Шоу написав свою п’єсу у 1913 році, між двома катастрофами,
— загибеллю «Титаніка» і Першою світовою війною. Тоді ще віра в те, що
людську природу можна переробити, засіваючи її насіннями краси і добра
— у даному випадку зразками правильної вимови і гарних манер, — була усе
ще дуже велика. Шоу одночасно і розділяє цю позитивістську релігію, й іронізує
над нею. Професору Генрі Хіггінсу (нехай на парі) вдається зробити з квіткарки
Елізи Дуліттл справжню світську даму, а з її батька, п’янички-балакуна
Елфріда, — процвітаючого оратора. Однак Еліза, здобувши дар мови, вимагає
любові й уваги до себе не тільки як до об’єкта лінгвістичного дослідження,
але і як до жінки, а старого Елфріда знайдене багатство і високе становище,
схоже, обтяжує. Шоу залишає фінал п’єси відкритим, хоча в післямові стверджує,
що Еліза вийшла- таки заміж за аристократа, але не за напівбога фонетики,
а за безтямно закоханого в неї очкарика Фредді.
Друге народження — для світової слави і комерційного успіху
— п’єса пережила вже після війни, коли за її мотивами був поставлений знаменитий
мюзикл Фредеріка Лоу «Моя чарівна леді» (1954 р.), а згодом, через десять
років, — не менш прославлений фільм із блискучою Одрі Хепберн у головній
ролі. З тих пір «Пігмаліон» сприймається як п’єса винятково розважальна.
Сергій Данченко також дотримується цієї традиції. Його «Пігмаліон» — в
першу чергу постановка для пожвавлення і підтримки репертуару, для залучення
глядача в зал. Жанр цього спектаклю можна було б охарактеризувати на стародавній
манер як «п’єса зі співом, музикою і танцями». Розрахунок виправдався:
зал на прем’єрі дійсно був повний, гадаю, не буде він пустувати й у найближчі
кілька сезонів. Герої тут справдi співають, танцюють, сценічне коло — обертається,
відкриваючи розмашисто вибудовані Андрієм Олександровичем-Дачевським «світські»
інтер’єри. Загалом, очам і вухам публіки є на чому відпочити. Але все ж
таки ударну силу «Пігмаліона», його найвишуканішу віньєтку і найсуворішу
художню чесноту складають Анатолій Хостикоєв, Богдан Бенюк і Любов Кубюк.
Хостикоєв у ролі професора Хіггінса зумів свою фізіологічно могутню чоловічу
чарівність перетворити на милу скуйовдженість вічного пустельника, створивши
класичний образ, відомий як «mad scientist» — «божевільний вчений». Він
і смішний, і темпераментний (іноді, можливо, занадто), і, у всякому разі,
не походить на кабінетного сухаря. Скоріше, на мушкетера, який лише в силу
обставин змінив шпагу на перо: такий собі Франкенштейн навиворіт. Любов
Кубюк у ролі його матері — повний контраст своєму нестерпному чаду. Витонченість
і дійсно аристократична бонтонність сполучаються в ній із твердим характером.
Напевно, саме такою і повинна бути мати закоренілого холостяка — чарівною,
трохи глузливою і всерозуміючою одночасно.
Однак найбільш разюча метаморфоза відбувається в спектаклі
з персонажем Богдана Бенюка. Якщо хтось тут і Галатея, то це саме Елфрід
Дуліттл. Його поява в першій дії незабутня — воістину епічний гультіпака,
який, плутаючись у словах, промовляє світові істини. Його сльози про загублену
дочку щирi, його бажання одержати за свою кровинку лише п’ять фунтів, не
більше і не менше, — тверде, немов алмаз. Ні, він не тягне з людей гроші
та жаль, у нього є принципи. Тим разючіша його поява в новому вигляді —
запакованого наглухо в буржуазний сюртук, у котелку, із тростинкою і надутою
фізіономією — викапаний Джон Буль, символічний середній британець, що скорив
півсвіту своїм красномовством і тугим гаманцем. І все ж таки актор вдало
передає надлам, що глибоко засів у цій, справді, чесній і щирій людині.
Бо якщо раніше Елфрід міг, подібно до Діогена, проповідувати свою філософію
на площах і в шинках, то нині він позбавлений навіть цієї малості, відпрацьовуючи
багатство, нав’язане йому явно безпринципними панами. Утім, Бенюк є Бенюк,
і всі тонкості характеру свого героя виконує не тільки точно, але і дуже
смішно.
У сучасних, принаймні київських, театрів Шоу не в дуже
великій пошані. Пояснити це важко — адже п’єси його в необхідній мері сполучають
видовищність та інтелектуалізм, їх можна ставити як в рамках театральної
лабораторії, так і на масовій, репертуарній сцені. Можливо, коли катастрофа
стала звичним стилем життя, драматургія, створена напередодні катастроф,
не затребувана саме в такій якості, а лише як легка суміш мюзиклу і комедії.
Данченко, слідом за Шоу, залишає фінал відкритим. Тому завершення спектаклю
начебто трохи змазується. Еліза (Наталя Сумська) повертається до професора
— щоб купити йому краватку? Щоб сказати йому тріумфально — «Що б ви без
мене робили?». Чи це просто сниться не дуже і розстроєному Хіггінсу?
Розважити публіку, яка чекає на те, даючи їй готові відповіді
на так і не поставленi питання, напевно, можна. Але руїни — на вулицях,
у мистецтві, у розумах чи в історії — саме такими питаннями і є.
Театр на них відповідати не хоче.
Може, і не треба.
