Сонячний, але холодний день; у вчорашніх калюжах плаває листопад; ворони збиваються у великі зграї і кружляють над райцентром, раз по раз змінюючи азимут. Настрій чудовий: закінчилася перша чверть, будуть короткі, але солодкі канікули. А сьогодні школа шикується на парад. Хай живе тридцята річниця Великої Жовтневої соціалістичної революції! Вирушаємо. Попереду директор — математик в товстелезних окулярах, клишоногий і органічно нездатний до маршів. Далі — учителі-чоловіки, які недавно демобілізувалися, доношують військову форму і викликають у хлопчаків захват іконостасами орденів і медалей. Поміж них вирізняється учитель фізики В.П., майор-артилерист: має на собі цивільний костюм і — один на увесь парад! — надягнув капелюха, обтягнутого шовковою стрічкою.
Прапори, транспаранти, портрети. Від школи до пам’ятника Леніна, біля якого відбудеться мітинг, метрів триста-чотириста. Але йдемо довго, бо колону кілька разів зупиняють і вирівнюють. Учительки молодших класів (і серед них моя мама) мають неабиякий клопіт, бо у Зіни з носа пішла кров, Галя посковзнулася і сіла у калюжу, а Микола прийшов на свято з рогаткою. З-за парканів гавкають собаки і злякано дивляться кози.
Зведений оркестр пом’ятих дядьків, які зазвичай грають на похоронах, але у листопаді та травні набувають офіційного мітингового статусу, зустрічає нас «Маршем ентузіастів». Окрім школярів, на мітинг вивели робітничий клас з обозного заводу, харчокомбінату і цегельні, а також трудову інтелігенцію із різних контор (у її лавах мій батько). Стоїмо, чекаємо. Оркестр виспівує «Дорогая моя столица». Раптом дядько Хведь, плечі якого огинає найбільша в оркестрі труба-гелікон, починає спроквола падати, бо зранку вже хильнув. Його від’єднують від інструмента, а трубу на свої вузенькі плечі надягає дев’ятикласниця Оксана, донька музиканта. Всі знають, що з тією блискучою міддю вона вправляється не гірше за батька.
Але де ж той, на кого чекає уся мітингова громада? А ось він! Ось він іде, намагаючись крокувати упевнено і рівно, щоб, боронь Боже, не заточитися перед трудящими... Ось він, перший секретар райкому на прізвище Разживін, п’яниця і антисеміт. Вологодський діалект товариша першого секретаря якнайкраще сприяє дружбі російського і українського народів, бо що може бути кращим для замордованого хохла, ніж п’яненький начальник-кацап? Трибуни нема; Разживін підіймається на дві гранітні сходинки, які вивищують вождя над юрбою древлян. Ближче до нього гуртується партгоспактив. Помітнішою від інших є товаришка Конов’язова. Вона командує МТС (машино-тракторною станцією), стрижеться «під хлопчика», палить «Біломор» і соковито матюкається; вважається, що саме такою була чи є героїня Країни Рад Паша Ангеліна. Друга постать — начальник районних фінансів на прізвище Ябрєєв. Він не палить, не п’є, говорить літературною російською мовою і здирає з селян останню податкову шкуру — за корову і за козу, за кожну яблуню чи грушу, за кущ аґрусу, а окремо за незаміжню дівчину, у якої нема дитини. Оскаженілі від нестатків тітки випихають доньку перед очі «фінагента» (так називається той, що за недоїмками ходить по хатах), задирають нещасній дівчині спідницю і кричать «На її, зроби дитину!» Хлопців побили на фронті, заміж іти нема за кого.
Ще дві персони — колишні латиські стрільці Каллер і Бурнейкіс. Після громадянської війни вони лишилися в Україні, уціліли в тридцять сьомому році; колись були якимись начальниками, але нині важать мало. Щоправда, на мітингах стоять на гарному місці — вони бачили Леніна! Син Каллера сидить у тюрмі за дрібні крадіжки.
Разживін виголошує промову. Советский народ — народ- победитель! Мы спасли Европу и мир от коричневой чумы! В закрома Родины наш район сдал... Все, как один, объеденимся!
Товаришка Конов’язова кричить «ура!» У неї стара шия, неприємна, як у індика. Мітингові маси бадьоро підтримують святковий вереск. Дояркам і трактористам вручають почесні грамоти, оркестр грає «туш». Дядько Хведь оговтався і знову начепив трубу. У Зіни знову ющавить кров, її відпускають додому. Разживіна забирають. На прохання латиських стрільців оркестр грає «Амурские волны», і хтось таки танцює. Конов’язова роздає цигарки і розповідає анекдоти, від яких червоніють трактористи. Народ розповзається, а ми мусимо занести до школи пропагандистський реманент. «Усіх Ленінів сюди, а всіх Сталінів туди, — каже завгосп. — Ти з якого класу? А що в тебе на портрет ворона насрала?» Я червонію, він сміється, а потім притискає палець до губ: «Усьо! Я такого не казав!»
Ми розходимося, але учасникам самодіяльності треба на четверту зібратися на генеральну репетицію, бо о сьомій — святковий концерт. Збираємося, декламуємо, співаємо. Але з’ясовується, що у русявенької Валі з нашого шостого «Б» класу нема білої блузки. Директор нервово пропонує вилучити дівчинку з хору. Валя плаче. В.П., учитель фізики (він відповідає за самодіяльність по партійній лінії), швиденько йде додому і повертається з дружиною, яка лаштує на Валю свою блузку — ушиває, заколює шпильками. Все гаразд. Учитель співів, прозиваний Дон-Кіхот (бо височенний і худий), відкликає мене убік: «Войтенко, я вже вам казав, щоб ви стояли у хорі і не співали, бо не маєте слуху». — «А що мені робити?» — «Просто так — відкривайте рота, і все...» — «То я зовсім не піду!» Але мушу йти, бо читатиму вірша. На Дон- Кіхота не ображаюся, бо він якийсь потойбічний: окрім музики, нічого не чує, не бачить, грає на всіх інструментах, які годні грати, і ходить у виношеній солдатській шинелі, яка на нього закоротка.
Разживіна на концерті нема, бо він уже «готовий». Владу уособлює голова райвиконкому Сидорчук — мовчазний чоловік з величезними, як розношені капці, вухами. Має п’ятеро дітей, таких же недогодованих і недовдягнених, як і ми усі. «Нам нет преград ни в море, ни на суше. Нам не страшны ни льды, не облака...» Хор співає, а я відкриваю рота. Дон-Кіхот дивиться на мене і підморгує, і я почуваюся щасливим, бо концерт, бо свято, бо канікули... Декламую з усіх сил:
Москва! І бачу рідні далі.
Москва! І хочеться творить.
Москва! Й встає в уяві Сталін.
Любіть її! Завжди любіть!
Москва — це сонце комунізму.
Москва — це партії ряди.
Москва — це Сталін, це — Вітчизна.
Любіть її! Любіть завжди!
... А за рік знову був парад і концерт. На той час Разживіна вже прибрали; на його місце сів номенклатурник місцевої української селекції. Ябрєєва за фінансові досягнення забрали «в область». У Сидорчука народилася шоста дитина. Дон-Кіхот захворів на туберкульоз, і йому заборонили працювати у школі. Русявенькій Валі пошили білу блузку. А В.П. із школи перевели у райком на посаду другого секретаря, де він спився і невдовзі помер.
Не люблю я Жовтневої революції.
В.В.
