Мене давно цікавить історія як феномен культури. І «День» нібито просочився історією. Можливо, стаття підштовхне читачів до дискусії?
Міцно закарбувалася у пам’яті картинка дитинства — старий і віслючок. Наприкінці літа вони з’являлися майже щодня. Проходили повз наш будинок униз, до міста. На віслючкові нав’ючено два плетені кошики з інжиром і виноградом. А ввечері вони поверталися з порожніми кошиками. Я боявся цього старого — похмурого, зарослого чорною бородою, одягнутого в дрантя. Відчувалося, що він з іншого, незнайомого, і, можливо, небезпечного для мене світу. Пізніше я вже знав, що вгорі, на схилі гори є поселення вірмен. А ще пізніше з’ясувалося, що ці вірмени осіли там, рятуючись від різні 1914 року. Вони прийшли з Туреччини берегом моря.
І ось тепер, через півстоліття, мені трапляються газетні повідомлення про парламентські суперечки в різних країнах, на яких обговорюється питання: був тоді геноцид проти вірмен чи його не було. І приймаються рішення, і ускладнюються відносини цих країн із сучасною Туреччиною. Цей епізод висвічує для мене амбівалентність історії — її привабливість та тривоги, що йдуть від неї. Мені приносить інтелектуальне задоволення думка, що тепер я розумію, ким був той старий, якого він, так би мовити, походження. Бо я знайшов почуття цілого — вписав цю картинку дитинства в широке полотно, яке живе в моїй свідомості і може бути назване «ХХ століття». Але постає і запитання: яке відношення мають нинішні турки до подій, подій на їхній землі на початку минулого століття?
Півтора століття тому двоє юнаків — майбутні стовпи найбільш, мабуть, впливового політичного вчення ХХ століття напівжартома, напівсерйозно писали книгу про німецьку ідеологію. Є в ній такі слова: «Ми знаємо тільки одну науку — науку історії». Вони бравірували, а не розписувалися у власному неуцтві, бо були впевнені, що нічого іншого, крім історії, знати не треба. ХIХ століття було справді століттям історії, це — доба Гегеля, Конта і Маркса. Для цих корифеїв історія була не просто мистецтвом реконструювати в думках події минулого. Це була філософія, пройнята духом розвитку. Вона давала знання про життя людства загалом, від самого його початку і до кінця. Цінність історії бачили в можливості передбачати загальну картину майбутнього життя людства, його кінцевої стадії, з необхідністю, що зростала з усього попереднього.
Цікаво, що у вченнях Гегеля, Конта і Маркса життя людства, або навіть всього універсуму (Гегель), вкладається у три стадії. Не треба, читачу, заперечувати, вказуючи на п’ять формацій, відомих вам із історичного матеріалізму. Якісно різних формацій, і за Марксом, а не за Сталіним, — три. Є припущення, що всі розумові структури фундаментального типу, що з’явилися в європейській культурі після Просвітництва, несуть на собі відбиток Біблійного мислення. Так і тут: доктрина соціального прогресу була просвітницькою «адаптацією християнської філософії порятунку» (Людвіг фон Мізес). А християнська історія поділяє життя людства на три частини: до гріхопадіння (блаженне життя в Раю), після гріхопадіння (гріховне життя на проклятій Богом землі) і, нарешті, грядуще життя при царстві Божому.
Ці умоглядні вчення в ХХ столітті були надто спрощені лихими прагматиками — студентами-недоучками і людьми з вулиці. У їхніх гарячих головах утворилася «гримуча суміш». Виникло щось на зразок масових галюцинацій. І привиділося попереду, зовсім близько, вічне царство Науки і Колективної праці. Шлях до нього, вважалося, лежить через революцію. Неминуче з’явився і ворожий ідеологічний рух, хоч із однотипною метою — побудувати «тисячолітню» державу-націю, призначену Історією для світового панування. Результат цього «духовного» пошуку — революційний катаклізм і війни, які розхитували Європу протягом кількох десятиріч.
Історики емпіричного складу відкидають світову схематику, дотримуються наукової методології і зосереджують увагу виключно на минулому. Їхнє поле — архіви, їхня субстанція — документи. І їхня надія — в точності відтворити те, що «було насправді». Тобто до тимчасового вони ставляться точно так, як, скажімо, фізик-класик — до вічного. Перше БУВАЄ, друге завжди Є. Завдання вчених — наблизитися в думці до того, що було одного разу (історик), чи до вічно сущого (фізик). Для такого історика подія минулого так само невичерпна, як електрон для Леніна. Тут головний принцип такий — жодну подію не повинні подавати в ціннісному вимірі. Простіше кажучи, що було, те було, а хороше воно чи погане, це минуле, не історику судити.
Це, звісно, ілюзія чистої води. Або невинний обман. Або наївний реалізм, як бажаєте. Такі запевнення міг би давати молодий історик у клятві Кліо, як сучасний медик дає в клятві Гіппократа. Насправді історики діють так само, як згадані вище гарячі голови — ідеологи. «Історики фальсифікують минуле, ідеологи — майбутнє» (Жарко Петан). Ще відвертіше сказав один радянський діяч: «Історія — це політика, перекинена у минуле». Від себе скажу так: ми живемо, мислимо, відчуваємо і діємо в теперішньому часі, і у світлі теперішнього часу бачимо і минуле, і майбутнє. А оскільки сучасність швидкоплинна і мінлива, то минуле непередбачуване. Воно змінюється, коли пануюча система цінностей поступається місцем новій системі. Йдеться не про чиїсь інтриги. Історик як людина просто не може виплигнути зі своєї культури. Або кон’юнктура. Тому історія створюється і переписується. І кожен має право на таке письменництво.
Справа не обмежується написанням книг. Нова система цінностей втілюється в різноманітних матеріальних формах. І відбувається реструктурування символічного простору. До нього залучаються історичні раритети, адекватні духу часу, а, з другого боку, з нього вимиваються раритети для цього часу «неблагонадійні». Наприклад, немолоді люди пам’ятають, чим був відомий Музей Революції в Москві до 1991 року. Сьогодні ця установа вже не в Москві, і її вже перейменували. Нині її головне завдання — «вироблення орієнтирів громадянського суспільства». А одна із запланованих там експозицій — «Феномен радянського тоталітаризму».
Ці твори, які називають історіями, мають, зрозуміло, виховне значення. Для того, передусім, їх і створюють. Висловлюючись за Платоном, вони є «благородні вигадки», чи міфи. Через них формується у людей єдине сприйняття соціального світу і готовність діяти спільно. Вони, по суті, ідеології, тобто квазіраціональні конструкції, що мають на меті затвердити, об ґ рунтувати і виправдати певні цінності. Якщо говорити про суміжні культури, то їхнім майстрам до творення своїх історій потрібно підходити з певною часткою відповідальності. Щоб історії працювали на розширення міжкультурних комунікацій, взаєморозуміння і толерантності. Визнання цієї точки зору характеризує сьогодні рівень цивілізованості. Бо зазвичай історії творили з метою протилежною.
ХIХ століття знало ще одного мислителя з розвиненим історичним чуттям. Це — Чарльз Дарвін. На мій погляд, саме дарвінізм виявився могильником філософії історії, представленої іменами Гегеля, Конта і Маркса, всіх цих схем світового цілого. Завдяки дарвінізму наукова думка ХХ століття усвідомила фундаментальну роль Випадку. Поняття «мутація» стало загальнонауковим, увійшло до мови культурологів. А поняття мети як кінцевої точки світового процесу, мабуть, назавжди зникло. Майбутнє виявилося цілком відкритим, невизначеним. Можна сказати, що цей шматок часу відрізали у філософії історії як полігон для її спекуляцій. Можливо, все це робить життя сучасної людини більш відповідним принципу: «не турбуйтеся про завтрашній день, бо завтрашній сам турбуватиметься про свій» (Мат. 6, 34).
Цікаво, що щось подібне відбувається і з минулим. Воно також відрізається, але в історії емпіричної, наукової. І через іншу причину. В умовах інтенсивної соціальної динаміки, безперервних і явних змін, втрачається значущість суспільної пам’яті. Девальвуються досвід, вік, традиційні професії, інструментальне знання, тобто все те, що знаходиться шляхом повільного і довгого накопичення. Сама ідея накопичення, накопичення чого завгодно, сьогодні неконструктивна. В цих умовах немає потреби озиратися назад, щоб зрозуміти, як діяти сьогодні. Минуле вже нічому не може навчити. Воно втрачає суспільне значення. Інтерес до нього залишається чимось на зразок екзотики, інтелектуальної забави книжників.
Один знайомий розповідав, як він робив культурологічну доповідь в Америці і докоряв американцям відсутністю у них глибокого культурного коріння. У розповідь я особливо не вникав, але вхопився за «корінь», просто люблю Америку. Тим часом мене зацікавив «корінь» як метафора. Відразу виник образ рослини. Взагалі, чогось, що на все життя прикріплене до одного місця, пасивне, слабко реагує на зовнішні зміни. Так прикріплена корінням людина традиційної культури. Її достоїнства — достоїнства роду, що йде в сиву давнину. Весь її маєток — той, який вона отримала в спадщину. Цікава відмінність: живучи на спадщину, людина живе минулим, сучасне життя — це життя у кредит, тобто життя майбутнім. У традиційній культурі історія на першому плані. І не просто як спогад, а як саме життя. Але ось приходить час, коли правомірними стають запитання на зразок: хто ти сам по собі, що можеш ти, особисто ти, сьогодні і тут? Без посилань на рід і історію. У такій культурі діє принцип «зроби себе сам!» Там люди рано відриваються від коріння. Американську культуру створили саме такі люди, — які відірвалися від коріння. Коли у нас якась установа пишно святкує свій ювілей, дивно чути славослів’я вікових подвигів і досягнень. Як легко за славним минулим сховатися сіренькій сучасності. І мимоволі повертаєшся до запитання: що можеш ти, сьогодні і тут, не враховуючи родових дивідендів?
Минуле славлять уже за те, що воно минуле. В цій установці колись був глибокий зміст. Тоді вважалося, що «час у своєму плині змінює речі на гірше» (Френсіс Бекон). І тільки людська мудрість, якщо черпати її з минулого, може частково стримати цей безповоротний процес космічного псування. А на самому початку, або в нульовій точці, коли не було часу, залишилося чудове, ідеальне життя. Про нього нагадують вищі для європейської культури світи — світ ідей Платона, світ математичних об’єктів і світ Бога в собі. Ці вищі світи позаісторичні. Тим часом кожному з них відповідає тимчасовий, земний світ. У них, земних світах, історія є важливою формою пояснення, побудови життя. Те, що історія має справу саме з цими, земними, світами, вказує на її профанний характер.
І все-таки вона приваблива! Особливо коли «Я та Історія». Коли, наприклад, торкаєшся стіни храму з дикого каменю, і уявляєш, що ось так само торкалася її рука людини десь в VII столітті. Цей храм стоїть там досі, неподалік від будинку, повз який півстоліття тому проходили старий і віслючок.
