Останній рік (уже майже рік!) Могилянка перебуває на вістрі найгостріших питань українського духовно-культурного та академічного життя. Перебуває в якомусь особливому напруженні, ніби в найвищій точці вітчизняної «вольтової дуги», і темна непроглядь, холодний морок є тлом цього відчайдушного горіння.
Відверті критичні судження щодо новопризначеного міністра освіти Д.Табачника (невдовзі підтверджені фундаментальним аналізом світогляду цієї особи — див. дослідження Івана Дзюби «Прокислі щі від Табачника», опубліковані влітку 2010 р. у газеті «День»); запекла боротьба за власні умови вступу, які б дозволили НаУКМА мати англомовного студента; послідовна критика запропонованого Д.Табачником проекту нового закону про освіту, акумульована в символі «боротьби за автономію університетів»; гостра негативна реакція на міністерські концепції вивчення історії, літератури, мови (остання — «на виході») — вся ця висока активність Могилянки широкій громадськості (як вітчизняній, так, тим паче, зарубіжній) може видатися локальним розпорошенням зусиль, екзальтованою полемічністю перекірливого університету, епізодами його медійної самопрезентації та змагання за абітурієнта.
Власне, десь у цьому дусі наші опоненти і намагаються нас представити (хоча, маючи на вступі конкурс у 25—35 осіб на місце, Могилянці немає потреби змагатися за абітурієнта; інша річ, що вона змагається за «свого»). Сьогодні все вказує на спроби повернути полемічний плин (стосовно раптових «концепцій», умов вступу, університетської автономії тощо) у вузьке русло «окремого випадку Могилянки», де нам годі сподіватися на широку академічну солідарність, бо коли всі українські університети виконують те й те, декретоване міністром освіти, науки, молоді та спорту, то з якого доброго дива НаУКМА має бути винятком? Тут уже пахне статусною ексклюзивністю, для академічної спільноти — справді неприйнятною. За такого повороту теми «вгомонити» перекірливий вуз під мовчазне схвалення громадськості неважко — сценарій відомий.
Але ж насправді йдеться зовсім не про «окремий випадок Могилянки», а про фундаментальний геополітичний і культурний курс України, і такий поворот теми сам по собі — лукавий хід теперішніх ідеологів від освіти. Щоб це вповні збагнути, треба поглянути на могилянську активність у контексті визначальних геополітичних і культурних процесів сьогодення.
Ні для кого не секрет, що з приходом нової влади рух України в західному напрямі був різко стишений, євроінтеграція (а тим паче — євроатлантична інтеграція) набула чи не виключно декларативного характеру; натомість розворот до Росії був здійснений із запаморочливою стрімкістю конкретних кроків і прогинань. Проте це не тільки, а може, навіть і не стільки «харківські угоди», як світоглядна й ідеологічна переорієнтація суспільства на «вогні Кремля». Переорієнтація, далекосяжні смисли якої можуть навіть не до кінця усвідомлюватися найвищою владою.
Сьогодні ця переорієнтація здійснюється повсякчас, у високому темпі й у всіх площинах. І в цьому — істинний смисл моменту, який переживає Україна, а з нею — і Могилянка. Це й безкінечні дипломатичні «поступки» (українську бібліотеку в Москві утискують, а українській владі все — «Божа роса і благодать»), і зміна «контенту» більшості медіа на російський продукт, і знавіснілі спекуляції навколо російської мови, й розлого-далекосяжні проповіді патріарха Кирила перед українськими вірянами МПЦ з давно прокислими сентенціями на зразок «славянского духа», і... і...
Але особливою зоною цього політичного та духовно-культурного «перезавантаження» України є молодь і освіта як визначальний чинник її світоглядної орієнтації. Блискавичні процеси, які тут відбуваються, здається, перевищують здатність державного організму належно реагувати на загрозу власному існуванню. Тим часом саме тут і коріниться відповідь на питання, звідки і чому виник в Україні міністр Д.Табачник і яка його в усьому цьому роль. Так, військовою потугою Росія цілком здатна «змусити Україну до любові та миру», що стосовно сусідів завжди було для неї звичайною справою. Але силовий сценарій пов’язаний з великими політичними та економічними втратами. Не той час, не той світ! Значно продуктивніше домогтися упоширення таких суспільних умонастроїв у самій Україні, коли її народонаселення саме виявить потрібне сусідові жадання «возз’єднатися з ним в обіймах». Чи можна цього домогтися? За послідовної тривалої роботи і сучасних технологій — так.
Досить, щоб за якихось 10—15 років в Україні виросло покоління, яке не знатиме ані своєї історії, ані своєї мови, яке не володітиме мовою міжнародного спілкування — англійською — і формуватиме свої уявлення про європейську і загалом західну цивілізацію на основі живлених злобою і зверхністю російських ідеологічних штампів (нагадаємо при цьому, що 95% наукової інформації у світі оприлюднюється саме англійською). У такої молоді просто не виникне звичайних питань, в чому російський приклад облаштування життя ліпший за європейський, чи в Рязані людина почувається більш захищеною, ніж у Празі, ще простіше — що наш східний сусіда робить ліпше, ніж Захід, і чим заслужив на нашу особливу чулість? Раціональних відповідей на ці питання не існує, є ірраціональні, на взірець побитого цвіллю концепту «славянського духа», «русского міра» чи паранаукового кадавра особливої «історичної спільності». Але ж відсіяти зерно від полови, правду від кривди може тільки інтелектуально сильний, освічений розум!
Ось тут і виходить на авансцену ідеолог нового/старого слов’янофільства і запеклий українофоб Д.Табачник. Даймо собі звіт, з чим саме він виходить? По-перше, він заходиться переписувати українську історію, реанімуючи ще Карамзинової роботи модель слов’янської спільності, а з новітньої української історії викидає все, що їй суперечить (і Голодомор, і УНР, і УПА...). Для себе особисто — хай би ми — демократи, люди терплячі, але ж це нав’язується усій освітній системі незалежної України діями і директивними документами державного відомства!
Далі компонується нова редакція закону про освіту, де стаття 5 — мовна політика — звучить так: «Мова (мови) навчання у вищих навчальних закладах визначається відповідно до Конституції України та закону України про мови»; при цьому пам’ятаймо, що новий закон України про мови (тимчасово відкладений, але не забутий!) фактично надає російській мові державного статусу, і далекосяжний смисл цієї статті буде вповні зрозумілим. Погляньмо, як розуміють автори цього нового закону мету наукової діяльності університетів: «Основною метою наукової, науково-технічної та інноваційної діяльності є отримання нових наукових знань шляхом здійснення наукових досліджень і розробок та їхнього спрямування на створення і впровадження нових конкурентоспроможних технологій, техніки, матеріалів тощо для забезпечення інноваційного розвитку економіки».
Здавалося б, «в порядку», проте, стривайте, а де ж тут духовно-культурний розвиток особистості й та гуманітарна думка, яка не створює ані технологій, ані технік, ані матеріалів, зате формує світогляд особистості?! У тому й річ, що їй тут місця НЕМА, що за цим законом уся гуманітаристика вилучається з поняття «наука». Історія, культурологія, філософія, філологія тощо — це не наука. Недохоп формулювання? Ні, бо й усі критерії відбору науково-дослідних проектів, якими нині керується Міністерство освіти і науки, молоді та спорту, спрямовані на вилучення гуманітарних досліджень з переліку фінансованих державою. Коли взяти до уваги, що попри казуїстику законотворців гуманітаристика є і буде складовою академічної науки, що це «святе місце» порожнім не лишиться за жодних обставин, то записане треба розуміти так: гуманітарна думка в українських університетах не є наукою, а іншу — «потрібну гуманітаристику» — ми вам дамо: з «дружніх рук», імпортну, будьте певні.
У нещодавно оприлюдненій Концепції вивчення літератури (Про затвердження Концепції літературної освіти — Наказ МОН №58 від 26.01.11 року) ця основоположна ідеологічна мета всіх зусиль чинного міністра виявляється з усією брутальною відвертістю: українській літературі відводиться роль «етнографічного джерела» для домашнього вжитку, тоді як російська ставиться в один ряд зі світовою і раз по раз цю останню собою підміняє. На черзі — подібна Концепція мовної освіти, яка вже викликала протести вітчизняних науковців.
Можливо, пересічному спостерігачеві, особливо зарубіжному, не ясний підтекст сентенцій заступника міністра Є.Суліми про «необов’язковість Болонських вимог для України»; про те, що Болонські рішення мають суто рекомендаційний характер, і кожна національна освітня система вільна обирати власні форми розвитку... Але для знавців питання це — однозначний маркер відсторонення України від Єдиного європейського освітнього і наукового простору, присутність у якому і покликані забезпечувати таки спільні для Європи Болонські принципи.
Наріжним каменем цих принципів є автономія університетів, реальна, а не декларативна, сьогодні густо прописана на папері нової редакції та геть відсутня в практиці академічного життя України. Чи може університет на власний розсуд визнати науковий ступінь (PhD) свого західного колеги і запросити його на відповідну посаду? Ні, не може. Тим часом російський диплом кандидата або доктора наук гарантовано визнається Україною. Ось у чому річ! Тим і забезпечується «спорідненість судин» української освіти з російським світом і тим же забезпечується відрубність освітньої системи України від Заходу, з яким подібні міждержавні угоди в принципі працювати не можуть: там існує реальна університетська автономія.
Як цілком однозначно випливає з логіки подій, не про умови вступу, не про саму лишень автономію, не про ту чи ту «концепцію вивчення» або навіть мовну політику ідеться і Могилянці, й послідовному у своїх кроках Д.Табачнику та його однодумцям. Ідеться про реалізовуваний у кожному молодому поколінні європейський вибір України або ж — як альтернатива — про повернення України «в русскій мір». Аморфна до певного «моменту Х», ця ситуація цивілізаційного вибору набрала сьогодні цілком конкретних практичних форм у галузі освіти: законодавчих ініціатив, нормативних актів, офіційних концепцій, розпоряджень тощо. Кожна з цих форм зокрема може прочитуватися і так, і так: і як більш/менш вдала спроба реформування вітчизняної системи освіти, що і справді потребує модернізації, й як переорієнтація вітчизняної освіти із демократичного західного вектора на північно-східний. Але в сукупності всі ці забіги красномовно і неспростовно свідчать про реалізацію саме другого сценарію.
Відродження Києво-Могилянської академії основане на сформульованій В’ячеславом Брюховецьким тезі про те, що тільки вільна, творча і освічена особистість, наділена здібностями від Бога і знаннями, здобутими у труді, є гарантом існування незалежної України. Від того, наскільки широко відкриється цій особистості світ з усіма його суперечностями, залежить успіх кожного і всіх, успіх нашого державотворення. Така особистість ніколи не погодиться на васальну залежність, провінційний статус, не «їстиме» судження й оцінки з чужих рук: обстоюючи себе, вона обстоюватиме і свою незалежну державу, бо «у своїй хаті своя й правда, і сила, і воля»! У численних публікаціях останніх років ряд українських інтелектуалів (І.Дзюба, В.Брюховецький, Т.Возняк, С.Грабовський та ін.) прямо вказували на те, що незалежність України сьогодні вирішується на полі освіти: від того, що ми в неї тепер закладемо, який шлях оберемо, таким і буде наше українське майбутнє. Очевидні речі!
Однак не тільки ми, ті, для котрих незалежність демократичної України і всі неодмінні чинники гарантування цієї незалежності — мова, історія, культура, освіченість тощо, — це розуміємо, а й ті, для котрих наша незалежність, як кістка в горлі! Отже, і вчащають в «неслухняну Україну» різні ідеологи в рясах торочити миролюбній «пастві» про «славянскій дух» і «русскій мір», відтак і вивищують ці сили на державні посади в підкилимний спосіб своїх адептів, щоб вони практично сформували умови повернення України коли не в саму імперію, то в зону її всевладного впливу.
Але не для того була відроджена Могилянка, щоб допомагати в реалізації цих планів або мовчки спостерігати за їхнім поетапним втіленням у життя. Ось тому Могилянка і не мовчить! Ось це і є істинною суттю моменту «могилянської непокори», усіх цих, здавалося б, локальних дискусій і супротивів. Не за себе, хай би якою дорогою для нас вона була, змагається сьогодні Могилянка, а за всіх нас в Україні та за її межами сущих, хто бачить своє майбутнє у вільній, незалежній демократичній і своїй країні. Бо в нас немає другої Вітчизни, а в наших ідейних супротивників — є. Якщо Могилянка як освітній концепт і плацдарм прогресивних інновацій похитнеться, Україні буде нав’язана така освіта, з якою країна втратить свою молодь, а з нею — все зі своєї самостійності. Ох і тяжко тоді буде «лібералам» — і місцевим, і європейським — «ліберальничать» під наглядом «старшого брата», скорого на траки і «систему град»! що тоді вони цинічно кластимуть «буфером» між власним «святим спокоєм золотого мільярда» і варварською імперською невситимістю?!
