Автори проєкту — франкознавці Богдан та Наталія Тихолози, які 2016-го створили абетку-енциклопедію «Франко від А до Я» («Видавництво Старого Лева»), а згодом вирішили подати інформацію в атракційній формі й іноземними мовами.
Мобільна інтерактивна виставка-лабіринт за принципом абетки представила європейцям культову постать Івана Франка, також — Львів як місто літератури. Супроводжувалася англомовними та німецькомовними каталогами, екскурсіями та публічними лекціями про творчу спадщину і постать Івана Франка в контексті міжкультурного діалогу між країнами-сусідами. Проєкт реалізований за підтримки Українського культурного фонду.
Про перебіг туру, цільову аудиторію, цікавість глядача та перспективи нового в музейній справі проєкту — у розмові з директором Львівського національного літературно-меморіального музею Івана Франка Богданом ТИХОЛОЗОМ.
«ЦЕ БУЛИ КРАЇНИ КОЛИШНЬОЇ ІМПЕРІЇ ГАБСБУРГІВ, ГРОМАДЯНИНОМ ЯКОЇ БУВ САМ ІВАН ФРАНКО»
— Євротур проєкту Franko from A to Z тривав майже місяць — чотири тижні, по тижню в кожній країні. Це були країни колишньої імперії Габсбургів, громадянином якої був сам Іван Франко, — говорить Богдан ТИХОЛОЗ. — Ми були в Будапешті (столиці Угорщини), у Відні (столиці Австрії), у Загребі (столиці Хорватії) і Любляні (столиці Словенії). В кожній країні цей проєкт презентувався як виставка просто неба (у Відні і Любляні) або в приміщеннях (у Загребі і Будапешті). Лабіринт ми презентували, завдяки нашим партнерам, у вигідних, хороших локаціях. У Будапешті це було Державне самоврядування українців Угорщини в середмісті Будапешта, поряд з оперним театром. У Відні нас приймала академічна гімназія — один із найпрестижніших навчальних закладів, випускниками якого є, зокрема, фізик Шредінгер та політик Масарик, інші представники австрійської і не тільки еліти. Тепер там працює українська суботня школа. У Загребі нас прийняв філософський факультет університету, а у Любляні — музейний квартал (площа перед Словенським етнографічним музеєм — нашим міжнародним партнером, з яким ми минулого року уклали угоду).
— Наскільки легкими були перемовини стосовно представлення проєкту і на яку цільову аудиторію ви розраховували?
— Перемовини насправді тривали не один місяць і були вони водночас і легкі, і складні. Легкі тому, що ми вже мали напрацьоване коло партнерів, і всі вони — наші друзі. Крім того, дуже велику допомогу нам надало Міністерство закордонних справ, презентоване посольствами, тому окрема велика подяка від нас українським амбасадам в Угорщині, Австрії, Словенії і Хорватії і водночас партнерам, які презентували як українські, так і іноземні громадські організації, музейні інституції, музейні установи. Ця співпраця вимагала великого організаційного досвіду, який у нас уже, дякувати Богу, був. Бо робити проєкт на чотири країни, та ще й мандрівний і мобільний, — досить ризикована справа, тому що складно логістично, організаційно, фінансово і кадрово. Треба було возити з собою команду. В нас було семеро людей у кожній країні, частина з них мінялася. Потрібно було організувати і проживання, і харчування. Але все вдалося завдяки підтримці наших партнерів.
Щодо цільової аудиторії, то вона розмаїта. Фокусні групи — це передусім українська громада в кожній країні. Це правильно і нормально, бо це наше українське лобі, це люди, які інтегровані в ті суспільства, вони відчувають, з одного боку, запит на власну культуру, з другого боку, є місточком між нами і мешканцями тих країн. Друга фокусна група — мешканці відвіданих нами країн.
«НЕВИПАДКОВІ ВИПАДКОВОСТІ — ПРИЄМНІ І ПОКАЗОВІ»
— А як щодо вікових і соціальних категорій?
— Вони різні. Найбільше виставка активно промовляла до дітей шкільного віку і до студентів, до творчої молоді. Також ми мали організовані групи, які відвідували цю виставку, — до нас приходили діти з суботніх та недільних українських шкіл. Наприклад, віденська суботня українська школа має 250 учнів, які, разом із батьками, пройшли через наші лабіринти. До нас приходили й класами діти-неукраїнці з наших партнерських інституцій (зокрема, у Словенії, з культурної організації «Рукавичка», для яких ми організовували екскурсії різними мовами — українською, словенською, англійською).
Нас запрошували на національні радіо. Були й публікації в друкованій пресі, приміром, у словенській газеті «Діло», а це — головне видання країни. Ще мушу сказати про одну важливу категорію наших відвідувачів, яку важко передбачити — це випадкові перехожі, туристи і містяни, які реагували на наш проєкт дуже емоційно. Це діти на роверах, які каталися на тих майданах, оглядали виставку, а потім притягали своїх дідусів-бабусів. Не можу не згадати про пана туриста у Словенії, який родом із Хорватії — з Опатії, який запрошував нас до презентації у своєму рідному місті. Ось ці невипадкові випадковості — також дуже приємні і показові, бо нібито на таку аудиторію й не дуже розраховуєш, але часом вона дає нові перспективи і живу гарну реакцію. Думаю, що далі буде.
— «Далі буде» саме з проєктом Franko from A to Z, чи говорите вже про щось інше?
— Маємо на меті, без сумніву, й інше, маємо певні ідеї як щодо українських, так і міжнародних проєктів, але наразі не озвучуватиму. Щодо цього проєкту, то він має своє майбутнє. Буде представлений у Львові. І в нашому музеї, і в інших місцях — вже маємо домовленості. Також нас запрошували в Дніпро, щоби показати у спільному проєкті з Музеєм Яворницького. Вже маємо запрошення з Іспанії. Напрацьовуємо й зв’язки щодо того, щоби показати виставку і в інших країнах Європи. І ще хочу зазначити таке. Дві великі різниці — комп’ютерна візуалізація нашої виставки і споглядання наживо. Від прогулянок нашим лабіринтом ми мали від відвідувачів дуже гарні відгуки. Казали нам: «Це сучасне, ненав’язливе, ненудне». Тобто цей наш формат виявився дуже продуктивним.
— Скільки кілометрів здолали?
— Три тисячі. Нас всюди дуже добре приймали. Ми відвідали всі Франкові місця. Побували командою у Ловрані (північна частина Хорватії. — Т.К.), де 1909 року Франко відпочивав і лікувався.
— Чи можете сказати, що на всі сто відсотків досягли мети?
— На мою думку, співвідношення — вісімдесят на двадцять. Хоча проєкт, власне, як завершена процедура, виконаний на сто відсотків. Залишилося відзвітувати перед Українським культурним фондом. І сподіватися на подальшу підтримку наших проєктів.
