Часто–густо, говорячи про національну вдачу українського народу, ми не забуваємо згадати народний гумор. І визначних імен пригадуємо чимало — Котляревський, Гоголь, Квітка–Основ’яненко, Руданський, Остап Вишня... Але ніде правди діти — останнім часом у тих галузях нашої культури, які традиційно звуться «масовими», натрапляємо ми на такий собі образ «українця», що вже став свого роду стереотипом, — особливо в газетних карикатурах, естрадних інтермедіях та середньої руки гуморесках. Йдеться, звичайно, про такого собі (як влучно сказав ще в «благословенному» 1913 р. Степан Васильченко) «крекотня–хохла, гепа», що сенсом життя вважає пляшку горілки, шмат сала і теплу піч. Цей «крекотень», немов у водевілях майже двохсотлітньої давності, кочує з одного «культурного шедевру» до іншого, нахабно підсміюючись: ось, мовляв, які ми, українці... Коли ж хто намагається заперечити — часто дістає так само стереотипну відповідь: що вдієш, мовляв, — традиції народного гумору... І оборонитись, правду кажучи, вистачає чим — від «Енеїди» до «Запорожця за Дунаєм», від «Конотопської відьми» до «Сорочинського ярмарку»... Ось, навіть класики — і ті, мовляв, творили той самий образ «крекотня».
Що ж, звернімося до джерел. Які в нас неодмінні атрибути «стереотипу»? Довгі вуса й чуб, вишивана сорочка, шаровари «як море» і смушева шапка? Отже, запорозький козак. Гаразд, візьмемо «Історію запорозьких козаків» Дмитра Яворницького — працю, написану ще у 1892—1897 рр., — і відкриймо розділ, сама назва якого є промовистою: «Характеристика запорозького козака». Ось про козаків розповідає запорозький старожил — столітній «січовий дід»: «Запорожець не знав ні «соб», ні «цабе», тому був здоровим. Вільним від хвороб, умирав більше на війні, ніж дома. Тепер народ слабкий та недовговічний — як дев’яносто років прожив, то під собою і стежки не бачить, а в давнину у сто років тільки в силу вбирався». А ось пише польський шляхтич початку XVII століття Якуб Собєський: «Здобуваючи вбогі харчі то полюванням, то рибальством, віддалені у стосунках з містами... чужі надмірові й розкошам, вони нічим іншим не займалися, крім зброї, й були рідкісним прикладом поміркованості в усьому».
Звернімося до судових справ козацьких архівів, щоб дізнатися, що ж у козацькому товаристві вважалося за злочин, за «смертний гріх». Знову гортаємо сторінки «Історії» Яворницького — і з’ясовуємо: до злочинів належали — убивство чи побиття (навіть у п’яному стані!) товариша, крадіжка й переховування краденого, нешлюбний зв’язок із жінкою, мародерство, грабіжництво («гайдамацтво»), дезертирство і навіть ... пияцтво. Так, пияцтво на території Січі вважалося злочином — незважаючи на отой знову-таки стереотипний образ «мочиморди», «пиворіза» і «пропийхреста»! То, може, недарма невідомий художник виписував на улюбленій народній картині «Козак Мамай» запорозький девіз: «Хоч я в степу веселюся — самим кулішем похмелюся»?
Але як же це так? — запитає сучасник, вихований на «горілчаних» стереотипах. Як же тоді уславлена любов козака до «оковитої», «свяченої водички» та й доброї закуски на зразок сала або макітри вареників? Що ж — і це мало місце в народному побуті. Але не на Січі, не в поході, не в бою! На зимівнику чи на власному хуторі, мов гоголівський Тарас Бульба, запорозький козак залюбки запрошував до себе товаришів або родичів — і починався бенкет. Але спробував би той самий козак перехилити зайву чарку, скажімо, в морському поході... і на нього чекала неминуча кара «кошового батька» — аж до того, що п’яницю викидали в море за борт човна. Чимало отаманських ордерів та наказів, які збереглися до наших днів, суворо забороняли запорожцям «помрачатися проклятими люлькою і пияцтвом».
Та й самі бенкети — чи були вони подібні до звичайного «мочимордія», вінцем якого частенько буває «приємний» сон у калюжі чи під хатою? Ні, підкреслює Яворницький: «тут було своєрідне молодецтво і особливий, епікурейський погляд на життя людини, котра... не розуміє справжнього сенсу життя — існувати для веселощів та радості». Похмурі воєнні будні — туга за батьківщиною та дорогими серцю людьми, тривога за товариство, думка «про наступну безпомічну старість» — вимагали від козацької душі «вдарити лихом об землю», забути хоч на мить сумні думи.
А ось іще один цікавий документ — уривок з «Опису Харківського намісництва» 1785–1787 рр. (складеного царськими чиновниками!), де описано звичаї козацтва слобідських полків (які, до речі, сусідували із Запорозькою Січчю): «Не тільки баб, але й чоловіків, що валяються по вулицях, рідко побачити вдасться... і не тому, що вони з дитинства привчаються до вживання гарячого напою, а тому, що п’ють маленькими чарками, а випивши, мало не в кожному шинку протанцюють чи польський, чи малоросійський танець».
А якими ж були запорозькі харчі? «Запорожці — як малі діти: дай багато — все з’їдять, а дай мало — вдоволені будуть», — говорить старовинне українське прислів’я. Не відмовляючись на зимівниках та хуторах від поживних страв — вареників, галушок, «здорового» борщу, — в поході козаки не гребували найскромнішими стравами — солониною, толокном (круто звареною кашею), соломахою (рідким гречаним тістом), — а часто й салом, яке, говорячи мовою сучасних рекламних роликів, своєю калорійністю «підтримувало» козака впродовж усього походу (і до того ж не псувалося). «Та почім козак славен? Наївся риби і соломахи з водою», — співали кобзарі в думах. Не дуже схоже на череваня–«кума» або «дядька» з тих-таки «малоросійських» анекдотів?
Козацька гра — кулачні бої — проводилася лише у святкові дні, і до того ж — на січовому майдані, при всьому товаристві. Особливими торжествами, які справді мали широкі масштаби, супроводжувались тільки повернення з воєнних походів — тоді запорожці, за словами козацького літописця Самійла Величка, «тішились невпинними гарматними й мушкетними громами, весело гуляли й підпивали». Але й тоді козацьке військо не забувалося — адже кошовий міг будь-коли «зрепремендувати» (тобто відправити у відставку) і покарати козака, якого було спіймано в «помрачінні проклятими люлькою й пияцтвом» (як сталося, скажімо, з полковником Іваном Водолагою у 1756 році, який після доброго бенкету «військові універсали презрів і грабительство учинив»).
Ось таким насправді було життя запорозького козака, що тривало, за висловом Дмитра Яворницького, «в колі січових козаків, серед гулянок, веселощів і розгулу — а переважно в жорстокій і затятій боротьбі з неприятелями різних вір і народностей». І, звичайно ж, саме це усвідомлення потреби невпинної «боротьби з неприятелями» і породило той, справжній, оспіваний у думах тип запорожця, козака, українця — суворого степового лицаря, вірного товариша й побратима, дотепного й веселого життєлюба.
