Коли надія перевищує страх, то вона породжує відвагу.
Георгій Кониський, український письменник, проповідник, церковний і культурний діяч

Там, де не їздять літаки і не літають потяги

16 лютого, 2006 - 00:00

...Доїхати сюди майже неможливо. Потяг або йде серед ночі, або приїжджає о четвертій ранку, або — російський потяг, у якому навіть чаю не допросишся. До відкриття метро навіть на київському вокзалі некомфортно, а вже на проміжній станції прикордонного райцентру — тим більше. Уявіть: довга одноповерхова будівля, з високими стелями та вражаючою луною кроків на гранітній підлозі (ще в 60-ті будували, на віки!), темно, холодно, у віконці каси світло увімкнене, хоч касир давно спить у черговій кімнаті, а з вікон видно тільки рейки або (в іншому вікні) круглу, занесену снігом клумбу з бюстом якогось місцевого визначного діяча.

Раз уже доїхали, знайте: це — мала Батьківщина.

Швидше за все, вас ніхто не зустріне. Ще б пак — стільки років минуло! Пес Пірат у дворі давно помер від старості, папугу в будинку годували і берегли, але він теж помер — від самотності. Вийти до «станції» могли б літні батьки, але — зима, холодно, темно, і стежку за ніч замело. Однак вибоїни та каміння на місцевих дорогах, і навіть місця, де зазвичай школярі влаштовують каток, ноги все ще пам’ятають, і самі виводять на стежку вздовж паркану, а то й просто, як у дитинстві — по шпалах. Іти недалеко, рукою подати до вузької вулички та будинку, де ніби чекають, і навіть залишили світло на ґанку. Наближення гостя першим чує молоде щеня, гавкає через хвіртку, а коли приїжджий її відчиняє — ховається під ґанок і все одно сміливо гавкає звідти. У будинку чують, вмикають світло, відкривають двері, обнімають, просять не роззуватися і відразу ж починають розпитувати. До світанку якраз вистачає часу, щоб напитися чаю, роздати подарунки, розповісти останні новини і заснути у по-справжньому рідному теплі та затишку.

Рідне місто, маленьке і непозначене на багатьох картах, завжди раде чаду, яке повернулося. Виходиш на вулицю — сусіди голосно, здалеку, вітаються, усміхаються. Сідаєш в автобус — усміхається все та ж сама кондуктор, мама однокласниці говорить, що ціна на проїзд знову піднялася. Виходиш на базар — а там робить покупки перша вчителька, яка теж рада зустрічі, а в школі якраз сьогодні зустріч випускників. От би зайти, з усіма побачитися!

І справді — увечері школу видно і чути здалеку. «Буквы разные писать тонким перышком в тетрадь...», величезні вікна актового залу сьогодні якось особливо яскравi, закличнi, і до школи з усіх боків групами, зграйками, парами і по одному стікаються випускники. Багато з них ще зовсім діти — випускники останніх років, яких столичний гість навряд чи впізнає, ледь пам’ятає, якщо взагалі вчився «в їхні часи». У холі, як першого вересня, всі стоять суворо по класах, і тільки вчителі приєднуються то до однієї, то до іншої групи — шукають добровольців, готових сказати слова вдячності. Помітно, як хвилюється директор, який обіймає цю посаду всього кілька років, як стараються нинішні випускники — ось і фотографії різних випусків зібрали, і стінгазету підготували, але не рукописну, а друковану. І музичним номерам уже не підігрує піаніно — тут і фонограма, і світломузика — росте школа, стає кращою!

А вчителі уважно вдивляються в зал, упізнають, кивають, розповідають, які чудові діти у них зараз, хоч, звичайно, з тими, які були, не порівняти. Радіють за життя, які склалися, пригадують шкільні історії і дитячі характери, передивляються шкільні зошити. І вже пізно увечері, закриваючи «класні збори», сумно просять приїздити частіше, заходити в гості, пам’ятати. Але — не залишатися тут, ні-ні, шукати щастя десь там, у столицях та закордонах. Мовляв, там і робота легка, і зарплата велика, там краще, а у нас нічого немає, у нас погано.

А навіщо ж тоді приїздити і пам’ятати? Провівши в Місті життя, городяни забувають, як було раніше. Тільки приїхавши здалеку, помічаєш, скільки фарб додалося в його портреті — і вулиці стали ширшими, і асфальт — рівнішим, і життя: зовсім маленьких дітей — більше. У Місто потроху, повільно і, мабуть, невпевнено, але все-таки йде цивілізація, до Міста повертаються випускники. Можливо, і стиснувши зуби, але ж працюють, влаштовуються, ведуть малюків до музичної школи та на гурток танців. Якщо навіть ті, хто поїхав далеко, «назавжди», часто готові витримати ніч в електричці і пройти додому по коліна в снігу, або віддати літню відпустку городнім роботам у пилу та спеці — значить, і їм неспокійно без цього маленького, непозначеного на багатьох картах Міста?

З малої Батьківщини легко втекти, від малої Батьківщини легко зректися, але забути її — неможливо.

Ольга ПОКОТИЛО, студентка Інституту журналістики КНУ ім. Т. Шевченка
Газета: 
Рубрика: