У одній з недавніх публікацій професор Юрій Шаповал вступив у полеміку з кількома колегами-істориками та літературознавцями з приводу необґрунтованої «трансформації образу» письменника й політика Володимира Винниченка, якого, на його думку, останнім часом намагаються «канонізувати» як одного з «батьків нації» (див.: Шаповал Ю. Доля як історія. — К., «Генеза», 2006). Тема цілком конкретна, проте, як свідчить реакція іншого експерта «Дня» Володимира Панченка, в статті історика зачеплено й ширші питання: про критерії ефективності чи неефективності політиків; про оцінки діяльності наших державних мужів від давнини до сучасності. В. Панченко (думку якого представлено в цьому числі «Дня») звертає також увагу на проблему відповідальності самого суспільства за «якість» своїх провідників. Поворот дещо несподіваний, проте, без сумніву, актуальний! У такому сенсі полеміка виходить за рамки кількох книг і, на наш погляд, заслуговує на продовження.
У збірнику статей Юрія Шаповала «Доля як історія», який читається як захоплюючий «печальний детектив» на теми української історії радянської доби, є огляд кількох нових досліджень про В.Винниченка, що справляє враження добротної інтелектуальної провокації. «Володимир Винниченко: трансформація образу у дискурсі новітньої історіографії» — так називається ця стаття, і йдеться в ній про праці Г.Сиваченко «Пророк не своєї вітчизни», С.Кульчицького й В.Солдатенка «Володимир Винниченко», В.Солдатенка «Три Голгофи: політична доля Володимира Винниченка», а також мою «книгу розвідок і мандрівок» під назвою «Володимир Винниченко: парадокси долі і творчості». Видання ці дуже різні за характером, жанром, зрештою — й за адресацією. Принаймні, дослідження Галини Сиваченко і моє до «дискурсу новітньої історіографії» стосунку не мають: це літературознавчі студії з мінімальним виходом на тему «Винниченко-політик».
І все ж Юрій Шаповал вважав за можливе зібрати всі чотири книги докупи, щоб вступити в полеміку щодо «новітнього міфотворення» в дусі «донцовських (?) апокрифів». Йдеться, як свідчить уже заголовок статті, про «трансформації образу» Володимира Винниченка. Якщо досі цього письменника й політичного діяча — залежно від домінуючих «кольорів» доби — представляли як «буржуазного націоналіста» або ж «марксиста- плутаника», то «тепер, — пише Ю. Шаповал, — скидається на те, що ми переживаємо фазу народження ще одного Винниченкового образу… «величного», як одного із забронзовілих «батьків нації».
Прочитавши статтю, я зрозумів, що її полемічне вістря влучає передусім у «серцевину» праці В.Солдатенка «Три Голгофи: політична доля Володимира Винниченка», у якій пієтет автора перед Винниченком-політиком часом і справді набирає апологетичних форм. Ну, а як з іншими трьома авторами? Про спільну книгу В.Солдатенка і С.Кульчицького «Володимир Винниченко» Ю.Шаповал пише, що вона «фактично не є спільною», оскільки кожен із співавторів має свій «пункт погляду» на «марксиста-плутаника», і вони, ці «пункти», серйозно різняться. Галина Сиваченко ж (як і я) В. Винниченка, судячи з тексту, «батьком нації» не вважає, а якщо й пише, що він «посідає в історії української культури та національно-державного відродження виняткове місце» і «що важко … поставити поряд із ним когось із навіть найбільших сучасників», то що тут неправда? По- перше, йдеться про місце в історії української культури (чого Ю.Шаповал «не помічає»). А воно справді дуже поважне. Кого ще з українських драматургів не менше як двадцять років ставили на сценах головних європейських театрів? І чи так багато наших письменників ще в часи своєї літературної молодості успішно «завойовували» таку широку читацьку аудиторію в Україні та за її межами, здобувши, зрештою, статус класика?
Певно, Юрія Шаповала «покоробило» те, що сказано Галиною Сиваченко про «виняткове місце» В.Винниченка «в історії … національно-державного відродження». На це можна зауважити, що «виняткове місце» зовсім не означає цілковиту бездоганність того, хто його посідає. Особливість, унікальність — так, але ж не бездоганність! До того ж, до історії національно-державного відродження ХХ століття В.Винниченко має стосунок не лише як не дуже вдатний керівник українського уряду. Об’єктивний історик не може не віддати належне тій частині його політичної публіцистики, яка містить гостру критику російського великодержавництва, а також на диво точні діагнози тоталітарної суті більшовизму, особливо ж його сталінської моделі. Зрештою, політична історія України ХХ ст. без імені Винниченка була б далеко не повною, — за всіх помилок і суперечностей цієї людини. Чимало сторінок у моїй праці присвячено якраз Винниченковому утопізму, гострому конфлікту художника й доктринера, що «зійшлися» в одній особі, і я диву даюся, за якою логікою Юрій Іванович «приписав» мене до числа новітніх міфотворців, які роблять з Винниченка — «батька нації», та ще й у дусі «донцовських апокрифів».
І тут починається найголовніше. Я б не став писати цієї статті, якби йшлося про якісь дрібні чи локальні речі, що стосуються лише оцінки моєї книжки. Стаття Ю.Шаповала, повторюся, є добротною інтелектуальною провокацією, і, може, в цьому її головна цінність. Є, принаймні, дві теми, над якими вона змушує подумати.
Перша стосується «неефективних політиків». Саме в цьому полягає Шаповалова альтернатива апологетиці й міфам щодо одного з «батьків нації»: він вважає, що М.Грушевський, С.Петлюра, В.Винниченко «та інші» були «неефективними політиками», і наводить при цьому аргументи, які є настільки загальновідомими, що тон першовідкривача тут просто недоречний. Відповідальність за поразку УНР, української революції загалом, — ось про що йдеться. І це справді дуже серйозний критерій. Того, хто програв, важко назвати ефективним політиком. Винниченкові політичні невдачі чи й просто «вихиляси» в цьому сенсі є ідеальним об’єктом для критики (прочитайте або послухайте Данила Яневського — і ви побачите, з якою насолодою і самомилуванням можна лаяти «неефективних політиків» доби національно-визвольних змагань!).
Але мені весь час хочеться запитати Юрія Шаповала: добре, ну а хто для Вас, у такому разі, «ефективний політик»? І як його звати, коли йдеться про українську історію? Богдан Хмельницький? Так і він програв, якщо мати на увазі все, що сталося з Україною невдовзі після смерті гетьмана. Іван Мазепа зі спаленим, сплюндрованим Батурином і принизливою втечею в Бендери? Чи, може, Микола Скрипник, Лазар Каганович, Степан Бандера, Петро Шелест, Володимир Щербицький — аж до Леоніда Кравчука й Леоніда Кучми включно?
Як кому, а мені здається, що й поразки бувають різні. Переможений, який виявився переможцем, — так можна сказати про того ж таки «неефективного політика» Симона Петлюру, який воював за Україну під жовто- блакитним прапором, кольори якого тепер — на депутатських значках соціаліста О.Мороза й проросійського «регіонала» В.Януковича (до початку його прем’єрства). Біля Будинку вчителя в Києві стоїть пам’ятник «неефективному політику» Михайлу Грушевському, — і що, його зусилля як громадського діяча, вченого й політика були абсолютно марними, як марними були чотири універсали, у текстах яких чуються пристрасть і стиль «невдахи» Винниченка? «Неефективні політики», про яких пише Ю.Шаповал, залишили нам досвід творення держави, — хай і гіркий, як полин. Чи могла б без нього відбутися нинішня Україна?
Справедливо протестуючи проти апологетичних оцінок українських політичних діячів далекого і недавнього минулого, іронізуючи щодо «світлого образу» «батька нації», Юрій Шаповал віддав перевагу «темному», зовсім не залишаючи місця для «світла», хоча якраз у божевільно складних комбінаціях одного й другого якраз і криється правда історії, української зокрема. Це настільки очевидна річ, що говорити про неї якось незручно, тільки що поробиш, коли наші полеміки змушують час від часу згадувати про очевидне.
Є ще одна тема, до міркувань над якою підштовхнула стаття Ю.Шаповала. Не знайшовши в мене апологетики на адресу Винниченка як «батька нації», Юрій Іванович, зрештою, процитував заключні слова одного з розділів моєї книги — про те, що Винниченко сподівався «собою возвеличити українське» (як він сам писав), і що, зрештою, «історія цього возвеличення виявилася надто драматичною, повною суперечностей, тріумфів і поразок». «І справа тут уже й не в самому В.Винниченкові, — додавав я, — а в нашій національній долі і вдачі, в українській історії століття, яке нарешті минуло…». Юрій Шаповал пише, що він нічого не зрозумів. Хоча мова йшла про зрозумілі речі: якщо в українській історії так багато «неефективних політиків», то, може, тут є велике запитання до нації? Якщо її провідники один за одним виявляються невдахами, то, значить, є сенс говорити не лише про відповідальність самих цих лідерів, а й про відповідальність суспільства за якість політиків, яких воно, суспільство, піднімає на гребінь історичної хвилі, вручає їм посади, а з ними й свою долю.
У нас мало про це говориться. Особливо в теперішньому часі. Хоча майже кожен прожитий день змушує думати про відповідальність/безвідповідальність нації. Не уявляю, щоб поляки ставили пам’ятника Муравйову, який у 1863 р. потопив у крові національно-визвольне повстання, — у нас же на 16-му році незалежності виявляється можливою справжня «катериноманія» (маю на увазі принизливі для національної гідності звеличування Катерини II в Дніпропетровську й Одесі). Не уявляю, щоб чехи простили своєму прем’єру те, що він плутається в знакових іменах класиків. Не уявляю, щоб французи зрікалися рідної мови, як це роблять мільйони українців. Не уявляю, яка ще нація може так химерно борсатися у власній «багатовекторності», пориваючись у два боки водночас…
Неправда, що народ завжди правий. Він теж помиляється. І найчастіше тоді, коли впадає в ілюзії щодо тих своїх політиків, про яких згодом історики напишуть, що вони були «неефективними».
