Якби я був багатою людиною, заснував би газету з назвою «За життя». Напрям газети був би виключно демократичний. Довелося б навіть обмежити склад авторів. Так би ми й заявили: редакція не приймає матеріалів від психологів, педагогів, лікарів, священиків, юристів, фінансистів, політиків, валеологів, сексологів, цілителів, екстрасенсів тощо. Наша газета фахівців не потребує. Ми спиратимемося на любителів, а не на тих, хто вчить жити за службовим обов’язком. Життя — заняття, яким займається кожен.
Кожен любитель матиме доступ до газети. Ми не розрізнюватимемо читачів й авторів. Ми створимо мережу. Життєлюби розповідатимуть про себе начебто товаришам по пригоді. І щоб жодних цитат, класичних персоналій, наукових пояснень, посилань на історичні події. Є ти і твоє життя. Будь ласкавий, розкажи стисло якийсь незвичайний випадок, поділися спостереженням або «відкриттям велосипеда». Цінується досвід окремої людини.
Мета цього проекту — стверджувати ідею автономії особистості. Допомогти людині знайти довіру до себе. Щоб не боялася вона власних думок. Найбезглуздіших і навіть диких. Можу навести як приклад нещодавно виниклу думку. Я вважаю, що дім, у якому живе людина, не повинен мати більше двох поверхів. Жити і навіть працювати людині, скажімо на 20-му поверсі, протиприродно. Це несумісне з його природою. Я не маю наміру доводити, як кажуть, істинність цієї думки. Мені байдуже, чи має вона суспільне значення. Це — приклад власної, для багатьох безглуздої, думки. А скільки в будь-якій сфері діяльності людей із приблизно такими думками. Їх називають божевільними, недоумками, хворими. Якщо вони набридають зі своїми думками, їх звинувачують у психологічній несумісності, випихають із колективу.
Нічого подібного не трапилося б, якби затвердилася в нашому житті думка про поліморфізм особистостей або ліберальний принцип: «усі різні, всі рівні». Загалом у розмові про життя я пропоную триматися особистості. Бо саме особистість, суворо кажучи, є справжнім носієм життя. Тільки конкретна людина мислить, хоче, відчуває біль, радіє та страждає. Життя народу, нації, життя ідей тощо — все це метафори. Господь створив одного Адама, від нього походить усе сучасне людство з державами, націями й іншими формами єднання.
У наш час, час свободи, за наявності коштів багато хто вважає себе самостійним в оцінках, думках і навіть діях. Так, прямі зовнішні обмеження сьогодні суттєво ослаблені порівняно з минулим життям. Тим часом існують й, очевидно, існуватимуть вічно обмеження, породжені самою природою людського суспільства. Існують системи єднання, що нав’язують індивіду соціально прийнятне мислення та поведінку. Грати у свою гру — означає бути собою, не особливо переймаючись своєю невідповідністю чому-небудь.
У суспільстві, де домінує науковий світогляд, циркулюють загальні думки — ідеї, проекти, напрями. У такому суспільстві конкретна людина, поглинена системою єднання, мало роздумує, вона просто шукає інформацію в авторитетних джерелах. У спілкуванні з іншими вона лише відтворює те, що дізналася. Навколо неї рояться експерти, коментатори й інші профі, які роз’яснюють, як треба рахувати, ставитися, думати, розуміти. Коли їй являється власна думка, вона недовірливо та боязко вдивляється в неї, не наважуючись прослідкувати за її розвитком. Згодом у неї начебто атрофується здібність до спонтанного народження думок.
Цивілізована людина живе, будучи підключеною до матеріальних систем єднання. Це — системи постачання та комунікації — водопровід, газопровід, електричні мережі, телефон, інтернет. Життя в такій системі пов’язане з ризиком, але це усвідомлюється лише при грандіозних аваріях. Люди, які до того часу не відчували зв’язаності спільною долею, усвідомлюють це, об’єднані спільною бідою. До речі, в рекламах елітного житла на першому місці — автономність. Вам гарантують незалежність від масштабних систем єднання. Цінність технічного прогресу я вбачаю в тому, що людині надається можливість самотності без відмови від повноцінного спілкування.
Найбільш небезпечна, на мій погляд, система єднання — телебачення. Я вважаю, що при завантаженні свідомості надмірною інформацією у вигляді візуальних образів притупляється здатність мислити. Сьогодні людина рідко чує досить тривалу системну мову, в якій думки пов’язані часом (оповідання) або причинним зв’язком. Але це необхідно: вслуховуючись у таку мову, а також читаючи, людина набуває вміння мислити. Майже всі телепередачі передбачають масовість, фрагментарні, обривисті емоційні висловлювання.
Підступна діалектика єднання присутня у феномені «великої особистості». У дитинстві нам розказують про людину N, на яку ми переносимо враження, породжені сприйняттям близьких. Так, ця людина така ж, як вони. І вихователі нам уміло підграють. Але в якусь мить ми зненацька з’ясовуємо, що N не людина, це — символ епохи. Або узагальнення всіх людей, що належать до неї, як сказав би логік. У ньому світиться платонівська ідея, додав би філософ. А діти, — не логіки і не філософи, — скандують «будемо як N!». Надмірність «великої особистості» проявляє себе курйозним чином: відомо, що діти іноді сумніваються в тому, що такі особистості справляють природні потреби. У ситуаціях глобального єднання історія — це опис життя царів, полководців, героїв. Сьогодні неоіндивідуалізм як апологія конкретної особистості, тобто особистості поза соціальним статусом, показує себе в інших історіях. Це скрупульозний опис дрібних деталей буття будь-якої епохи, або того, що називають «повсякденним життям».
Як бачите, ми плавно перейшли до систем єднання ідеального плану. Це — соціальні норми (право та мораль), мова, наукові знання, релігійні вірування, ідеології. Наука — найбільш рафінована система єднання. Її походження в цьому аспекті чудово описав Томас Кун. Був, як з’ясувалося, час, коли кожна людина могла дослідити природу приватно. Ні наукових інститутів, ні ступенів і звань, ні журналів, ні підручників — нічого такого не було. Усі допитливі, кожен на свій манер, задовольняли власну цікавість. Кожен сам по собі, сам на сам із природою. Але вони зненацька наче сходилися в професійну групу й, отже, зачинали наукову дисципліну, коли хтось із них публікував видатну працю. Це безпрецедентне досягнення привертало до себе увагу всіх інших, усі починали працювати в одній манері або ПАРАДИГМІ, залишивши свої колишні захоплення. Об’єднуюче начало науки, що передбачає наслідування, не всім до душі. Перефразовуючи Дмитра Карамазова, можна б сказати від їхнього імені: «Хороша наука, а людини шкода».
У чому сенс життя як планетарного явища? У збереженні та множенні самого себе. Це чудово ілюструє феномен епідемії. Приклад парадоксальний, але цілком адекватний. На першому плані тут негативний смисл: хвороба, смерть, втрата популяцією життєвої сили. Але це так тому, що справа стосується нас. А тим часом інша сторона заявляє про себе потужним імпульсом життя. Цей спалах життя має бути стриманий заради головної умови — збереження генетичної різноманітності. Тож плюралізм у культурі — методологічний, політичний, естетичний тощо має онтологічну основу. Будь-які монокультури ослаблюють сукупну силу життя. Довше живи, народжуй дітей, терпляче стався до інших переконань, смаків, звичаїв — ці заповіді логічно походять із сенсу життя.
Культурна різноманітність завжди перебуває в небезпеці. Її головний ворог — НАСЛІДУВАННЯ. І знову парадокс. Через наслідування індивід привласнює досвід, накопичений багатьма поколіннями. Усі помилки залишилися в минулому, еволюційно відібрані ефективні правила будь-якого роду діяльності, вони випробувані в тисячах і тисячах ситуацій: запозичай і застосовуй. Але, наслідуючи, індивід не живе СВОЇМ життям. Він — функціонує в рамках системи єднання. Наслідування — це повтор, імітація, плагіат. Наслідувати, якщо хочете, — вульгарність. Вільна людина, опинившись перед обличчям проблеми, насамперед вдивляється в себе, силкується знайти рішення у власному досвіді та сподівається на свою кмітливість. Зрозуміло, можна пошукати прецеденти, запозичити рішення, якщо проблема типова. Але в такому випадку ми втрачаємо можливість пережити одне з найбільш сильних і благотворних почуттів — радість відкриття.
Відверте наслідування — МОДА. Кант зараховував моду до двох рубрик: «до рубрики пихатості, бо в її меті немає внутрішньої цінності; і до рубрики дурості, бо тут є рабська залежність від прикладу». Сьогодні оцінка Канта виглядає дуже суворою, але залишається в силі її сенс — принизливо бути образом іншої особистості, рабом прикладу.
Мабуть, найсуворішу систему єднання становлять юридичні встановлення, закони. Є максима — підкоряйся всім законам, навіть несправедливим. Для уникнення прикрощів така тактика правильна. Але міркування про право та справедливість втрачають будь-яку силу, коли справа стосується життя людини. Сократ доводив, що справедливіше прийняти смерть за вироком суду, аніж утікати з в’язниці. За цю покірність єднальній силі закону Ф. Ніцше назвав його «чудовиськом». Так, судові рішення слід виконувати. Якщо міркувати в просторі життя. А на кордоні життя/смерть усі міркування летять коту під хвіст. Тут людина перебуває в стані надзвичайної необхідності, не обмеженої жодними рамками. Якщо вона має здоровий глузд, то зробить для свого порятунку все можливе і навіть більше. Мета системи єднання, званої вихованням, — витравити з душі людини безумовний життєвий порив. Стосовно Сократа система своєї мети досягла.
Отже, системи єднання — реальність. Нікуди від них не дінешся, треба зважати на них. Не більше, адже своя гра — це коли ваші порушення правил системи стають її правилами. При цьому було б добре не забувати попередження Ф. Ніцше — «створювати звичаї — жахлива річ, пов’язана з небезпекою для життя!».
