Схимонах Ілля у підряснику з гітарою посеред терористів батальйону «Лєший»... Убивці з шевронами «Русской православной армии»... Бабусі в характерних хусточках з іконами на варті пам’ятника головному ідеологові войовничого атеїзму...
Ми вже звикли до таких картинок із окупованого Донбасу і втрачаємо відчуття їхньої абсурдности, абсолютної суперечности християнській моралі. Зрештою, політичні декларації релігійних лідерів сучасної Росії не дозволяють визнати псевдоправославну риторику терористів лише за демагогічні вправи маргіналів. За останні роки відбулася фактична кодифікація російської націоналістичної доктрини в концепції «русского мира» — квазірелігійного вчення, покликаного надати неоімперській ідеї месіянського забарвлення. Ця войовнича концепція має щодалі менше спільного з автентичним християнством. Послання Патріярха Кирила (Гундяєва) з 14 серпня 2014 р. до Вселенського Патріярха та його ж звернення з 18 серпня ц.р. до ООН, Ради Європи, ОБСЄ по-свойому логічно визначають релігійні параметри конфлікту в Україні: «Ми не можемо не помічати того факту, що у конфлікту на Україні є недвозначна релігійна підоснова. Уніяти і розкольники, що приєдналися до них, намагаються взяти верх над канонічним православ’ям на Україні, в той час як Українська Православна Церква з терпінням і мужністю продовжує в цих непростих умовах окормлювати своїх стражденних вірних чад». Тільки що Патріярх не мав підстав говорити про протистояння православних усім іншим конфесіям. Насправді бо йдеться про конфлікт християнської моралі, котра кличе нас захищати Батьківщину та її мирне життя, й аґресивної квазірелігії «русского мира». І ототожнювати останню з Українською Православною Церквою, більшість вірних котрої активно протистоїть російській аґресії, принаймні несправедливо.
• Аналогом до цієї квазірелігії з багатьох точок зору виглядає рух «німецьких християн», організований у травні 1932 р. симпатиками НСДАП у протестантському середовищі. Лідери цього руху намагалися узгодити християнське вчення з постулатами націонал-соціялізму, насамперед із расовою теорією. Вони обрали собі за символ хрест із свастикою всередині й літерами D і C (нім. Deutsche Christen). Завдяки підтримці Йозефа Геббельса рух зумів перемогти в Євангеличній Церкві Німеччини й створити єдину централізовану «Імперську церква» (нім. Reichskirche). Один із представників цього руху, пастор Юліус Лотерсер виголошував 30 серпня 1933 р.: «Христос прийшов до нас через Гітлера... Завдяки його чесності, його вірі і його ідеалізму, Відкупитель знайшов нас».
Йосиф Сталін після десятиріч антирелігійного терору пішов аналогічним шляхом. Його зустріч із митрополитами Сергієм (Страгородським), Олексієм (Симанським) і Миколаєм (Ярушевичем) у ніч з 4 на 5 вересня 1943 р. стала початком цинічного експерименту в створенні власної «імперської церкви», до якої мали бути залучені священнослужителі, що вижили в концтаборах, та громади східного обряду — і Московського Патріярхату, і ліквідованих до кінця війни «обновленців», і заборонених з приходом червоних «визволителів» автокефальних церков України та Білорусі, і навіть «самоліквідованої» зусиллями совєтських спецслужб Української Греко-Католицької Церкви. Правда, після провалу ідеї перетворення Москви на світовий православний центр з нагоди 400-річчя автокефалії Російської Православної Церкви, бучно вшановуваного 1948 року, Сталін втратив інтерес до цього експерименту й відновив атеїстичні атаки на Церкву. Але інерція створеної ним структури позначається і досі на Православних Церквах посткомуністичного світу.
В доктрині «русского мира» сталінська спроба використати Церкву для захисту червоної імперії та експансії в довколишній світ інтерпретується як провіденційний акт. У російських націоналістичних колах поширені легенди про те, нібито навернення Сталіна було запорукою перемоги в Другій світовій війні. Фігурують розповіді про видіння князя Данила Московського, лист митрополита Гір Ліванських Ілії (Карама) до совєтської влади з порадами молитися до Пресвятої Богородиці за оборону від ворогів, нарешті, історія про відправлений у Кремлі за наказом Сталіна молебень та обнесення Тихвінської ікони Божої Матері на літаку довкола Москви.
Але йдеться не лише про апокрифічні сюжети, що побутують серед націоналістів. Визначальна роль Сталіна в перемозі над Німеччиною закріплюється в масовій свідомості певною мірою і завдяки офіційним церковним лідерам. Так у привітанні Сталіна з 70-річчям Патріярх Олексій І (Симанський) писав: «Завдяки його геніальному керівництву наша славна армія в годину найтяжчих випробувань, що спіткали нашу Вітчизну, коли на неї напав сильний і злобний ворог, — здобула перемогу над цим ворогом, і Батьківщина наша вийшла з горнила випробувань ще сильнішою, славною і потужною».
У цьому контексті виникає й розвивається сюжет про благословення Сталіна блаженною Матроною (Никоновою). Культ святої Матрони Московської надзвичайно характерний для сучасної Росії. До її мощів у Покровському монастирі Москви вишиковуються традиційні черги, а довкола небагатої біографії блаженної формується насичений легендарий ескорт.
• Матрона народилася в Тульській губернії 1881 або ж 1885 р. сліпою, а згодом у неї віднялися ноги. Матронині брати зреклися віри, і після більшовицького перевороту вона поневірялася в друзів і знайомих у Москві. Померла блаженна 1952 р.
Згідно з житієм блаженної Матрони, канонізованої Московським Патріярхатом 1998 р. для місцевого, а 2004 р. — для загальноцерковного шанування, вже з 7—8 річного віру в святої виявився дар зцілення хворих і провіщення майбутнього. Так 1894 р. вона обідрала пір’їну й сказала «Ось так обдеруть нашого царя-батюшку». Очевидно, що шанування «царя-батюшки» в Матрони була важливою частиною релігійної віри. Побутує переказ про її зустріч із духовним стовпом російського чорносотенства протоієреєм Іоаном Кронштадтським, котрий назвав ще зовсім юну Матрону своєю зміною й восьмим стовпом Росії (інші сім стовпів — чи то таїнства, чи ж вселенські собори). Матрона нібито передрікла і большевицький переворот, і Другу світову війну.
Популярна легенда розповідає, що в жовтні 1941 р. Йосиф Сталін приїжджав в до Матрони й радився з нею про оборону Москви та загалом про ведення війни. Блаженна провістила йому: «Червоний півень переможе. Перемога буде за тобою. З начальства один ти не виїдеш з Москви». Після зустрічі з Матроною до Сталіна повернулася впевненість у перемозі, він лишився в Москві й він — він один! — переміг гітлерівський Рейх.
Характерно, що поширення цієї легенди припадає на часи президентства Володимира Путіна й стрімкого відродження в Росії тоталітарних настроїв. Саме в ці часи, 2008 р., ігумен Євстафій (Жаков) замовив для храму рівноап. княгині Ольги в Стрельні Петродворцового району Санкт-Петербурга, ікону на якому велична постать Сталіна зводиться над скромною Матроною, а блаженна лагідно благословляє вождя [Российский]. Згодом в інтерв’ю «Русской линии» о. Євстафій так мотивував своє рішення: «Коли здохнуть всі ці пігмеї і моськи, які мають своє замовлення або інтерес [маються на увазі російські політики демократичного спектру. — А.І.], тоді очиститься атмосфера ... І навколо Сталіна, нарешті, почнеться шанування ... Мова йде саме про шанування великого вождя і керівника, рятівника країни». Попри те, що скандального ігумена (до речі, у світі — лікаря, кандидата філософських наук!) перевели з храму в Стрельні, а ікону прибрали, аналогічні зображення лишаються в інших російських церквах, навіть у кількох кроках від московського Кремля, між корпусами Державної російської бібліотеки.
Треба зазначити, що первісна версія житія Матрони Московської з автентичними спогадами її сучасників і шанувальників містила не тільки епізод із зустріччю зі Сталіним, але й низку деталей, вельми сумнівних з погляду християнської агіології.
Параліч своїх ніг Матрона пояснювала тим, що, коли вона йшла по храму, прийнявши причастя, до неї наблизилася якась жінка й чаклуванням позбавила блаженну здатности ходити.
В дитинстві мати сварила Матрону, бо вона постійно знімала з себе натільний хрестик. Дитина ж виправдовувалася тим, нібито вже народилася з хрестом на тілі.
Ось як Матрона радить своїй сусідці Парасковії, як вивести з тіла хворобу: «Завтра вранці до церкви підеш, причаститися там. Після Причастя має бути у тебе блювота, а ти не пожалій накриття на голові, і прямо в нього, а після цього разом з хусткою кинеш в грубку».
Лікувала людей Матрона, даючи їм для пиття й окроплення воду, над якою вона сама читала якісь невідомі молитви.
• Розповіді про Матрону сповнені деталями, які свідчать про віру в оккультні сили, в порчу, уроки, чаклунів і відьом.
Помираючи, Матрона заповідає: «Помру, ходіть до мене на могилку, я завжди там буду, не шукайте нікого іншого. Не шукайте нікого, інакше обдурить».
А ось як вона заспокоює співрозмовницю: «Чіпляйтеся всі-всі за мою п’яточку, і врятуєтеся, і не відривайтеся від мене, тримайтеся міцніше».
Ці деталі, звичайно, не ввійшли в офіційно схвалене житіє. Але вони, як і епізод із благословенням Сталіна, активно побутують у масовій релігійній свідомості, формуючи культ, який критично наставлені росіяни порівнюють із ставленням до відомої болгарської провидиці Ванги.
Тим часом у парку Перемоги Харкова, на 200-тисячній Салтівці 2006 р. було закладено величний храм блаженної Матрони Московської. Він виразно домінує над архітектурним оточенням, вигідно використовуючи узвишшя. Ну і, виконуючи безпосередню політичну функцію, протистоїть закладеному значно раніше в тому самому парку греко-католицькому Свято-Миколаївському храмові, будівництво котрого харківська влада заморозила була ще 2001 р. — напевне, до часу спорудження альтернативного об’єкту. Звідки б то взявся в Харкові храм новочасної московської святої з досить контроверсійною та цілком чужою українській духовній традиції репутацією? Не викликає сумнівів: його будівництво є частиною програми залучення нашого міста до геополітичного простору з умовною назвою «русский мир». Культ Матрони Московської виявляється одним із тих чинників, котрі російські націоналісти на чолі з їхнім президентом люблять називати «духовными скрепами».
• Коли ми говоримо про релігійне життя Росії та релігійну свідомість російського народу, було б помилкою спиратися на «Соціяльну доктрину Російської Православної Церкви», офіційні видання Московського Патріярхату або промови її предстоятеля. Ці фасадні елементи презентують іміджевий, ідеалізований образ Церкви, прагнучи принаймні узгодити його з євангельським ученням та східним канонічним правом. Реальність же втілюється в звичаєве право, якого пильнують на парафіях всюдисутні бабушки, в заплутану систему вірувань і забобонів, що в ній формується світ уявлень пересічного православного росіянина, в практику залучення РПЦ до суспільного життя навзамін партапарату й політруків, брак яких нестерпно докучає авторитарній структурі сучасного режиму Російської Федерації.
Недарма президент Російської Федерації чотири роки тому, посилаючись на безіменних «теоретиків», заявив, нібито російське православ’я ближче до ісламу, ніж до католицизму. Справді, перебравши керівництво державою та великим бізнесом, вихідці з совєтських спецслужб активно трансформують РПЦ, вихолощуючи з її доктрини й практики служіння фундаментальні вартості Євангелія. Про яких «убогих духом» (Мт. 5:3) може йти мова, коли Церква стає знаряддям творення імперії, що претендує на світове панування? Хто зважиться повторити «Любіть ворогів своїх» (Мт. 5:44), коли його посилають благословляти диверсантів і терористів на вбивство єдиновірних грузин або українців? І хіба випадково виникло жартівливе продовження слів апостола Павла про те, що для Христа «нема юдея, ні грека» (Гал. 3:28): «нема юдея, ні грека», а тільки один російський народ?..
• Фактично на наших очах сформувалася нова релігія — релігія «русского мира». Вона охоче використовує церковну атрибутику, елементи православної обрядовости, інтенсивно поширює культ місцевих святих. Але при цьому головним об’єктом сакралізації стають російський народ і його держава, які визнаються обраними Провидінням. Це мотивує допустимість і навіть бажаність розширення життєвого простору Росії в есхатологічній перспективі його виростання в Небесне Царство. Месіянська самоідентифікація сполучається з ксенофобічним, зверхнім або й відверто ворожим ставленням до інших народів. З іншого боку, сакралізація життєвого простору Росії обумовлює запит на речові докази унікальности власної країни. Культ реліквій місцевих святих незрівнянно перевершує всі церковні форми Богошанування. Покровський монастир завдяки збереженню мощів Матрони Московської став найбільш відвідуваним місцем у російській столиці, заступивши незабутні черги до мавзолею Леніна на Красній площі. І ці дві черги непомітно зливаються у віртуальному світі «русского мира». Категорія людей, які шикувалися з раннього ранку, аби побачити Ілліча, тепер квапляться до «матушки Матрони» або якихось сумнівних «дарів волхвів». А санкт-петербурзькі комуністи ініціюють перед Святішим Синодом канонізацію Йосифа Сталіна. Їхній лідер Сергій Маленкович пояснює: «Сталін став істинним національним лідером Росії. .. [Він визнається лідером] за з’єднання російського і совєтського, з чого склалася совєтська цивілізація, найвища точка розвитку нашої Вітчизни ... Якщо провладна РПЦ відмовить в цьому назрілому рішенні, з’явиться — і не без участі патріотичних сил — з’явиться всередині РПЦ течія оновлення, народна православна церква, соціяльно орієнтована». Так, саме в такій «народній церкві», сучасній російській Reichskirche, де поєднуються російський націоналізм і комплекс homo sovieticus, у «релігії русского мира» блаженна жінка опиняється на іконі поряд із Нероном нових часів.
