Лише 12% українських школярів регулярно займаються в спортивних секціях. На перший погляд — не так мало. Та якщо подивитися на офіційну статистику країн Європейського Союзу — ми далеко позаду. Мінімальна межа кількості дітей, які залучені до спорту, в членів ЄС — 20%. У країн-лідерів цей показник доходить до 50—60%. А в Норвегії таких спортивних школярів аж 74%.
Низький рівень залученості до спорту в Україні — результат того, що система спортивних закладів так і не зазнала змін ще з часів СРСР. Першу концепцію реформування системи спорту в Україні експерти розробили 2014-го, але жоден з міністрів до 2019-го так і не розпочав втілювати її в життя.
Міністр культури, молоді та спорту Володимир Бородянський у нещодавньому інтерв’ю заявив — реформувати систему спорту в Україні потрібно, а одним із принципів стане: «відхід від конкурентного спорту високих досягнень — на користь фізичної культури, спрямованої на здоровий спосіб життя». Зокрема, реформа чекає дитячо-юнацькі спортивні школи, як перший рівень залучення людей до спорту. Як працюватиме реформа та чому система спортивних шкіл потребує змін?
БЕЗПЕРЕЧНЕ ПРАВО НА СПОРТ
Система дитячо-юнацьких спортивних шкіл, як і багато інших структур, дісталася нам у спадок від Радянського Союзу та відтоді не надто змінилася. В той час спортивні досягнення на міжнародній арені, як і багато інших, були елементом холодної війни. Від спортсменів вимагали високих результатів, щоб довести: радянська людина — сильна і здорова, а значить, імперія — процвітає. Тому вся система спортивних шкіл була спрямована на те, щоб відібрати лише найкращих, саме їм дати шанс на подальший розвиток і привести до олімпійського п’єдесталу.
Нині ж підходи суттєво змінилися і основоположним стало завдання — дати змогу займатися спортом якомога більшій кількості дітей. Не всі вони зобов’язані прагнути до олімпійських висот. Адже від спорту є й інші переваги: учні стануть здоровішими, навчаться краще керувати своїм часом, здобувати перемоги й оговтуватися від поразок. Це важлива соціальна функція, яку держава має фінансувати й підтримувати, пояснює нам віцепрезидент Національного олімпійського комітету, президент Федерації легкої атлетики, один із розробників концепції реформування спортивної галузі Ігор ГОЦУЛ: «У чинних положеннях, які збереглися з радянських часів, записано, що ми відбираємо у школу лише тих, хто має відповідні здібності. Ба більше, ми маємо відраховувати тих, хто протягом певного часу не показав спортивний результат. Як на мене, це прямо суперечить гуманістичним засадам, на яких має існувати школа. Дитина ж займається, вона не йде в сумнівні компанії, в бари. Чому ми маємо її відштовхнути?»
Але для того, щоб збільшити кількість дітей у секціях, лише можливості займатися — замало. Діти потребують конкретних умов, які потрібно поетапно створювати.
ГРОШІ ХОДЯТЬ ЗА ДИТИНОЮ
Наступний елемент реформи — фінансування спортивних шкіл. На думку Ігоря Гоцула, нині в цьому питанні забагато суб’єктивізму.
«Іноді школи, які розташовані поряд та мають практично однакові складові, можуть відрізнятися в фінансуванні в рази. На жаль, у більшості випадків це пов’язано з внутрішніми домовленостями. Це треба прибрати. Зокрема, зараз збираються реалізувати принцип, що успішно діє в інших галузях: гроші ходять за дитиною. Суть ідеї полягає у тому, що фінансування шкіл має залежати від кількох чинників, серед яких основним буде кількість дітей, які прийшли до секції. Прийшло більше — більше отримали коштів», — каже пан Гоцул.
Самі спортивні школи — також підтримують майбутнє реформування. Щоправда, можлива система фінансування поки викликає багато питань: «Якщо чесно, я не готовий сказати, що буде, коли гроші підуть за дитиною, — коментує директор Ірпінської дитячо-юнацької спортивної школи Володимир ТАРАСОВ. — Якби була десь апробація, на рівні закладу, чи області, тоді можна було б судити. Поки треба визначити, в скільки обійдеться одна дитина в рік. Це ж не лише та сума, яку ми виділяємо на змагання, це і заробітна плата тренерів, амортизація приміщення. Якщо гроші йтимуть за дитиною, як рахуватимуться кошти на утримання матеріальної бази? До того ж, підготовка дитини — це не лише поїздка на змагання, необхідне і відновлення спортсмена, медичне обслуговування. То які гроші мають іти за дитиною: на утримання, змагання, екіпірування, чи все разом?»
ПУСТИР — НЕ ГОДИТЬСЯ
Перша проблема, з якою стикаються директори практично всіх дитячо-юнацьких спортивних шкіл, — застаріла матеріальна база, яка потребує регулярного оновлення. Володимир Тарасов відзначає, що сьогодні дітей не приваблює лише можливість займатися якимось видом спорту. І вони і їхні батьки прагнуть до комфортних умов: «Сьогодні не можна загнати дитину на пустир — де стоять дві палки і ворота. Діти просто туди не підуть. Потреби вже вищі, ніж десять років тому. Їм треба створювати сучасну базу. Треба, щоб була можливість переодягнутися, помитися. У нас, наприклад, є база, є майданчики з сучасним покриттям. Там, де база — там купа дітей».
Ігор ГОЦУЛ: Дедалі менше молодих людей хочуть працювати у спортивних школах, іде старіння цієї тренерської категорії. Що далі — то більше проблем, спортивні школи не можуть закрити вакансії. Нещодавно була пропозиція уряду збільшити зарплату всім тренерам на певний відсоток. Це пропонували зробити однаково всім. Але спорт — це конкуренція. Ми живемо в умовах ринкової економіки і маємо створити ринок послуг тренерів. Якби ми звільнили систему від зрівнялівки, єдиної тарифної сітки, яка сьогодні існує, ми створили б умови, коли спортивні клуби намагалися, конкуруючи за фінансування та увагу меценатів, залучити найкращих тренерів до себе та дати їм гідну зарплату
Особливо складна ситуація з матеріальною базою в малих містах. Євген ЗАПОЛЬСЬКИЙ уже рік очолює Кременецьку школу і досі займається тим, що намагається її осучаснити та зробити хоча б безпечною для учнів: «Я досі ходжу з віником і совком та прибираю, скажімо так, пережитки радянщини. Треба було і спортзал оновити, і майданчики. Тут все з залізними кутами, при цьому в Європі вже всюди використовується пластмаса, гума, все заокруглено. У нас ніби час зупинився: ні штучного покриття, і нормальних майданчиків, ні залу на кросфіт. Зараз ми такий зал облаштовуємо своїми силами, більше турніків ставимо, більше «резинок», скакалок, м’ячів. Але коштів надають дуже мало, тому все робимо своїми силами: треба щось зварити — знайшли «зварку» і зробили. Треба дітям лавочки — знайшли пилораму і зробили. Треба купити фарбу — попросили у людей і зробили. І так працюємо».
Де ж узяти гроші на оновлення всієї структури? Чи можливо отримати необхідні суми лише з бюджету?
КЛУБИ ЗАМІСТЬ ШКІЛ
Система дитячо-юнацьких спортивних шкіл збереглася лише у соціалістичних та постсоціалістичних країнах. Представникам західних країн складно пояснити, як вона функціонує, адже на практиці спортивні школи — школами не є, стверджує Ігор Гоцул.
«Коли ми спілкуємося з нашими іноземними колегами і розповідаємо, що у нас нема спортивних клубів, а працює система дитячо-юнацьких спортивних шкіл, вони запитують, чи означає це, що діти там навчаються. «Ні, — відповідаємо ми, — діти там лише тренуються». Тоді наші партнери кажуть, що це спортивні клуби, і дивуються, чому ми називаємо їх інакше», — говорить він.
Але різниця — не лише у назві. Перша відмінність спортивних клубів, на яку роблять акцент і у нас: можливість вести господарську діяльність та заробляти гроші.
«Сьогодні, як гриби після дощу, ростуть фітнес-клуби, бігові клуби. Дедалі більше людей хочуть вести здоровий спосіб життя, понад те, вони готові платити за оздоровчі послуги. Водночас є спортивні школи, де зосереджений наш найкращий тренерський потенціал, де є фахівці, які можуть надати послуги високого рівня. Але ті тренери, які працюють у спортивних школах, не можуть реалізувати свої знання для того, щоб із їхньою допомогою заробити гроші, оскільки діяльність спортивних шкіл настільки жорстко регламентована, що коли вони спробують заробляти — в них буде купа неприємностей», — пояснює Ігор Гоцул.
Те, що спортивні клуби зароблятимуть гроші, — не позбавляє їх і державного фінансування. На заході спортивні клуби також фінансуються не лише за рахунок внесків батьків та персональних внесків, а й отримують підтримку від влади за реалізацію завдань, які їм ставлять. Зрозуміло, що держава не має платити за дорослих, які прийдуть займатися, бо вони працюють і можуть самі оплатити ці послуги. Водночас така важлива категорія, як діти, має дотуватися.
Самі школи також не проти заробляти. Адже сьогодні, щоб здати в оренду залу, необхідно ще поборотися з бюрократичною машиною:
«Наша школа заробляє кошти, одна з небагатьох в Україні, — розповідає про здобутки директор Ірпінської спортивної школи Володимир Тарасов. — Ми надаємо платні послуги, здаємо приміщення в оренду, години у спортивних залах. Усе робимо офіційно, але це дуже довго. Наприклад, людина приходить, питає, чи у нас є зал, і каже, що хоче ввечері провести там фітнес чи ще якийсь вид спорту. Ми не проти, але людина хоче працювати вже. Сьогодні, щоб пройти процедуру здачі в оренду через сесію, через конкурс — це три місяці мінімум. Є люди, які не хочуть з цим зв’язуватися. Тому систему треба спростити».
Тим часом директор Кременецької дитячо-юнацької спортивної школи, що на Тернопільщині, Євген Запольський скаржиться, мовляв, їм вводити платні послуги нині взагалі забороняють: «У мене є спортивний стадіон, минулого року своїм коштом я привів його до ладу. Відкрив рахунок для благодійних внесків і ми запропонували місцевим футбольним клубам тариф 300 гривень за годину. Для них це не багато. Але ніхто не хотів платити, як наслідок на нас натиснула місцева влада і ми знову зробили безоплатне користування. В той же час, у нас у місті є спортивний зал також у комунальній власності, де оренда 500 гривень на годину. І їм дозволено брати гроші, ще й готівкою, а нам і офіційно — ні».
ПРОФЕСІОНАЛ НА МІНІМАЛЦІ
У спортивних школах досі збереглася притаманна для радянської системи «зрівнялівка». Тренер, який працює над власним професійним зростанням, відриває від родини особистий час та іноді навіть гроші, щоб самовдосконалюватися і рухатися вперед, отримує однакову зарплату з тренером, який цим не займається. Відповідно, стимулу для тренерів просто нема:
«У мене всі працюють на мінімальних зарплатах, — пояснює Євген Запольський. — Чотири тисячі на руки. У мене, як у директора, 4900. Минулого року ще раз на рік дали премію. Цього року ми трохи зекономили на комунальних послугах, думали також видати хоч якусь премію, але в нас ці гроші зняли, бо комусь в інших організаціях не вистачало».
Підтримує колегу і Володимир Тарасов: «У нас тренери дуже високого рівня. У Білорусі, наприклад, такі тренери отримують до півтори тисячі доларів. Адже вони готують членів молодіжних, юнацьких збірних. У нас ось є чемпіон Європи з боксу минулого року, призери, чемпіони з регбі. Але зарплати — менші в рази».
Ігор Гоцул бачить розв’язання цієї проблеми в зміні системи оплати праці тренерів. Ті, хто показує кращий результат, повинні отримати більше: «Дедалі менше молодих людей хочуть працювати у спортивних школах, іде старіння цієї тренерської категорії. Що далі — то більше проблем, спортивні школи не можуть закрити вакансії. Нещодавно була пропозиція уряду збільшити зарплату всім тренерам на певний відсоток. Це пропонували зробити однаково всім. Але спорт — це конкуренція. Ми живемо в умовах ринкової економіки і маємо створити ринок послуг тренерів. Якби ми звільнили систему від зрівнялівки, єдиної тарифної сітки, яка сьогодні існує, ми створили б умови, коли спортивні клуби намагалися, конкуруючи за фінансування та увагу меценатів, залучити найкращих тренерів до себе та дати їм гідну зарплату».
Розпочати реформування системи дитячо-юнацьких спортивних шкіл можуть уже з 2020-го. Та перед тим, як ми побачимо оновлені школи з новою базою і гідним забезпеченням тренерів, мине ще не один рік.
