У ці дні артисти Національного заслуженого академічного ансамблю танцю України імені Павла Вірського вже повернулися з літніх відпусток, а художній керівник колективу народний артист України, лауреат Національної премії України ім. Т. Г. Шевченка Мирослав Михайлович ВАНТУХ навіть і не думав про відпочинок. Приймав екзамени в дитячій хореографічній школі, ним же створеній при ансамблі, працював з юними танцівниками над програмою, яку вони блискуче виконали на мистецькому фестивалі в Польщі, вразивши всіх виконанням найскладніших па і трюків, обговорював з режисерами різні варіанти участі колективу в концертах, що відбудуться у дні святкування 10-річчя Незалежності України. I от тiльки зараз дозволив собi невеличку вiдпустку в Ялтi. Славетному колективу видатний митець віддав понад два (із чотирьох) десятиліття творчого життя, турботливо зберігаючи спадщину свого попередника, поповнюючи репертуар власними яскравими композиціями і, головне, повсякчас дбаючи про той найвищий рівень досконалості, що викликав неймовірне захоплення й сльози радості у тисяч глядачів багатьох країн світу.
— Мирославе Михайловичу, на присвяченому вашому творчому ювілею концерті ансамблю, що відбувся влітку минулого року й подарував присутнім невимовне почуття гордості і дивовижного єднання, всі з гіркотою зауважили відсутність у залі перших осіб держави. Між тим, на думку багатьох, то була подія справді національного масштабу. Чи змінилося щось сьогодні в ставленні до тих, хто творить не прохідні одноденки, а справжнє високе мистецтво?
— Я на це сподіваюся. Недавно відбулася зустріч Президента з керівниками творчих спілок і національних мистецьких колективів, де йшлося якраз про те, якими мають бути пріоритети держави в сфері культури. Провідні діячі галузі говорили про безприкладне засилля попси, чого немає в жодній країні, про необхідність створення на телебаченні давно обіцяного каналу «Культура», про підтримку академічного мистецтва, без якого не буває повноцінного духовного життя. Мені було приємно, що всі виявили таку одностайність.
— А вдалося торкнутися проблем саме вашого колективу?
— Звичайно, я не міг не сказати про те, що справді болить. Сьогодні ансамбль, по суті, відлучений від наших людей. За десять років незалежності ми тільки двічі побували на гастролях по Україні. До того ж, одні з них обмежувалися тільки чотирма концертами. Та й за це ми були глибоко вдячні тодішнім міністрам культури — Богдану Сильвестровичу Ступці та Юрію Петровичу Богуцькому. Вітали ансамбль так само палко, як і зарубіжні глядачі. Нас запрошують звідусіль, директори філармоній навіть готові половину витрат узяти на себе. Та іншої половини ми, на жаль, не маємо. Без допомоги держави те, що ми заробляємо на гастролях, мусимо витрачати на костюми, сценічне взуття. А потрібні ж іще кошти на хімічне чищення тих же костюмів, машину, щоб їх відвезти на фабрику, ремонт чобіт, які буквально розсипаються від запальних танців, та безліч інших побутових справ.
— Люди в регіонах скучили за справжнім мистецтвом. Про це говорять й оперні співаки, й актори драматичних театрів, яким доводиться виступати в різних областях України. А чи не назріла потреба створити спеціалізоване автопідприємство, що обслуговувало б саме мистецькі колективи? Могло б воно мати кілька автобусів, скажімо, класу «Неопла» із обладнаними на нижньому поверсі місцями для відпочинку лежачи. Це дуже спростило б і здешевило справу проведення гастролей — і по Україні, і за кордоном — для багатьох наших мистецьких колективів. До того ж, як показав досвід київського мера, можна значно дешевше придбати машини, що вже були в користуванні, але не вичерпали свого ресурсу.
— То було б чудово. Свого часу ми навіть мріяли про власний автобус. Адже мали на рахунку в колишньому союзному «Внєшекономбанку» (здається, так він називався) зароблених під час гастролей понад сто двадцять вісім тисяч доларів. Та ці гроші нам ніхто не повернув.
— Важко перелічити всі країни, де виступав ансамбль. Він танцював на кращих сценах світу. Ансамбль Павло Вірський, як його часом називають за ім’ям його засновника й першого керівника, має дуже високу мистецьку репутацію. А були ситуації, коли колективу доводилося «завойовувати» зал?
— Щось подібне трапилося в Монте-Карло. Нас запросили взяти участь в урочистому відкритті чемпіонату світу з великого тенісу. Вся ця акція відбувалася в так званому Зірковому залі. Споруджений на березі моря на відвойованій в нього території, він захоплював красою та різними технічними зручностями. Вся церемонія вражала пишністю. У зал заходили і після представлення присутнім займали столики найвідоміші аристократи, кінозірки, мільйонери. Потім з’явився і сам принц Монако Альберт. Концерт відкривали шведські жонглери, які працювали з тенісними ракетками. Потім починає грати естрадний оркестр. Публіка майже не звертає уваги на сцену. Всі їдять, бігають між столиками гарсони, розносячи вина. Я теж сиджу за столиком і дуже хвилююся. Чесно кажучи, завжди не любив поєднання театру з рестораном. Після 15-хвилинних попередніх виступів починається наш, що має тривати понад годину. І ось я спостерігаю, як після виходу артистів ансамблю несподівано закінчується жування, відкладаються ножі й виделки, десь зникають офіціанти, яких уже ніхто не кличе до столиків. Концерт пройшов на єдиному подихові і закінчився під несамовиті оплески. Всі букети, які прикрашали столики, опинилися на сцені біля ніг наших артистів, які боялися навіть поворухнутися, щоб не наступити на квіти.
— А вам особисто подякували за концерт?
— Так. Мене запросили до столика принца Альберта, який сказав, що народ, котрий має таке мистецтво, таку культуру, обов’язково справиться із економічними труднощами. Ще він додав: «Оці ситі мільйонери та мільярдери стоять вдруге. А вперше вони стояли, коли на відкритті цього залу десять років тому співав Лучано Паваротті». До речі, після того виступу нас іще двічі запрошували в Монако й повністю оплачували триденну оренду літака, проживання у фешенебельному готелі, харчування. А українське керівництво чомусь вважає, що визнання державі приносять тільки спортсмени. Знаєте, київське «Динамо» може й програти, з приводу чого потім дуже побивається преса і ми разом з нею, а от виступ такого колективу як наш — то завжди стовідсотковий виграш.
— Минулого року ансамбль понад сорок днів гастролював у Японії. Якщо не згадувати давніх виступів ансамблю в Кіото під час проведення там Днів Києва, це, по суті, було перше знайомство мешканців цієї країни з нашими артистами. Який резонанс мали гастролі?
— Він був таким, що про них спитав навіть Леонід Данилович під час уже згаданої недавньої зустрічі. За 42 роки своєї творчої діяльності я такої чудової поїздки і такого надзвичайного прийому не пам’ятаю, хоч не хотів би образити представників інших країн. Вражала чудова організація гастролей у кожному із майже двадцяти міст, де ми виступали. Все було розраховано з точністю до хвилини. Коли одного разу літак приземлився на п’ять хвилин раніше, автобус же іще не під’їхав, у нас просили пробачення ніби за якусь серйозну провину. У кожному концертному залі було все розписано — де чоловічі й де жіночі гримувальні кімнати, де чиї костюми. На столах — порізані фрукти, печиво, цукерки, напої. А після концерту актори одержували ще й пакети з їжею. Скрізь надзвичайна чистота — жодного папірчика на підлозі чи на вулиці. Нам довелося побачити, як вночі ремонтували дорогу. Все продумано до дрібниць: одна машина знімала старе покриття, інша збирала, третя зчищала його залишки, четверта вкладає новий асфальт, п’ята трамбувала. Надзвичайна продуманість кожної дії, величезна дисциплінованість були виявами високої культури цього народу. Як і повага до старших, до керівників. Коли в кімнату заходив Томіока-сан, президент компанії, що проводила наші гастролі, працівники її щоразу шанобливо підводилися зі своїх місць.
— А що це за компанія?
— Вона має назву «Мін- он». Створив її видатний японський громадський діяч, політик, філософ, письменник, художник і фотохудожник Дайсакі Ікеда. Він очолює асоціацію «Гока Сакай». Сповідуючи духовність і виступаючи проти насильства, зла й озброєння, Дайсакі Ікеда є дуже впливовою людиною. Досить сказати, що його обрано почесним доктором 90 університетів світу, нагороджено орденами й медалями 60 країн. Я мав виконати приємну місію — вручити президентові асоціації «Гока Сакай» почесні грамоти Кабінету міністрів та Міністерства культури і мистецтв України. Пан Дайсакі Ікеда відзначив, що наше мистецтво схвилювало багато тисяч людей, з великою повагою говорив про нашу державу, яка виявила справжню мудрість, ліквідувавши ядерну зброю, і навіть цитував Тараса Шевченка. Я подарував панові президенту українську вазу й панно, що зображувало соняшники. І це мало символічне значення, бо образ соняшників супроводжував нас протягом усієї поїздки по Японії.
— Раніше якось не доводилося чути, що в країні, яка однією з перших вітає схід сонця, захоплюються рослиною, яку ми звикли вважати мало не «своєю».
— Соняшників там раніше і не було. Але японців по- справжньому зворушила історія про те. як в Україні, ліквідувавши ядерну зброю, посіяли на колишньому полігоні соняшники. І представники асоціації «Гока Сакай», викупивши землю, яка раніше належала американській військовій базі, теж вирішили посіяти там соняшники, що мало стати символом гуманізму, миру й добра. Насіння привезла з України американська сім’я Крігерів. В Японії по-справжньому полюбили рослину, яка повертає голівку за сонцем. Для наших виступів виготовили спеціальний задник для сцени, де було ціле поле соняшників, що тяглося вдалину. Це виглядало дуже красиво, та, на жаль, задник дещо «забивав» костюми танцівників. Завісу господарі зробили з українських стрічок, а перед очима артистів було полотнище з написом «Ласкаво просимо!». Закінчуючи гастролі на острові Хокайдо, ми побачили в залі, де виступали, на балконі першого ярусу навіть такий плакат: «Щиро дякуємо Україні за прекрасне мистецтво, за її славних представників — блискучих танцівників!»
— Мирославе Михайловичу, а що ви можете сказати про прийом японських глядачів?
— Він теж був надзвичайним. Глядачі сиділи більш- менш спокійно тільки під час ліричних танців. Коли ж йшли номери запальні, зі складними трюками, вони практично весь час аплодували. Наприклад, йде «Повзунець» чотири хвилини, і стільки ж тривають оплески. Взагалі, ми давно переконалися — мова мистецтва зрозуміла людям усіх рас, усіх національностей. Нині ведуться переговори про наші виступи в Китаї. А в лютому ми маємо гастролювати в Єгипті. Це вже вдруге. На попередніх концертах ансамблю, що проходили в Київському оперному театрі, були і європейці, й африканці, й азіати. Здавалося б, зовсім інші культури, різні пластика й навіть людські поняття, а всі вітали нас однаково палко. І тепер нам пропонують дати вісім концертів підряд. Хіба це не визнання нашого мистецтва та й, зрештою, держави, нашого талановитого народу, за який мимоволі постійно відчуваєш гордість? А не так давно відбулися виступи колективу в Іспанії, Португалії та Німеччині, де поруч із дорослими танцівниками два номери виконували вихованці дитячої хореографічної школи при ансамблі. Навіть урівноважені німці виявляли до нас найгарячіші почуття. А мер міста Вісбадена навіть запросив наших дітей на десятиденний відпочинок, взявши всі витрати на себе.
— Хореографічна школа при ансамблі —то справді ваше з дружиною Валентиною Володимирівною ще одне дитя. Ви плекаєте удвох школу, як свого часу дочку Галину й сина Мирослава. Заклад набирає сили, здобув визнання. Сьогодні очевидно: школа, попри всі сучасні труднощі, не дасть занепасти українському народному танцю, бо вже підготовлено юних носіїв його кращих традицій. Вихованці її йдуть в студію при ансамблі, поповнюють його творчий склад. Чи вдалося зменшити відплив артистів?
— Це проблема з проблем. Ми продовжуємо працювати, як я кажу, на дядечка Сема. Держава витрачає кошти, щоб дев’ять років навчати дитину в школі, два роки — в студії, потім дає можливість молодому танцівникові ще років три вдосконалюватися в ансамблі, а згодом платить йому таку копійчану зарплатню, що перший ліпший зарубіжний імпресаріо забирає обдарованого артиста у свій колектив, де він може заробити на гідне прожиття й на квартиру. Верховна ж Рада відмінила положення про контрактну систему, завдяки якій можна було зобов’язати навченого безкоштовно працівника відпрацювати три чи п’ять років у колективі. Чому ми, керівники, працюємо за контрактом, а рядові артисти не можуть?
— Мирославе Михайловичу, створення школи було однією з ваших мрій. Ви успішно втілили її в життя. Лишилася друга мрія — провести Всеукраїнський огляд-конкурс народної хореографії. На якій вона стадії?
— Уже розроблено Положення про нього. І велика дяка Юрієві Петровичу Богуцькому, що він наші ідеї активно підтримує. Вже в грудні хочемо провести науково- практичну конференцію «Майстри української хореографії». У наступні два роки проведемо огляди в різних областях України. Взагалі, мета конкурсу — виявлення кращих шкіл, постановок та виконавців у галузі народного хореографічного мистецтва, їхнього зв’язку з автентичним фольклором. В огляді братимуть участь як професійні мистецькі колективи, виконавці відповідних навчальних закладів, так і народні заслужені самодіяльні колективи. Чимало з них сьогодні занепало. І сподіваюся, що перспектива взяти участь в такому творчому змаганні багатьом додасть нових сил та й місцеву владу спонукатиме матеріально їх підтримати. Кращі виступлять у Києві в заключному концерті. Огляд присвячуватиметься 100-річчю від дня народження Павла Павловича Вірського, яке відзначатиметься у 2005 році. Маю ще одну мрію, а точніше сказати, мету — створити асоціацію чи спілку хореографічного мистецтва. Адже давно наспів час обгрунтування. Всі разом ми повинні подбати про культуру народного танцю, який є одним із наших справжніх надбань і багатств.
