Літня пора, природа торжествує — чим не свято? Місцеві жителі чорноморського узбережжя запевняють, що, починаючи з 15 червня, небо над морем до ранку розривається різнокольоровими феєрверками — і так до жовтня. Крім того, за статистикою в Україні дуже багато вихідних днів. І це цілком зрозуміло: ми любимо свята. Будь-які: всенародні, церковні, міські, а особливо — сімейні й особисті. Легко при цьому покластися на чужу волю, відправившись у центр міста і чекаючи, що тебе хтось буде розважати, або обмежитися традиційним набором: багатий стіл, звичні гості, телевізор у кутку. Чи готові ми самі створювати атмосферу свята? Чи багато треба для цього грошей? Як у нас з культурою святкування? Про це — наш «Громадський форум».
Існує широковідома версія, згідно якої, стомившись від трудів своїх, Він спочив у день сьомий. І благословив цей день, і освятив його. Таким чином було закладено й, що головне, мотивовано факт необхідності вихідного дня. Уже набагато пізніше усякі профспілки та інші поборники прав пролетаріату почали визначати тривалість робочого дня й довизначались до двох сучасних вихідних. Власне, йдеться про ці самі вихідні, свята, дати тощо. Як ми проводимо їх? Чи вміємо достойно зустріти, згадати, відзначити? Чи вміємо ми, зрештою, відпочивати?
В одному зі своїх есе (книга «Хроніки від Фортінбраса») Оксана Забужко наводить цікаву думку, розглядаючи лексично-смислове коріння українського слова «свято» та вводячи у контекст російський «праздник». У «святі» внутрішньо закладений сакральний смисл дійства, воно є духовно наснаженим актом. «Праздник» же несе в собі «праздность», що його українськими відповідниками є ледарство, байдикування, неробство. Думка цілком слушна, хоча й виглядає як анахронізм, бо ж усі ці внутрішні смислові відмінності й навантаження давно і надійно стерті спільною братською долею та взаємовпливами. Втім, якщо глибоко копнути, можна багато чого видобути. Ну, хоча б те, що у багатьох регіонах Західної України побутує саме таке визначення як «празник». Звідки воно там взялося і що робить досі, ми наразі розглядати не будемо.
Якщо ж просто в лоб поставити запитання: «А чи вміють українці святкувати?», відповідь буде такою ж простою: «Напевно, ні…» Тут можна згадати й кричущу бездарність у влаштуванні масових свят у великих містах, і спрямовані на виконання директив із центру «галочкові» заходи місцевих чиновників, і просту, як двері, аргументацію «пересічного українця»: у календарі виділено червоним — значить, треба випити. У цьому сенсі дуже симптоматично виглядають вітання та тости, які лаконічно виголошуються незалежно від приводу: «Ну, зі святом!» Релігійні, державні, персональні, народні і т.ін. дати здобуваються лише на такі універсальні вигуки. Зрештою, ми вміємо «накваситись» і забутися, плутаючи стан приватного задоволення із відчуттям солідарної радості від спільного усвідомлення значущості й непересічності певної події. Чому так сталося? Можливо, одним із пояснень буде те, що підневільному народові — а більшість нашої історії чітко вкладається у рамку цього визначення — було не до свят. Тут би шмат хліба мати та жменьку волі, а не дбати про вироблення шляхетних ритуалів чи відчайдушні карнавальні гуляння у латиноамериканському стилі.
Ми також досі плутаємо власне «святкування» із «відзначенням». Якщо перше несе в собі почуття радості й навіть щастя, то друге, за логікою, має бути лише простою згадкою чогось. Аж ні! Наприклад, певні історичні акти доволі принизливого для сучасного українства характеру за вказівками маємо «святкувати», і навпаки — героїчні віхи ледве здобуваються на кволеньке «відзначення».
Ми залишаємось народом, що наколотив такий собі вінегрет із дат: сивої давнини, радянських, новітньої історії, релігійних, поборників релігії, міжнародних днів та, звісно, усіх без винятку професій (нема хіба що Дня асенізатора). Чи смачний він? Це також залежить від вишуканості приватного смаку, естетства й навіть снобізму, якщо хочете. Але якщо треба розрізнити зерна і плевели, я — за останній!
