Найпринизливішим покаранням ще за часів античності було вигнання з рідної країни. У наші дні в деяких випадках такий спосіб вважався б навіть гуманним. Останнім часом саме втеча до чужих берегів є чи не єдиним рятунком для людини. Півстоліття тому таку людину нарекли словом «біженець» з подальшим тлумаченням змісту: «особа, що перебуває поза межами рідної країни внаслідок добре обгрунтованих побоювань стати жертвою переслідування через свою расу, релігію, національність, належність до певної соціальної групи або через політичні погляди, і не може або не бажає скористатися захистом своєї країни».
Сьогодні кількість шукачiв безпечного притулку у світі сягає близько 10 мільйонів 300 тисяч осіб. Із них найбільша кількість «осіла» в Ірані та Ефіопії, а лідирують за чисельністю груп біженців іракці, серби, чорногорці та турки.
Україна з цією проблемою зіткнулася відносно недавно. Одразу після розпаду Радянського Союзу внаслідок конфліктів та етнічних «чисток» в колишніх його республіках першими «ластівками» в нас були придністровці. За словами помічника з питань громадської інформації Управління Верховного комісара ООН у справах біженців (УВКБ) Наталiї Прокопчук, на сьогоднішній день в Україні зафіксовано майже три тисячі осіб, які мають статус біженця. Ще 800 осіб бажають знайти притулок в Україні. Однак отримати його, як виявляється, не так просто — з 2002 року (саме відтоді діє нова редакція Закону «Про біженців») це вдалось одиницям. Для того щоб отримати статус біженця, потрібно мати серйозні побоювання стати жертвою переслідування на батьківщині. У той же час процес з’ясування такого факту через країну походження біженця може тривати аж до трьох місяців. Як зазначили в Державному комітеті у справах міграції, цим нерідко користуються економічні мігранти, простіше, люди, що шукають кращого життя в країнах Західної Європи. Звернення за отриманням статусу біженця і строк його розгляду легалізовує перебування таких людей на нашій території, звільняє від незаконного перетину кордону та використовується як можливість вирішення подальшого курсу прямування до землі обітованої. Однак загалом «липового» біженця — нелегального мігранта — одразу депортують. А взагалі, протягом трьох місяців поки доля безпритульних іноземців вирішується, їх мають розміщувати у так званих пунктах тимчасового розміщення шукачів притулку. За інформацією Держкомнацміграції, у нас існує такий лише в Одесі. На утримання 50 місць цього притулку держава витрачає щорічно 900 тисяч гривень. Цього, як запевняє Наталія Прокопчук, вистачає для підтримування більш-менш пристойних умов життя. Найближчим часом одеський пункт планують розширити ще на 100 осіб, а також створити притулок в Київській області на 150 місць, в Харківській — на 100 і біля Мукачева — на 50 осіб. Для порівняння: в Естонії, де кількість біженців усього 10—12 чоловік, створено 81 місце, а в Латвії на 14 біженців аж 250 місць. Потенційна кількість біженців, яку може прийняти Польща, дорівнює 2125 чоловік, Угорщина — 2691, Чехія — 2438, а Словакія — 1170 осіб.
Безумовно, знайдеться чимало наших співвітчизників, які на заклик гуманного ставлення до чужоземних вигнанців могли б з обуренням виректи щось на кшталт «своїх голодних ротів вистачає!» Проте, коли йдеться про притулок біженців в Україні, як висловилася Наталія Прокопчук, «не мається на увазі якась іммiграційна квота, розвиток нашої економіки і можливість використання її цими людьми. Ми говоримо про принципи захисту прав людини. Україна має дуже великий відсоток пенсіонерів. Нам потрібні робочі руки як кваліфіковані, так і некваліфіковані. Є досить багато вакансій низької кваліфікації (заробітна платня до того ж складає там 500 — 600 грн.), на які українці, наприклад кияни, не дуже охоче йдуть. Ці люди можуть бути корисними у сферах, де є потреба в робочих руках, тим паче, що вони мають рівні з українцями права і реальні підстави тут залишатися».
Акбар Хурасені став громадянином України місяць тому. До цього часу він 15 років жив у нас у статусі біженця. Ще за радянських часів міністерство оборони Афганістану направило його на навчання до Київського художнього iнституту, бо хотіло в своїх лавах мати художника. На час закінчення Акбаром iнституту режим у його країні змінився, і він зі своїм умінням виявився зайвою людиною, що грубо порушує мусульманські канони — зображує людей на своїх полотнах. На одному з них Акбар встиг увічнити всесвітньо відому пам’ятку — статую Будди, яку зруйнували за часів Талібану. Зараз Акбар Хурасені — досить відомий художник у мистецьких колах України. У нього пройшло 12 персональних виставок. У цiлому афганці складають 52% біженців в Україні. Сьогодні вони часто з вищою освітою, а то й двома, з науковими ступенями, здобутими в наших університетах. Вони добре володіють російською і українською мовами. Вже понад десять років повертатись на батьківщину їм небезпечно. За режиму Талібан — або моджахедів — жінку, яка закінчила вищий навчальний заклад, наступного ж дня закидали б камінням. Афганці і іракці — найбільші групи, що вимушені жити в чужих краях саме через етнічну дискримінацію.
Наші іноземні співвітчизники розділяють з ними не тільки середовище існування, але і його умови. Як це часто трапляється з громадянами України, кандидати наук серед біженців теж «стоять» на базарі, перекваліфіковуються в автомеханіків чи у водіїв трамвая. Різні неурядові організації, в тому числі УВКБ, допомагають їм з оплатою курсів місцевої мови чи професійної переорієнтації. Однак підтримка держави обмежується одноразовою виплатою у розмірі 17 гривень. Їхні діти ходять до місцевих шкіл, а батьки, так само як і українці, складають копійку до копійки, аби хоча б одна дитина в сім’ї отримала вищу освіту. Вони живуть нашими проблемами і вважають Україну другою батьківщиною. Проте їм все ж таки набагато важче, бо плату за квартиру і за навчання з них беруть як з іноземців. Не кажучи вже про те, що соціальна стигматизація щодо біженців ще в силі — їм не довіряють, їх побоюються.
