Минулого тижня в Національній бібліотеці ім. В.І. Вернадського відбулася презентація проекту «Ecce Homo» (автори — Володимир Георгіевскі та Кокан Грчев). В Україні проект представлено за сприяння Міністерства культури та МЗС Республіки Македонія, а також Посольства Республіки Македонія в Україні, а його задум належить Музею міста Скоп’є. Згідно з поясненнями, наведеними у виставковому буклеті, проект задуманий як «іконостас нашого часу». Водночас, як зазначає Володимир Георгіевскі, його «іконостас» «не є християнським і не є православним...» Згідно з поясненням іншого автора, проект «будує нову систему цінностей із утвердженням нових значень». Ось тільки навіщо авторам для побудови «нової системи цінностей» знадобилося використовувати спотворену християнську символіку?
Гротескне «розп’яття»; похмурі блюзнірські зображення Божої Матері й Архангела Гавриїла; портрет Федора Михайловича Достоєвського на «звороті» цього «іконостасу», який в авторів проекту асоціюється з відсіченою головою Іоанна Предтечі; з обох боків — і портрета, і «розп’яття» — якісь «ноги майстра» і т. д. Які б значення не приписували всьому цьому автори, у будь-якого християнина подібна «творчість» викличе однозначну реакцію неприйняття й обурення.
Про це свідчать і записи у книзі відгуків, серед яких негативні переважають. Зі слів однієї з студенток, «такого знущання над християнськими символами» вона ще не бачила — «це жахливо і надто образливо, оскільки надто низько зображено НАЙСВЯТІШЕ». Як образу почуттів християнина оцінюють цей «шедевр» і багато інших відвідувачів. Є думка про неприпустимість використання державних приміщень для його демонстрації, а також прохання (і від автора цих рядків також) про демонтаж проекту, демонстрація якого планується до 15 липня.
На думку ієрея Димитрія (Познанського), настоятеля храму преподобного Романа Сладкоспівця (УПЦ), концепція проекту очевидна: це «розбожнювання» Христа, Церкви і десакралізація Священної історії. Цю ідею відображає і назва — «Ессе Номо», що в перекладі означає «ось Людина» — слова, сказані Понтієм Пілатом після екзекуції над Спасителем, коли Він скривавлений, в багряниці та терновому вінці був виведений до іудеїв; сказані для того, щоб стишити їхню лють проти Господа й, одночасно, немов продемонструвати Його нікчемність і вселити їм думку, що настільки принижена Людина не варта серйозного ставлення і — тим паче — страти. Однак у приниженні Христа, вважає отець Димитрій, автори «іконостасу» зайшли далі за римських солдафонів...
Говорячи про причини, з яких сучасні художники вирішили звернутися до подібного «тлумачення» християнських символів, можна пригадати чудову книгу Олесі Ніколаєвої «Православ’я і свобода», де вона відзначає прагматичний аспект такого «творчого пошуку». Звернення до євангельських мотивів задає масштаб і ніби додає твору значущості, навіть якщо художня цінність його вельми сумнівна. Проблема лише в тому, що прагнення до оригінальності у постмодерністів обертається прийомом-штампом тлумачення євангельських сюжетів виключно у зворотному значенні, коли біле подається більш темнішим, а чорне нібито світлішає...
«Сучасна інтерпретація» й «індивідуальне авторське бачення», як це трактує Кокан Грчев? Чому ж автори цього «грандіозного художньо-філософського проекту» не самовиразилися яким-небудь іншим шляхом, не звертаючись до явно чужих їм цінностей і не вчиняючи святотатства над християнськими святинями?
Свобода творчості? Але подібні проекти — за межею мистецтва. Людина з адекватним сприйняттям навколишньої дійсності навряд чи буде оцінювати з погляду мистецтва, наприклад, «інсталяції», в яких використовуються екскременти, або «перформанси», які принижують людську гідність, ображають почуття віруючих і т. п. А проекти (це, дійсно, єдине відповідне слово), подібні «Ессе Homo», демонструють не «нову систему цінностей», а свободу від цінностей як таких. Ще більше обурює, коли таке — під аргументи про розвиток цивілізаційних зв’язків між народами та культурами — демонструється у Києві, де відбулося Хрещення Руси.
