У рамках полеміки, розпочатої публікацією статті львівського журналіста Костянтина Мамлиги «Політика і політиканство» («День», №91), ми продовжуємо друкувати думки фахівців та читачів iз приводу порушених у згаданому матеріалі питань. Зокрема, ми запропонували відповісти на запитання: чи має право журналіст на вираження власної позиції? Яка із функцій ЗМІ, перерахованих К. Мамлигою, має бути пріоритетною? Чи чекає громадськість «підказок» від журналістів, чи має потребу тільки в об’єктивній інформації? Частина ваших відповідей вже була опублікована на шпальтах «Дня» (№№100, 106, 110). Сьогодні — слово студенту факультету журналістики Львівського національного університету Омеляну Ощудляку.
Дискусії на тему впливу журналістики у формуванні громадського життя, її функції як ідентифікатора позитивно-негативних процесів, переваг і недоліків стали звичним явищем для західних дослідників. Для вітчизняного посттоталітарного суспільства вони виглядають, можливо, дещо незрозумілими, а іноді навіть не зовсім актуальними, зважаючи на постійну, небачену досі насиченість інформаційного простору. Та, зрештою, це й не дивно, враховуючи, що плюралістична система мислення стала відкрито доступною для нас порівняно нещодавно.
Погодьтеся, ще 15—20 років тому питання одноваріантного впливу тоталітарної політичної системи на суспільний світогляд через засоби масової інформації, а точніше — сприйняття (чи несприйняття) його з боку останніх, ні у кого не викликало бажання відкрито задовольнити свої дискусійні потреби. Для декого такий вплив просто видавався надто очевидним і безповоротним, для декого навпаки — закономірним і необхідним для боротьби із «жорстоким капіталізмом».
Часи змінилися, проте й нинi пересічний обиватель не надто переймається проблемою наявності у тій чи іншій «інформаційній поживі» проявів відвертого суб’єктивізму, за старою звичкою «ковтаючи» усе, що пропонують йому FM-радіостанції зранку, газети — в обід, а телеканали — увечері. У пересічного обивателя в переважній більшості просто не вистачає часу, бажання чи просто сил «забивати собі мізки» питаннями типу «хто кого купив і кому що замовив». Після важкого дня людям просто хочеться без жодного «напрягу» передивитися добірку новин.
Тут варто зробити наголос на слові «новини», адже саме цей різновид інформаційного продукту є, так би мовити, «найкасовішим». Так чи інакше, його дивляться усі. Навіть якщо людина не відчуває потреби у пізнанні та сприйнятті оперативної інформації, у глобальному масштабі вона, під впливом певних подій, що викликають всезагальне зацікавлення (скажімо, візит Понтифіка), зустрічається з телеінформацією. В іншому разі висновок лише один — у неї просто немає телевізора. Саме тому ньюзіндустрія стала пріоритетною і, таким чином, першочерговою за впливом на масову аудиторію.
Коли шановний Костянтин Мамлига у своїй статті «Політика і політиканство» («День», №91) засипав стрілами критики Євгена Глібовицького за його прагнення умовно (лише умовно) розмежувати надзвичайно поширене явище журналістів як політиків і політиків як журналістів, він, напевно, не помітив намагання оглядача ТСН знівелювати таке явище саме стосовно індустрії новин. Зрештою, таке розмежування виглядало б цілком зрозумілим і об’єктивно закономірним, зважаючи хоча б на банальний фактор їхньої «всеосяжності», наведений вище.
На такий шлях розвитку підштовхує й чужий досвід. Скажімо, важко звинуватити у необ’єктивності журналістів CNN чи Бі-Бі-Сі, котрі утримуються на гроші платників податків, захищаючи перш за все їхні інтереси, а вже потім — пріоритети державотворення. Аби не «залазити» так далеко, можна навести приклад нещодавніх подій у Празі. У братів-слов’ян існувала лише загроза (!) заангажованості та контролю за Чеським телебаченням. Новопризначений директор не встиг навіть продемонструвати якогось політичного тиску на суспільне телебачення, як був одразу відправлений у відставку внаслідок народного збурення. В Україні, на жаль, така ситуація не буде можливою доти, доки функціонування суспільного ТБ не стане реальністю. Так, вітчизняний глядач має змогу переглядати продукцію п’яти-шести телеканалів, на яких працюють добре оплачувані журналісти, котрі користуються перевагами модернізованого технічного забезпечення, претендуючи, таким чином (цілком закономірно) на аудиторію, завдяки високому професіоналізмові. Та, у той же час, ці телеканали часто пропонують абсолютно різновекторне трактування тих чи інших подій, зважаючи на власну інформаційну концепцію. Тому спостерігаємо ситуацію, коли на майже 50 мільйонне населення здійснює найбільший вплив не один телевізійний носій, а відразу кілька, причому — різнобічної спрямованості. Звичайно ж, це не може не позначитися на суспільному сприйнятті.
Костянтин Мамлига стверджує, що журналістика тісно взаємопов’язана з політикою. Це дійсно так, власне, стверджувати інше ніхто й не намагається. Але уявлення автора про межі та форму, спосіб цієї пов’язаності викликають подив. Журналістику в жодному разі не можна розглядати у вигляді «підзвітної частини» політичної боротьби (адже політика — це завжди боротьба). Така система поглядів є, без перебільшення, шкідливою. Журналістика все одно розвивається своїм шляхом, а політика — своїм. Звичайно, в ідеалі між ними має існувати взаємонезалежний зв’язок. І він сприймається так само природньо, як, наприклад, зв’язок художника з об’єктом, який він змальовує. Першочергове завдання журналіста — лише висвітлювати, інформувати про перебіг політичного життя. Натомість політика не повинна впливати на таке інформування. Вона може адекватно реагувати, стверджуючи власний імідж у вигляді цивілізованої дискусії. Але таке «реагування» в жодному разі не може переростати у беззастережний вплив на ЗМІ. На жаль, саме така ситуація стала вже звичним явищем для вітчизняних працівників «пера й мікрофона».
Поза тим, усе вищесказане зовсім не означає, що журналіст не має права на вираження власної позиції. Саме для цього існує таке явище, як аналітика. Навряд чи вона претендує на об’єктивність, та, як було зазначено вище, її (об’єктивності) у будь-якому разі потребують лише випуски новин. Що більше, для певної політично активної частини суспільства суб’єктивна аналітика відіграє не меншу роль, аніж об’єктивні новини, або, власне, їхня констатація. Професійному журналістові ніхто не заважає задовольняти власну потребу висловитися якраз у таких категоріях інформіндустрії (той же Глібовицький активно співпрацює з аналітичним проектом «Епіцетр»). Проте все це виглядає позитивним лише у тому випадку, коли наявне співвідношення між цими двома суб’єктивно-об’єктивними творчими критеріями. «Різношерста» аналітика несе у собі неоціненну освітню функцію лише за наявності такого собі «новинного еталону». Коли ж такого умовного паритету не існує, інформаційна плутанина загрожує ще більшою масштабністю. Тож, якщо громадськість і потребує «підказок» від журналістів, то лише за умови наявності певного інформаційного орієнтиру.
На закінчення хочеться висловити категоричну незгоду iз шановним паном Мамлигою щодо недостатнього рівня «політичної освіченості» українського громадянина. Ця «освіченість», що класифікується розумінням політичних процесів, їхньої реальної сутності та вартості, за моїм переконанням, навряд чи поступається, для прикладу, освіченості американській. Інша річ, що усе залежить від внутрішньої консолідації, яка, у свою чергу, є «лакмусовим папірцем» внутріполітичної конфігурації того чи іншого суспільства. А визначати рівень розуміння політичної думки лише за статистикою відвідування виборчих дільниць чи участі в акціях протесту навряд чи виглядатиме єдино доцільним.
