зміна парадигми розгляду можливих шляхів виживання
окремої людини, сім’ї, регіону, країни та всього людства загалом полягає
в переході від концепції боротьби до органічного поєднання жіночого та
чоловічого начал на всіх етапах діяльності — постановки проблеми, вибору
програми дій та реального втілення мети на практиці. Тобто, необхідно силу
та логіку гармонізувати духовністю, інтуїцією та серцем.
Необхідно переорієнтувати суспільну свідомість громадян
таким чином, щоб у суспільстві не існувало окремих «жіночих» та «чоловічих»
проблем, а, тим більше, щоб вони не суперечили одна одній чи боролися одна
з одною, вони рівноцінно мають розв’язуватися у режимі консенсусу діяльності
та взаємодії між чоловіками та жінками на всіх рівнях і в усіх сферах діяльності.
А надто під час кризи перехідного періоду.
У нашій Конституції є стаття про рівні права і можливості
статей, але що з того? 70% безробітних — жінки. А те, що в нас практично
17% сімей неповні і єдиним годувальником є мати, що в деяких регіонах по
8 місяців підприємства не сплачують так звані «дитячі» або видають зарплатню
вже більше року вином, шкарпетками, цеглою?
У нас порочна сама урядова концепція підходу до жіночої
проблематики. Раніше була єдина структура, яка займалася цими питаннями,
— Міністерство праці та соціальної політики. 1996 року з’явилося Міністерство
сім’ї та молоді, яке, згідно з версією, мало опікуватися всім розмаїттям
жіночої тематики. Однак 54% населення, що раніше просто були віднесені
до категорії інвалідів та пенсіонерів, тобто категорії, яка є тільки соціальним
споживачем за залишковими ознаками, нині, отримавши ціле міністерство,
навіть у назві його не відчули специфіки всіх питань, що стоять перед ними.
А звідси і незмога порушити пласт проблем і змогти самим підняти громадськість,
яка має перекласти на свої плечі 80% вирішення цих питань.
Комітет Верховної Ради з питань охорони здоров’я, материнства
та дитинства займається тільки охороною здоров’я і найменшою мірою іншими
питаннями. Виходить, що держава бачить нас тільки в єдиній функції, — репродуктивній,
і ні в якій іншій ми їй не потрібні. Хоч як ми не повторювали притчу про
«капіталізм із вовчим обличчям», а все бачимо, що за умови закріпленої
юридично дискримінації в багатьох країнах світу становище жінок набагато
краще, ніж у нас, хоча ми маємо юридичні права рівні з чоловіками, але
фактично їх немає. У Скандинавії, наприклад, сім’я вирішує, хто бере декретну
відпустку для догляду за дитиною. Це не справа держави. І допомога надається
не жінці, а сім’ї, що має дітей. Це зовсім інший підхід. Жінка сама вирішує,
доглядати їй дітей чи займатися кар’єрою. Мова йде не про привілеї, а про
рівні можливості, про свободу вибору. Механічно копіювати чужий досвід
було б недоречно. Можна звинувачувати мене в консерватизмі, але я вважаю,
що в українських жінок є турботи, важливіші від того, як утвердити право
вибору сексуальної орієнтації чи як узаконити одностатевий шлюб, хоча це
і хвилює, наприклад, американок або представниць країн ЄС.
Я не вірю в чудеса. Наше суспільство не прокинеться завтра
іншим. Однак дає надію те, що ще два роки тому ніхто з політиків-чоловіків
не шукав союзу із жінками, як сьогодні. Можливо, це політичний флірт. І
хоча багато політичних партій та блоків нині активно вербують у свої ряди
жінок із суто прагматичних міркувань, і це вже непогано, що жінок уже сприймають
як політично невикористаний резерв. Хай сьогодні хтось залучить у свій
блок жінок, тому що розуміє: без них не виграти. Завтра він зрозуміє, що
саме жінка вміє і зможе зробити.
Становище жінок у сучасних суспільствах визначається їхньою
активністю у трьох сферах, у яких жіноча праця створила те, що називається
«цивілізоване суспільство». По-перше, майже в усіх суспільствах жінка відповідає
за освіту і формування світогляду дитини.
Друга сфера стосується явної або прихованої ролі жінки,
яка сьогодні часто рятує як чоловіків, так і дітей в умовах глобальної
соціально-економічної кризи, і не тільки в країнах колишньої соціалістичної
співдружності.
Третя сфера також часто зовсім непомітна, але її можна
назвати такою, що цементує суспільство, — це її роль в особистому житті.
Проте в усьому світі тривають тихі революції, що поступово
наближають жінок до головного русла політичного життя. Хоча з кожною згадкою
про жінок, що піднялися на найвищі сходинки великої політики, нам на думку
спадають імена найвидатніших із них, проте імена переважної більшості жінок-політиків
не увійдуть до анналів історії й не будуть в усіх на вустах. Однак саме
їхній внесок у спільну справу дає найбільше натхнення, оскільки саме вони
поступово долають опір жіночій політичний активності, повільно, але впевнено
проникаючи до бастіонів чоловічої влади.
Становище жінок в Україні певним чином віддзеркалює процеси,
що відбуваються в усіх постсоціалістичних країнах. Водночас на ньому позначаються
особливості переходу від тоталітарного до демократичного режиму. Саме тепер
Україна має можливість започаткувати в цій сфері позитивні зрушення. При
цьому важливо брати до уваги аналітичні узагальнення, зроблені без недавніх
ідеологічних нашарувань. Не меншого значення набуває і світовий досвід
вирішення «жіночого питання».
Однак, відмовившись від старих підходів і, навіть, певним
чином засудивши їх, владні структури України не змогли забезпечити реальне
впровадження загальнодемократичних норм. У нашій країні рівноправ’я жінок
із чоловіками, що проголошувалося, як виявилося, було дуже умовним — як
загальнонародна власність. На практиці ж воно проявлялося лише у формі
освіти (до якої, до речі, жінки виявляють більшу схильність) і забезпеченні
безплатної медичної допомоги. Не було, як виявилося, тоді і сьогодні також,
реальних практичних механізмів здійснення цього рівноправ’я. Пересічна
жінка, навіть із вищою освітою, придавлена подвійним навантаженням на виробництві
та вдома, часто не мала можливості підвищити свою кваліфікацію, отримати
другу спеціальність, захистити дисертацію, тобто зробити додаткові кроки,
щоб претендувати на професійний ріст, просування на роботі. Адже відомо,
що вищі посади — це трамплін для інтенсивної кар’єри, також і політичної.
І ці трампліни вже давно перебувають у монополії чоловіків. У всіх сферах
суспільно-політичного життя професійний та моральний потенціал жінок недооцінювався.
Вони не мають такої можливості й сьогодні.
Попри те, що серед зайнятого населення відзначається перевищення
рівня освіти жінок над рівнем освіти чоловіків (з- поміж спеціалістів із
вищою та середньою спеціальною освітою жінки становлять 61%), великим дисонансом
на тлі виключно високої їхньої зайнятості в народному господарстві є мале
залучення їх на керівні посади. Тільки 5% жінок стають керівниками, в той
час як серед чоловіків майже кожен другий фахiвець з аналогічним рівнем
освіти зайнятий на керівній посаді. Причому перший збій у висуненні жінок
на керівну роботу відбувається на рівні підприємства та первинного трудового
колективу. Таким чином, юридична рівність є тільки першим кроком до фактичної
рівності, але недостатнім фактором для її забезпечення.
Продовжує посилюватись гендерна асиметрія у зв’язку з розвитком
ринкових відносин та зростаючою конкурентністю в соціально-економічній
сфері. Наприклад, у результаті нерівноправного із чоловіками становища
в суспільстві в процесі здійснення реформ жінок відтіснили від джерел розподілу
та перерозподілу ресурсів, і, таким чином, вони не змогли активно брати
участь у приватизації та комерціалізації різних форм власності. А саме,
прибуток та форми його одержання стають нині головними структуротворчими
факторами українського суспільства.
Причинами менш активної та плідної участі жінок у суспільному
житті, на мій погляд, є наслідки тривалого затворництва, історично більш
пізнє включення жінок у суспільне виробництво, звідси — менший соціальний
та політичний досвід; недооцінена суспільством функція материнства, яка
досі вважається особистою справою; несправедливий та нераціональний розподіл
домашньої праці між членами сім’ї, що виснажує жінок; стереотипно негативна
громадська думка навколо суспільно-політичної діяльності жінок; окремі
помилки жінок-лідерів, які очолюють громадські та політичні організації
тощо.
Звичайно, роль жінки в суспільстві, її вплив на прийняття
і реалізацію рішень визначаються не тільки участю в діяльності представницьких
органів влади, державних структур, а й роботою громадських неурядових організацій.
Варто наголосити, що їхня поява — підсумок соціально-політичних перетворень
останніх років. Тривалий час, окрім членства в Компартії, жінки мали змогу
виявити свою громадську активність хіба що в роботі жіночих рад, які не
тільки не знайшли широкої підтримки в колишніх радянських республіках,
а викликали навіть спротив. Він проявився в появі низки альтернативних
жіночим радам об’єднань. Їхні члени виступали за розширення сфери діяльності,
за можливість реально впливати на перебіг соціально-політичних процесів.
Жінки пішли далі, ініціюючи створення інших громадських утворень. Серед
них Спілка жінок України, Спілка українок, Жіноча громада ім. О.Теліги,
Жіноча громада Народного руху України, Жіноча партія України тощо.
Великий крок зроблено урядом України і Президентом України
в прийнятті програм «Планування сім’ї», «Діти України». У них задекларовано
майже все, що стосується факторів збереження здоров’я жінок, дітей, зниження
материнської та дитячої смертності, поліпшення демографічної ситуації.
Серйозно та з великою зацікавленістю поставилися до цих документів учасниці
Всеукраїнської жіночої конференції, представниці майже всіх державних та
недержавних жіночих організацій. У ході роботи конференції ними була надана
велика кількість конструктивних пропозицій та ідей, що хвилюють сьогодні
жіноцтво. Але треба було б продовжити роботу із програмами, дати можливість
громадськості взяти на свої плечі більшу частину роботи в суспільстві.
На жаль, цього не сталося.
Метою програми «Планування сім’ї» є допомога сім’ям та
окремим особам у вирішенні питань, пов’язаних із дітонародженням, збереженням
здоров’я батьків та дітей, добробутом сім’ї, вибором інтервалів між народженням
дітей і часом їх народження, а також дотриманням відповідної дітородної
поведінки, тобто відповідальності за стан здоров’я народженої дитини та
її виховання й утримання в сім’ї та громадську поведінку. Програма має
стати основою та орієнтиром для розроблення територіальних програм.
Основна мета Національної програми «Діти України» — це
забезпечення права кожної дитини народитися здоровою, вижити і мати умови
для всебічного розвитку, бути соціально і психічно захищеною. Дитина повинна
мати змогу за допомогою юридичних установ відстоювати свої права на всіх
рівнях державних структур та суспільних закладів, а часто і навіть у першу
чергу — в сім’ї. Наскільки я знаю, така робота вже провадиться, і було
б своєчасним створення у Верховній Раді України Комісії у справах жінок,
материнства та дитинства і паралельно — Сімейного суду як складової судової
системи. Ця програма має стати орієнтиром для формування регіональних дій
для поліпшення становища дітей та для відповідних територіальних програм.
Верховною Радою України ухвалено рамковий закон «Про охорону
прав дитини». Проте не зроблено поки що жодного кроку для розробки та ухвалення
закону «Про відповідальне батьківство в Україні», «Про заборону сексуальної
експлуатації дітей», «Про насильство в сім’ї та суспільстві».
Програми прийнято, але на те, щоб запустити їх у дію, в
бюджеті країни замало грошей. Я стверджувала і стверджую, що гроші — це
важливо, але ще не все. Частину проблем можна і треба розв’зувати спільно.
Громадським жіночим організаціям треба взяти участь у розробці
концепції програми «Жінка України». У пропозиціях повинні міститися проблеми
праці, насильства в суспільстві, насильства в сім’ї, створення реабілітаційно-психологічної
служби, формування політичних груп лідерів-жінок, проведення «круглих столів»,
семінарів, нарад, висвітлення цієї роботи в засобах масової інформації,
підтримка жіночих прес-видань, системи жіночої тематики на телебаченні,
виставок, презентацій, фестивалів творчості тощо, обов’язково акцентувати
увагу розробників програми на моментах навантаження громадських організацій
практичними питаннями для вирішення проблем соціального сирітства, участі
громадськості в проблемах побудови роботи із сім’ями, молоддю, вуличні
комітети, сімейні ради, дільничні жіночі ради тощо.
Жіночий рух в Україні, як і в інших країнах колишнього
Радянського Союзу, перебуває на історичному перехресті. Що взяти в актив,
а що відкинути з досвіду попередників, треба вирішувати з огляду на соціальний
досвід та реальні набутки громадських жіночих організацій. Звичайно, діяльність
цих організацій ще чекає на своїх дослідників, але незаперечним є факт
позитивного впливу на життя жіночого загалу нашої держави.
Довідка «Дня»
Олена Василівна Крандакова народилася в селі Дзвониха
Тиврівського району Вінницької області в сім’ї вчителів. Закінчила Кримський
сільськогосподарський інститут. Заслужений економіст України. Нагороджена
орденом «За заслуги» 3-го ступеня. Обиралася народним депутатом, секретарем
Комітету.
