З Іваном Любомировичем, викладачем Львівського національного університету імені Івана Франка, знайомі завдяки курсу сучасної української мови. У лекційний матеріал він завжди додавав історичні коментарі, які пояснювали специфічні мовні явища. Тоді я й гадки не мав, що Іван Ціхоцький зібрав ошатну бібліотеку — і не тільки. Та щойно довідався, захотілося побачити все на власні очі.
Пан Іван запрошує у дім у Короткій Стороні, середмісті Буська, що на Львівщині. Здається, я потрапив до музею — серед нових речей тут, напевно, тільки двері та євросклопакети. Все інше — або колекційне, або несе в собі пам’ять поколінь родини, як, наприклад, масивний обідній стіл із горіхового дерева, який перевезли з прадідової хати. Колекціонер зізнається, що його захоплення — це «суміш нестримної любові до колекціонування, посіяної ще в дитячі роки, самовільного нагромадження речей і великої мрії».
ТИТУЛИ БУСЬКА
В інтер’єрі будинку — мініатюри з життя галичан, наприклад, величезна скриня, куди можна було покласти півмаєтку або посаг нареченої. Я бачив і знахідки речей трипільців із нижніх пластів землі.
Під час археологічних розкопок у Буську та в околицях знайшли залишки зброї та побутових речей, виготовлених із глини, кремнію, скла, міді та заліза. Ті речі тепер легко поміщаються в долоню — заточений трипільцями серп, тоненька лопатка та плаский молот. Не менше подиву викликає бойовий наконечник довжиною з палець.
«Іноді саме собою виходить, що знаходиш у себе на грядці такі артефакти», — додає Іван Ціхоцький. Багато пам’яток у цьому районі залишилися як спадщина столиці літописного племені бужан (VIII — IX століття), столиці удільного князівства з власним князем (XI—XII століття), центру староства у межах Белзького воєводства Королівства Польського (XV — XVIII століття) і неофіційної столиці Баденівської республіки (кінець XIX століття). І всі ці «титули» стосуються Буська, перша літописна згадка про який датується 1097 роком, хоч реально місто засноване у V — VI століттях.
РАРИТЕТНІ КЛЮЧІ
На кухні вишикувались у ряди глиняні глеки різного призначення, з візерунками чи без, землянистого кольору чи коричневого, бутель для молока. Ще — австрійська сулія кольору розмоклого господарського мила, в якій зберігали вино або олію.
Через передпокій із дерев’яною люстрою 1920—1930-х років, яка теж є родинною реліквією, потрапляю у кабінет. У центрі — реставрований стіл, який колись належав єврейському купцеві. По один бік «відкривають» різні експозиції ключі, які Іван Ціхоцький збирає з дитинства. Один виглядає химерніше від іншого. Поруч — такі собі картини з вуличних знаків українською мовою польського та австрійського періодів і з лискучих таблиць страхового полісу компанії «Дністер». По інший бік — непорушна стіна з безперервних корінців книжок. Усі книги тісно прилягають одна до одної і творять «розумний простір» кімнати. Розумний ще й тим, що приховує знання з богословських наук у стародруках XVII століття.
ЄВАНГЕЛІЄ, ВРЯТОВАНЕ З ВОГНЮ
Стародруками є релігійні видання, призначені для церковного користування. Про це дізнаємося із нотаток на сторінках, як і те, коли, у кого і за скільки їх купували. Найдавніша і, мабуть, найцінніша книга у колекції — Львівський Октоїх 1643 року, найпізніша — Почаївська Тріодь Цвітна 1787 року. Серед інших книг — Мінеї, Анфологіони, Тріодіони Цвітні і Пісні, Служебники, Євангелія, Псалтирі різних років і видань. Більшість книг походять із Львівської та Почаївської друкарень, є ще декілька з Києво-Печерської лаври та з Москви.
Кожна книжка має про що розповісти. Між іншим, справжньому знавцеві не доведеться докладати значних зусиль, щоби «розпитати» ту чи іншу. Скільки років книзі, можна дізнатися, навіть якщо не зберігся титульний аркуш. Систем шифрування даних було кілька. З філіграней — прототип сучасного «водяного знака» — можна зчитати інформацію про дату і місце друкування книги та додаткові параметри паперу. Для цього можуть знадобитися каталоги паперу та філіграней. На гравюрах автор зазначав рік.
Що могло статися з книжкою за кількасот років! За станом і виглядом стародруку можна дізнатися, як книга мандрувала у часі. Коли сторінки сильно зношувалися, доводилося дописувати втрачений зміст своєю рукою, щоб продовжувати нею користуватися. Траплялося і так, що книга потрапляла до вогню, як Львівське Євангеліє 1704 року. Сталося це десь у XVIII столітті, зазначає пан Іван. Дяк тоді рятував книгу: зшив блоки, доклеїв початок, відновив палітурку. Завдяки дбайливому ставленню добре зберігся папір, не постраждали гравюри.
Невідреставрована книга має вигляд великої вуглинки: книжковий блок осипаний, з-під шкіри, якою вкрита палітурка, виглядають «нутрощі» — дерев’яна дощечка із заокругленим краєм. Від численних доторків до сторінок цієї книги позатиралися букви, хоч колір заголовних літер залишився яскравим — суміш кіновару, вохри та сурику виявилася непідвладною часу. Місцями сторінки зробилися гострими на полях, зубатими, з різкими впадинами, наче пилка.
ЗА РЕЦЕПТОМ ГУТЕНБЕРГА
Через високу вартість друковану книгу мав далеко не кожний. Тим не менш, власник, частіше всього богослов, був змушений користуватись нею постійно. Віск зі свічки скапував на папір і залишав на ньому «шрами» бурого кольору, прикриваючи окремі букви від читача. Папір виготовляли за рецептом, який використовував Йоганн Гутенберг — за допомогою спеціального апарату подрібнювали, а потім пресували різне лахміття. Від цього папір був дуже цупким, як картон. Українці швидко освоювали нові технології. «Ще швидше, ніж зараз, — додає Іван Любомирович. — На той час не було звичаю патентувати винаходи. Це і сприяло їхньому стрімкому поширенню».
«Кожна з двадцяти книг для мене особлива. Кожна підіймає якийсь пласт історії, як, наприклад, це Євангеліє, яке належало карпатському богослову. На одній зі сторінок він зробив напис графітовим олівцем про землетрус. І цей природній катаклізм тоді справді стався!», — запевняє колекціонер.
ІСТОРІЯ ЛЬВІВСЬКИХ БРОВАРІВ — У ПЛЯШКАХ
Найбільш охоче пан Іван розповідає про колекційні пляшки з-під алкоголю — їхня кількість зростає у геометричній прогресії. Деякі йому вже довелося віддати до місцевого краєзнавчого музею — через брак вільного місця.
Колись кожна броварня виготовляла свою фірмову пляшку, замість етикетки наносили гравіювання. Причому дизайн тари періодично змінювався. У колекції скла можна побачити, яких змін форм зазнавали пляшки на Галичині та в Польщі. Полиця, присвячена Баденівській броварні в Буську, фіксує зміни за 30—40 років роботи пивоварні. Пляшок Львівського товариства акційного броварів (LTAB) з вибитим на склі якорем набралося понад двадцять видів — це більше, ніж у музеї львівського пивоваріння чи в музеї скла! Алкоголь родини Бачевських, які випускали горілку та наливки, пана Івана цікавить менше, тому він переважно обмінює їх в інших колекціонерів. Тим не менше, карафки Бачевських зайняли всю нижню полицю. Тематичну полицю доповнюють німецькі довоєнні черевички ємністю до 50 мілілітрів. У колекції є кілька пляшок для содової — за формою, як з-під пива, але прозорі.
Двома полицями вище пан Іван розмістив, за його словами, «відстійник радянських пляшок». Там є ще декілька закарпатських Schonborn на півлітра і кілька чимось схожих мені на ті, в які наливають ігристе вино. Потрапили вони до «відстійника» через «надто сучасний вигляд». Що ж, певно, серед такої кількості пляшок не міг не заблукати добрий вояка Швейк.
