Нещодавно у Фонді «Відродження» відбулася презентація часопису «Київська старовина». Ця подія й видання варті окремої меси. Тому лише одна заувага. Торкаючись матеріалів часопису, дехто вживав термін «історія повсякденності». Не виключаю, що вони відштовхувалися від твору відомого французького історика Фернана Броделя «Структури повсякденності».
Усе це спало мені на думку, коли в одній із київських квартир з нагоди 50-річчя закінчення школи зібралися мої однокласники. Подія, загалом, буденна, але лише подивившись одне на одного, пригадуючи ті чи інші деталі, ми жахнулися, усвідомивши, яка відстань у часі, буремному ХХ столітті, проминула!
І думалося, чи часто збираються подібні компанії з аналогічних нагод? І чому саме наші класи виявили таку опірність і здатність протистояти підступному Часу? Адже їх — від 49-ї школи імені Павла Тичини і 135-ї жіночої — об’єднали допіру при нашому переході в 10-й клас. Яка це була подія для юнаків — можливість зблизька побачити оті таємничі істоти — дівчат!
Зараз довкола святкового столу розмістилася майже половина колишніх учнів. Декого не пустили болячки, а дехто, на жаль, уже покинув нас назавжди.
Що нас згуртувало? Може, це вияв імунітету учнів українських шкіл? Бо особисто я пережив два їх злиття. Себто, актів скорочення загальної кількості. А з розмов- спогадів виходило, що таких у житті однокласників, починаючи від років війни, трапилося набагато більше. Зрештою, і наша остання школа не вціліла.
Нам, нашим батькам ніби натякали у такій спосіб — ось великі, добре обладнані російськомовні школи, чого ви тулитеся до тих злиднів? А зараз, і на перспективу, думається, може, оця «воляча впертість» етносу порятує, зрештою, нашу націю? Може, ми встоїмо і почнемо відроджуватися?
А ще я дивився на нашу звабливу Ліду, яка прибула аж із Харкова у ролі бабусі при п’яти онуках і одній правнучці. У ті далекі часи «будівництва комунізму» взірцем була вища освіта, наукові ступені. І що ми маємо, зрештою, що набудували? Застій, розвал, демографічну кризу. Може, справді доцільніше робили ті, хто народжував і виховував дітей, онуків, хто продовжив тим наш рід, і ми маємо тих, хто тепер нас годує?
Але пізно перегравати сценарії! Життя минуло, прагнення — задоволені чи ні — приглушені. Лишається погодитись із думкою Сомерсета Моема з його «Підбиваючи підсумки» — старість має свої принади й переваги. Тож радітимемо з того, що в нас лишилося, з успіхів своїх нащадків!
