Вилазимо на Генуезьку фортецю в Судаку. Перша лінія оборони, друга... Кіоски з чіпсами я акуратно відрізав, щоб у кадрі був старовинний пейзаж, а не сучасна нісенітниця.
Стіна із зубами у вигляді роздвоєних пташиних хвостів. Хтось тут на когось нападав, хтось від когось відбивався. Католики, православні й мусульмани лупцювали тут одне одного протягом століть. Безперервна низка битв із 212 року нашої ери. (За подробицями — до С. Махуна. Книга «Україна Inkognita» в магазині «Буква». Це у мене погано прихована реклама.)
Нагорі фортеці висить паперова смужка: «Прохід заборонено!» Причому обмежили найцікавіший шматок фортеці. Природно, ми з приятелем переступили через загородження і пішли далі. За Дівочою вежею — скеля. Внизу нікчемні люди розміром з мурашок.
За нами прямують дві пари: батько з сином та мама з дочкою. Дочка вередує: «Ма-а, я далі не піду». Синок рішуче штурмує висоту з батьком: «А ми дійдемо до кінця!» Голос матері: «Колю, що стосується тебе, ти залишишся тут! А твій батько може йти, куди хоче». Синок одразу прискорив крок і обігнав батька, щоб не зірвали експедицію.
Фортеця плавно переходить у гору, з якої, виявляється, нещодавно впав якийсь необережний студент. Заборонний папірець — з цієї причини.
Вигляд у фортеці суворий, тому логічно, що тут розташувалася експозиція знарядь тортур. За дві гривнi можна натішитися донесхочу.
У бородатого ката, крім камзола, берета та посмішки, дуже ласкавий тон, майже як у інструктора фізкультури дитячого санаторію. У словах він постійно вживає зменшувальні суфікси: голочки, ремінці, дибочка.
Із великим задоволенням він пояснює призначення того чи іншого предмета: «Ось це апарат для боротьби з відьмами. Жінку закріпляли так: ніжки догори, дупочка тут, голівонька тут. По п’яточках били паличками. Річ називається «Стілець правди». Щось у його інтонації ховалося фрейдистське.
Я спитав його про першу професію, з’ясувалося, що раніше кат служив на флоті. Через тривалу відсутність, імовірно, у нього щось нагромадилося проти жінок.
І в Генуезькій фортеці мене знайшов цілитель Норбеков!
Виходячи з Консульського замка, стикаюся з жінкою в червонiй сукні. Вона зраділа, побачивши мене, але до кінця не впізнала.
— Ви з «Голден-Телеком»? — запитує.
— Ні, — кажу. — Напевно, з кимось плутаєте.
— Напевно, — похнюпилася вона. — Але ви ж із Києва?
— Із Києва.
— А де працюєте?
— Газета «День».
Пані фокусує зір:
— А! Ви закінчували курси Норбекова! Я вас бачила там. Я була тільки на представницькому занятті, але вас запам’ятала. Ви про себе говорили правду?
— Звісно.
— Правду і тільки правду, — урочисто вимовила вона, як на суді.
— І так усе життя.
— Так, треба зрозуміти, що духовні закони існують. Я також потім піду на курси...
— Щасливого оновлення...
Після пані я вже уважніше придивлявся до облич — чи не з норбеківських курсів? А то почнуть відволікати від історичних тем на езотеричні.
Біля фортеці була пересувна костюмерна. Із представленого одягу різних епох я ніяк не міг визначити, що мені ближче за духом. Найбільш популярною серед населення була сутана кардинала. Як рекламу тут вивісили цілі ряди фотографій чоловіків, що перебирали чотки, в яскраво-червоних шапочках на голові, хрестом на грудях та виразом неприродної значимості на обличчі. Мені це не потрібно. Вона у мене вроджена. І Рішельє мені не до душі. Але яскраво-червоний колір сутани влаштовував. Довелося синтезувати. Шолом я взяв римський, меч, як найбільш представницький — сарацинський, а сутану запозичив у кардинала. Наполовину римський легіонер, наполовину — войовничий священик. Як у Вальтера Скотта в «Айвенго». Коли я спробував на сутану кольчугу натягнути, орендар із обличчям боцмана, який уже п’ять хвилин незадоволено спостерігав за моїми маніпуляціями, вибухнув: «Це збочення! Так не повинно бути!» Ну, звісно, я порушив його нехитрі правила гри, форму одяг не за статутом. — «Збочення — одягати чуже вбрання. А я, навпаки, одяг по собі підбираю. Відчуваю: для повноти образу Універсального Воїна тільки кольчуги не вистачає», — заперечив я і спробував напнути зазначену річ. Але тут вони вдвох, із катом, який прибіг на підмогу, в мене її відібрали: «Не дамо зіпсувати сутану! За п’ять гривень дуже багато хочете». Гаразд, обійдемося тим, що є...
Спускаємося з гори до Судака, на набережну. Численні афіші, нашкрябані від руки, пропонували сила-силенну розваг. «Жіночі бої в бруді! Незабутнє спортивно-розважальне шоу! Прекрасні представниці неслабкої статі в мордобої без правил!» «100-відсотковий адреналін і стриптиз професіоналів для аматорів! Не проґавте! Таке буває раз у житті. Й то не в кожного!» «Забійний боді-арт. Шок від найбільш запаморочливих прикидів! Еротика на межі безумства. Фея ночі — стриптиз від відьми. (Ймовірно, від тієї, яку не домучили у Генуезькій фортеці). Артист оригінального жанру — Семен Бондуренко — пародист. Хороший настрій гарантовано! Початок о 22.00, кінець не передбачається». Я пожалів, що до вечора нам доведеться з Судака вирушати до себе — у Морське. Цікаво подивитися культурну програму, яка починається боді-артом із стриптизом та на максимумі збудження, пропонує публіці пародиста. Сумніваюся, що вони б мене сильно збудили, але розвеселили б — напевно!
У Судаку вразив рівень відбудування набережної! Європейський стандарт: чистота, пальми, алеї, акації, троянди, розкішні приватні особняки- пансіонати. Європейський комфорт, щоправда, супроводжували наші пояснення, на зразок: «У барі «Ягідка» — повне кондиціонування».
Із динаміків — рекламні заклики: «Поспішайте! Художній розпис на тілі. Нарощування шовкових нігтів. Протягом 3 — 4 тижнів ви можете не турбуватися про свій манікюр».
З інших досягнень сподобався пляж-ресторан. Одразу на пляжі дерев’яні лежаки-крісла, до яких ведуть дерев’яні доріжки. Так офіціантки добираються до клієнтів. Ми з приятелем зайняли другий від моря столик. Хлопці навпроти нас уже пристойно набралися. І, немов на замовлення, їх одразу накрило двометровою витверезною хвилею. І нас забризкало. Хлоп’ята освіжилися, а я відчув у роті контрастне смакове поєднання вишневого соку та солоної води...
Неподалік від пляжу продавали вироби з дерева. Зі штучних витворів виділялася скринька-дупло. Або дружинам — для таємних любовних записок, або чоловікам — для заначки. А з природних витворів сподобалася одна хитромудра деревинка, покрита лаком. Авангардному мистецтву не придумати того, що витворяє природа: це було щось середнє між жінкою і лосем. Бюст і стегна, що перетікають у роги з копитами. Далі, який гордиться параноїдальними асоціаціями, таке й не снилося.
Але Європа в Криму швидко закінчилася. Після комп’ютерного клубу «У бобра», за вулицею Кипарисовою, де флірт сягає максимальної концентрації, — звичайні «хрущовки»...
Широкі вилиці, азіатські очі, крута потилиця та слов’янська простота в обличчі видали в шоферові сибіряка. У Криму він уже дванадцять років. Розповів нам кумедну історію, що трапилася з його приятелем на зламі епох: від розвиненого соціалізму до дикого капіталізму.
Приятель почув про те, що можна добре заробити на розведенні якихось черв’ячків, які чудово розпушують грунт на городі. Мовляв, після цього він дає увосьмеро більший урожай. Маленький черв’ячок коштував дві гривні, розгодовувати — десятка.
Купив він десяток на пробу. (Назва черв’яка важко вимовляється). Здав замовнику, отримав обіцяні бабки. Це його надихнуло. Він одразу закупив на «штуку» баксів — знову прибуток.
Тут приятель продав усе, що міг, і набрав безхребетних на тридцять тисяч доларів! Приїжджає з новою партією цієї гидоти, а фірма, що приймала такий специфічний товар, зникла. Замість неї якась оранжерея.
Його знайомі, які порадили зайнятися хробачковим бізнесом, в останній раз чомусь своїх грошей не вкладали. Попоневірявшись із черв’яками, він iз горя викинув їх на чужі городи. Ті замість того, щоб розпушувати і підвищувати врожайність грунту, щось цінне зжерли. Очевидно, зголодніли... А приятель запив. Так і закінчилася ця історія.
Я відразу собі уявив розвиток подій у дусі сучасних фантастичних трилерів (тон задав Булгаков «Фатальними яйцями»).
Наївшись, черв’яки розмножились і набули загрозливих розмірів. Лавина цих чудовиськ накинулася на Судак. Останній оплот місцевих жителів — Генуезька фортеця. Жителі мужньо відбивали атаки кільчасто-слизових тварюк, тоді як людина, через яку вся ця каша заварилася, пила у своїй халупі гірку, ні про що не підозрюючи. Мій герой, цілком випадково відпочиваючи там у цей час, знайшов біля стін фортеці у покинутій костюмерній сарацинський меч, одягнув яскраво-червону сутану, римський шолом та кольчугу (нарешті!) — й сміливо почав рубати озвірілих безхребетних. Це був Універсальний Воїн...
Вивів мене зі стану літературної заклопотаності мій сусід. Коли ми вийшли з машини, він сказав: «Слухай, ти не можеш мене виручити. Я домовився спочатку з однією панночкою, з якою познайомився напередодні в автобусі в Києві, що вона приїде сюди. Але заздалегідь, про всяк випадок, я вже домовився зі своєю коханою дівчиною зі Львова. Другу я запросив так — для підстрахування. Та сьогодні по мобільнику з’ясувалося, що приїдуть обидві. Не міг би ти другу взяти на себе?»
Хіба я міг відмовити другові? Звичайно, погодився. І до того ж, це набагато приємніше, ніж битися з полчищами черв’яків. Навіть подумки.
