Пейнтбол народився чи то в Америці, чи то в Канаді в році так 1981, коли друзі чи то ковбої, чи то лісоруби вирішили побавитися фарбометами. Нейтральна, без’ядерна Україна піймала модну хвилю в 1994-му. З 1995-го почали проводити змагання. Тоді ж було засновано федерацію пейнтбола. Говорять навіть, що Київський інститут фізкультури готує спеціалістів-пейнтболістів…
Натягую костюмчик у стилі «мілітарі» й шолом. У повному обмундируванні з автоматом у руках відчуваю себе «ніндзею». Інструктаж слухаю неуважно. «Там обнесене сіткою ігрове поле, розділене навпiл жовтою стрічкою. За неї не заходити. На полі шолом не знімати. Попадання в будь-яку частину тіла вважається поразкою. Підстрелений підіймає догори руку з маркером і покидає поле. Зрозуміло?» — цікавиться хлопчина. І продовжує, не чекаючи відповіді: «На майданчику буде суддя, який видаляє з поля порушників і убитих. Після кожного бою міняєтеся полями… Тепер про зброю. Це напівавтоматичний пневматичний маркер, стріляє желатиновими кульками з харчовим барвником».
Ділимося на дві команди. Щоб хоча б приблизно відрізняти своїх від чужих, першій п’ятірці на рукав прив’язують сині хусточки, нам — жовті ганчірочки та зелені нарукавнички на липучках. Проте, незалежно від кольору, пов’язки виявляються абсолютно непомітними, й у запалі бою можна прибити кого завгодно.
«До бар’єра, панове!» — оголошує суддя, і, підвівши край захисної сітки, випускає нас на поле. «Синіх» відводять у глиб лісу в напрямку східної вежі. На все про все (ну щоб розробити стратегію та пристрiляти зброю) залишається не більше хвилини. «Ви вдвох біжите ліворуч, ми біжимо праворуч. А ти сидиш в тилу на головній вежі та прикриваєш», — бадьоро командує Ігор.
Із напрямком визначилися — вже півсправи. Але як стріляти, як правильно тримати маркер? А він, до речі, виявився доволі важким. Загалом поки я його крутила, прозвучала команда: «10 секунд до початку гри». Я навіть не пам’ятаю, чи встигла розвернутися спиною до ігрового поля, а напружену тишу вже розривав свисток.
Далі все як у тумані. Рахунок іде на секунди. Біжу з кимось до лівого бруствера. Але там і одному тісно. А кроках у п’яти попереду вежа. Кидаюся туди. Але двоє «синіх» виявилися швидшими. Один із них нахабно витріщається на мене понад низеньким укріпленням поблизу вежі. І я вже не ворог, а мішень. A la guerre comme a la guerre. Натискаю на курок — тиша, ще раз — і знов пусто. Виявляється, затвор злетів. Але звести його вже не встигаю. Зупиняюся, більше нікуди не біжу. Шию пронизує біль. По рукаву (дивно, попали ж вище) розпливається жовта пляма. «Ви вбиті», — оголошує суддя. Навіть ображаюся: «Але, як же, адже все тільки почалося». Перша засмучена повзу з поля. Сумнівне лідерство.
«Ну, як?» — запитують мене на виході. «Шия болить». Мого кривдника, з важким пораненням у дуло «автомата» вивели з поля другим. Після першого бою, що тривав хвилин п’ять, команда передбачуваного противника «хвалилася» тим, що всі загинули як один. Наш снайпер без винахідливості прицільно бив у праве око. Так починався розгром «синіх». Першу нашу перемогу вони списали на везіння, другу на чисельну перевагу. Тому замість реваншу зажадали: «Адже ви виграєте, віддайте нам кого- небудь». У третю атаку ми вже йшли в меншині. «Тільки, будь ласка, по можливості не колупайте дулом у піску», — наставляв нас на дорогу інструктор...
Мої кулі летять не в ціль, а в заданому напрямку. Так прикривати когось складно. Обстрілюю вежу противника. «Сині» грають ва-банк під девізом: не влучністю, так нахабством!.. Один із «ворожих бойовиків» вискакує з вежі й, безперервно стріляючи, бере курс у бік західного форту. Бруствер, що попався дорогою та його охорону, яка не чекала такого повороту подій, мине цілим і неушкодженим. А далі… Він хибив, стріляючи впритул, а я — ні. На курок натиснула й сама злякалася (свіжим був іще синець на шиї). Подумалося: рефлекс... «Сині» зневірювалися за полем: «Не знаємо, в що граєте ви, але ми, схоже, в місія «не здійснима».
Останній бій. Шкода, а ми тільки розігралися. Східний форт зустрічає своїх останніх на сьогодні героїв, підморгуючи розводами жовтої фарби. Свисток.
Стріляю зі штабу по вежі, не жаліючи патронів, а даремно. Вони взяли та й закінчилися... Напружена тиша солонувата на смак. Світ — як у тумані. Просто скло в захисному шоломі запітніло зсередини й забризкане фарбою ззовні. А бій усе не закінчується. Де наші, де вороги, хто ще в грі? Двох у вежі ми так і не зняли. Звідти по нас продовжують мляво пострілювати.
У голові стукотить думка, треба повзти у вежу. Сидіти та чекати невідомо чого з десятьма патронами, відсипаними з обойми Андрія, нестерпно. Виринаю з форту. По дорозі розстрілявши такого ж кмітливого противника, заскакую в бруствер у вежі. Навколо валяється безліч цілих кульок. «Здрастуйте, рідні». Зібрала, зарядила, й тут облом. Маркер заклинило. Мало не плачу. Поряд тиняється суддя. Протягаю йому автомат. Ось, кажу, не стріляє. Він трясе в повітрі моєю пушкою, робить пару пострілів… Це були останні патрони… І радісно повідомляє: «Все працює».
У руці затиснута одна кулька. Так, для сміху, щоб застрелитися. Потрібен вихід… Вповзаю у вежу й кажу: «Ба-ах!». Останній «синій», напевно, вирішив, що прийшло підкріплення, а може, в нього також закінчилися патрони. Але на мою появу була найнепередбачуваніша реакція: «А-а-а, це ти». «Я, а хто ж іще. І я тебе вбила». Ну дійсно, не бити ж його прикладом. Суддя тільки сміється. Свистить. Жовто-зелені абсолютні чемпіони.
Забруднені фарбою, неабияк пошарпані, але непереможені, ми виходили з майданчика. Кожен отримав свою пригоду, кожного переповнювали свої емоції, але одна думка була спільною: ПЕЙНТБОЛ — це класно!
