Навіщо людям потрібні музеї? За які кошти — бюджетні або залучених інвестицій вони мають існувати? І у що їх власне вкладати — в зберігання об'єктів або їх реставрацію й подальше використання? Як розпорядитися фондами? На всі ці запитання шукають відповіді й чиновники і музейники. Про це «День» неодноразово писав. Шукають, але не завжди знаходять. А от Зиновій Мазурик, нам видається, знає, що робити і як.
Нещодавно він написав заяву, яка у багатьох викликала здивування — відмовився від посади завідувача обласного управління культури в обласній адміністрації, вирішивши зосередити свою діяльність на громадській організації, своєму «однорічному дитятку» «Асоціації музеїв та галерей Львівщини».
— З часу створення організації що вам вдалося здійснити вагомого й серйозного?
— З останнього — Міжнародний транскордонний семінар під назвою «Пересування кордонів — зміна ідентичності», який зібрав музейників мало не з цілої Європи. Він пройшов у Львові в атмосфері тиші, тобто не викликав публічного розголосу ні самим фактом його проведення, ні його результатами. А шкода, бо семінар може мати неабиякі для України наслідки, пов'язані з новими концептуальними засадами діяльності музеїв, їхніми можливостями, що відкрилися із наближенням європейських кордонів.
Погодьтеся, ми й досі не усвідомили, що кордони Євросоюзу наблизилися і це змушує нас внутрішньо змінюватися. Якщо, звичайно, хочемо вступити в Європу, а не заглядати з-за паркану із відчуттям меншовартості та обділеності. Мої опоненти можуть мені дорікати: у нас такі багатющі збірки, нічим не менші за європейські музейні фонди, чого це маємо відчуватися гіршими? Ось саме через це ми й повинні дивитися на себе інакше, поводитися інакше і змусити інших, нарешті, переконатися, що європейського дому ми варті. Щодо організації семінару, то найбільшу ініціативу проявили білоруси, а саме, голова Білоруського ІСОМу (міжнородної організації, яка об'єднала музейників) Олександр Колбаско, директор Інституту європейської культури. Це — унікальний чоловік, надзвичайно енергійний, і саме він заразив нас, поляків, литовців, німців, ідеєю поспілкуватися. Хоча, ясна річ, без серйозного зацікавлення ІСОМу Європи, а саме голови організації Удо Госвальда, напевно, нічого б не відбулося.
— Тобто ІСОМ Європи виділив на це гроші?
— Ну чому саме питання про гроші, хто профінансував, хто проспонсорував, найбільше цікавить журналістів? На першому плані має стояти цікава ідея! А не буде ідеї — не буде і грошей. Чекати на гроші — остання справа, вони ніколи самі не прийдуть. Мені в цьому плані імпонує білоруська організація. Вони не мають грошей, але завжди приймають участь у різних конференціях та акціях.
— А чому ми не беремо участі, адже теж без грошей?
А тому, що вони шукають гроші, пишуть проекти, стукають у численні двері, причому без жодних амбіцій. У них немає позиції: у нас такі багатющі фонди, що нам мають запрошення принести на тарілочці із блакитною смужкою. Так, у нас багатющі фонди, але про це знає так мало людей, що потрібно ще якийсь час це вперто і наполегливо доводити — і своє багатство, і право на участь у численних програмах, акціях і імпрезах. Наш ІСОМ України навіть не зареєстрований, тобто не перереєстрований у Мінфіні. Це ніби дрібничка, але вона говорить сама за себе.
Якщо вже вас цікавлять кошти, то Міністерство культури спочатку пообіцяло 30 тисяч, а зараз, коли вже семінар відбувся, ніби дають двадцять. Коли гроші дадуть — розрахуємося з боргами. Частково семінар профінансувало міністерство закордонних справ Німеччини. І тільки тому що, як мені переказали, — «Там же Україна бере участь!» Добре, що ще мали спонсорів, народний депутат України, меценат, який багато робить для відновлення замків, Петро Писарчук розмістив гостей у готелі, годував із великими, просто величезними знижками.
— Однак те, що учасники конференції у нас на Львівщині затрималися найдовше, підтверджує наше право гордитися музейними зібраннями.
— Звичайно. Семінар був влаштований так, що його засідання проходили у Литві, Білорусії та в Україні, хоча учасниками стали й німці, й португальці, й поляки. І у нас гості, дійсно, трошки затрималися, завдяки цьому ми мали змогу три дні показувати їм наші замки. Враження, наскільки можу судити, були надзвичайними.
Оглянувши Підгорецький палац Удо Госвальд, президент ІСОМ Європи, попросив: «Зробіть мені, будь ласка, кілька фотографій для того, щоб я мав хоч якийсь документ. І тоді, використовуючи авторитет своєї організації, обіцяю відстоювати інтереси України, допомагати вирішувати її проблеми, пов'язані зі збереженням її культурної спадщини. Весь час повторюю за кордоном, на всіх рівнях одну й ту саму тезу, — проблема збереження культурної спадщини в Україні є не лише проблемою України, а й усієї Європи. За неї несуть відповідальність всі європейські політики».
Повинен сказати, що це не просто слова відомого культурного діяча, — ми самі не розуміємо, наскільки сильно в Європі прагнуть зберегти загальну культурну спадщину. І якщо ми цього хочемо теж, то повинні прикласти всіх зусиль, щоб принцип субсідарності вступив у силу. Коли у Львові на інвестиційному ярмарку був Віктор Ющенко, то біля туристичного стенду я передав йому папку з документами із пропозиціями щодо реалізації в життя саме цієї ідеї. Сьогодні для нас дуже важливо змінити загальну музейну філософію — від збереження за бюджетні кошти певного переліку об'єктів до залучення коштів інвесторів на реставрацію цих об'єктів і подальше використання на засадах конкретних угод. До речі, Удо Госвальд висловив одну цікаву думку: якщо ваш Президент і уряд будуть приймати делегації з-за кордону в Києві і говорити їм про європейську інтеграцію, їм буде важко ламати стереотипи, які існують ( щодо того, що Київ — не частина Росії). А коли робити це у Підгірцях, ця тема буде відпадати сама собою. Бо сама архітектура буде говорити про європейськість України.
Я чув це не лише від Удо Госвальда, я чув вже це й від професора Грацького університету Мантля (відомої в Європі особистості), який теж був вражений нашою архітектурою, і сказав таке: політики, які вирішують долю України і долю цього народу не мають поняття про Україну. Їм всім треба їхати сюди і відчувати, яка це є європейська спадщина. Він розіслав усім європейським прем'єр-міністрам, керівникам країн, з якими він має добрі стосунки, свої враження від Львова і від Підгорецького замку.
— А скільки потрібно коштів (знову я про гроші, але куди без них?!) для відновлення Підгорецького замку?
— Точно сказати важко, але не менше дев'яти мільйонів доларів. Якщо шукати світових аналогів, то замок із палацом 1635—1640 рр. можна порівняти з Рамбуйє, літньою резиденцією президентів Франції чи з палацом в Екуа. Оточений парком, системою водойм і фонтанів, убраний із величезною розкішшю, цей замок був місцем відпочинку обраної польської шляхти, «польським Версалем». До речі, зараз в Інтернеті «гуляє» інформація, що замок може стати і резиденцією Віктора Ющенка…
— Особисто я знаю, що за дорученням Президента України вже кілька разів розглядалося питання використання Підгорецького замку в міністерстві закордоннних справ — для розташування там міжнародного конференційного центру. У всьому світі такі вишукані замки використовуються для організації та проведення міжнародних семінарів, нарад, переговорів. Власне, саме така доля має очікувати й Підгорецький замок. І саме використати для цього потрібно гроші інвесторів, тоді все відбуватиметься швидко. Користь від цього відчує увесь район, якщо не вся Львівщина, бо зрушення інфраструктурні і бізнесові відразу стануть інтенсивнішими.
— Ви весь час говорите, що музеї мають змінюватися. Тобто це означає, що музеї мають займатися комерційною діяльністю?
— Ні. Музеї не можуть і не повинні на себе самі заробляти. У них інша функція. Просвітницька. Повернуся до семінару, проведеного нами нещодавно. Група німецьких і голландських учасників і президент ІСКОМУ Європи Удо Госвальд прочитав лекцію на тему: «Народжені в Європі — на шляху нової європейської ідеї». Він навів дуже цікаві ілюстрації, розповів, як він працює у своєму музеї в Берліні, використовуючи сучасні комунікаційні методи на цю тему: що таке — народитися в Європі і шукати свою ідентичність? Що являє собою міграція в сучасній Європі, як вона впливає на трансформацію ідентичності? Причому в умовах, коли європейцями себе заявляють люди, що приїхали з Африки та Азії!? І за чим визначати ідентичність? Як ідентифікувати цих людей? А визначати треба так: ти — європеєць лише тоді, коли приймаєш європейські цінності і культуру, і привносиш своє, самобутнє. Ніколи не можна мати надміру культури. Треба все розуміти і не боятися діяти.
Політики часом мають вузьке розуміння проблем. Проблема є набагато ширшою. Ось ми їхали в Олесько, розмовляли дорогою і знову зачепили тему міграції в Європі і, зокрема, тему вимушеної міграції в Європі в ХХ столітті. Це надзвичайно важлива тема і ми в розмові дійшли до парадоксального висновку, що нав'язана європейськими історіографами історія Європи є стереотипом, який треба переосмислити і зруйнувати. І наново переписати історію Європи через історію людей, які пережили всі ці історичні події. І тема вимушеної міграції в Україні має там відбитися. Я, до речі, розповів їм історію моєї родини і вони були вражені (переселення у Сибір, тюрми, переслідування за участь в УПА — все так, як і у інших галичан). І нам спало на думку, як музейними засобами розказати цю історію — саме через людей. Виник і задум виставки у Берліні «Україна між Сходом і Заходом», така її робоча назва, а основна мета — показати невідому історію України.
— Все це, так би мовити, надзавдання. А як у сьогоднішніх умовах мають працювати звичайні, «пересічні» музеї ( хоча всі музеї унікальні)?
— Нам треба переходити від збирання і збереження до використання і реставрації. Ми багато років збирали все підряд, бо боялися, щоб щось не пропало, не згинуло…А тепер треба над усім цим працювати. Музеї у нормальному стабільному світі так не діють. Вони збирають саме те, що відповідає їхньому напрямку, вузькому призначенню. А у нас музеї у своїх фондах мають багато речей, які є неопрацьованими, нереставрованими, і все це не є учасником комунікаційного процесу. Так, не лише у збиранні та науковому дослідженні, але й у комунікаційній музейній діяльності полягає наше завдання. Сьогоднішній стан суспільства вимагає нових форм комунікації, щоб ті знання, які музей збирає, опрацьовує, могли дійти до серця відвідувача. Треба змусити, як сказав один музеолог, — заговорити німі предмети. Треба скомпонувати виставку і правильно розкрити її зміст, значення тих предметів, інформацію, яку вони несли через віки до нас. І допомогти зрозуміти через ці предмети світ, який сьогодні нас оточує.
— Але, щоб вирішувати такі надсерйозні завдання, потрібні співробітники музеїв із глибоким світобаченням, широкою освітою, із наявністю, так би мовити, Європи в голові та у серці…
— Саме тому ми і створили «Асоціацію музеїв та галерей Львівщини». До речі, народжувалася вона досить складно і не викликала великого захоплення в Міністерстві культури. Але я розумів, що з часом все стане на свої місця, і чим більше добрих справ на рахунку організації, тим більше у неї стає прихильників. І цей семінар теж показав, наскільки нам потрібні об'єднання професіоналів — для того, щоб вирішувати проблеми в музеях самим, а не чекати допомоги від міністерства. Там немає людей, які все знають. Це знають люди, які працюють в музеях і тільки вони можуть давати міністерствам якісь рекомендації. У світі дуже багато асоціацій виконують функції, які ніколи не зможе виконувати міністерство. А воно повинно мати партнерів у кожному професійному середовищі. І так в партнерстві працювати. Існування ж сильної організації, яка представляє інтереси професіоналів і виражає їх ідентичність, підтверджує зростання професіоналізації в державі. В цьому аспекті в багатьох країнах можна спостерігати зростання зацікавлення до діяльності національних музейних спілок.
— Однак асоціація створена для професіоналів, що вже відбулися, а як бути із молодими людьми, що лише визначаються?
— У нас, на жаль, ніде не готують музейників. Ось у мене на столі лежить «Музейний дияріуш», де білорус Олександр Колбаско виклав історію музейництва і розповів про його сьогоднішній стан. У нас на цю тему книжок немає і тому книга викликала у нас, і не лише у нас, величезне зацікавлення. Він розробив концепцію підготовки музейних працівників і працює над її втіленням в життя. Нам потрібно ґрунтовно над цим замислитися теж, вести мову про серйозну програму, про підтримку на державному рівні професійного росту музейних працівників. Варто і ближче придивитися до світового досвіду. Англію можна вважати зразком з музейних студій — в університетах Лейчестера, Манчестера і Нью-Кастла. Новостворені спеціальні вищі школи пропонують там різні музейні освітні програми. А у 1990-х в Бредфорті відкрився Museums Training Institut. В Парижі, крім школи Лувру, працює конгрес з музейної освіти. Університет Леону має свою програму з музеології. В Голландії Рейнвардтська академія пропонує 4-річний курс з музеології. З 1994 року в співпраці з університетом Ньюкастла розпочала діяльність англомовна магістерська програма. Крім того академія організувала магістерські курси в Індонезії, В'єтнамі та Китаї, готуються курси для Мозамбіку та Коста-Ріки. Невже будемо чекати поки відкриють щось і для нас?
Мені імпонує кодекс професійної етики ІСОМ: «Приналежні до музейної професії мають зобов'язання передавати свої знання й досвід своїм колегам, науковцям і студентам. Вони повинні проявляти повагу і визнання тим, від кого вони навчилися, і пропонувати свій досвід тим, кому він може бути корисним, не думаючи про власну вигоду». До речі, ІСОМ пропонує курси з основ музеології, надсилає своїх досвідчених експертів та надає стипендії для навчання молодих колег. Треба навчитися стукати у різні двері міжнародних будов, і треба не забувати про побудову власного дому своїми зусиллями.
