Денсовому співакові Тарасу Курчику добре вдається роль
чужого серед своїх. Уродженець Дрогобича й вихованець Львова, він виглядає
«західняком» в очах столичних снобів, європейцем в очах «західняків» і
відвертим заробітчанином в очах колег, які декларують своє бажання просто
тьохкати соловейками з екранів телевізорів. Батьки виховали Тараса глибоко
віруючою людиною, що не заважає йому експресивно наспівувати з радіоприймачів:
«Давай-давай!» Час від часу він кидається в нетрадиційні, як для раціонального
попсовика, речі — науку езотерику, яка вивчає закони переміщення енергії,
чи академічну медицину. Попрацювавши в закордонних нічних клубах, Тарас
перетворився на картинного блондина з діамантовою сережкою у вусі, але
у вільний від попси час, «на останній стадії медитації», пише релігійні
пісні, ховаючи їх навіть від друзів. Навіщо він це робить — таємниця, бо
відомо, що Курчик робить тільки те, що вигідно.
— Тарасе, прокоментуй комплекс декотрих наших хороших
музикантів, що співати в нічному клубі чи ресторані — соромно.
— Соромно не співати в таких закладах. Я працював у Польщі,
Німеччині навіть у еротичних клубах (але не «голубих»), там ішлося не про
порнографію, а про дуже приємні речі. Ці заклади виховали в мені впертість
і впевненість у собі. Коли хтось сидить, їсть і не звертає на тебе жодної
уваги — навчаєшся бути на своїй хвилі. Це виробляє відчуття власної лінії,
бо, попри все, працювати треба якнайкраще, інакше наступного разу тебе
не запросять.
— Чим заробляють музиканти тут?
— Пристойно заробити на альбомі можна було три роки тому.
Рік тому ще можна було якось заробити. Нині — вже ні! Отже, залишаються
концерти та спонсори. Але й концерти не надто прибуткові. Нинішній молодняк,
котрий рветься на екрани телевізорів, вкладаючи в цю марнославну справу
все, навіть не знає, що грошей своїх він не відіб’є. Добре співають на
пострадянських просторах ті, в кого або тато має круту фірму, або чоловік,
або бізнесмен фінансує співачку, котра стає його коханкою, а він — її менеджером.
Зрідка ще спрацьовують особисті дружні зв’язки.
— Останнє — з розряду фантазій?
— Я однозначно знайду людей, котрі зможуть мене профінансувати.
Відзнявши й запустивши кліп на пісню «Більше ніхто» із оператором-постановником
Олексієм Золотарьовим (який працює з Микитою Михалковим і брав участь у
зйомках американського фільму «Титанік»), ми вже готові розпочинати роботу
над наступним. У найпершому кліпі ми пішли шляхом використання логотипа
спонсора. Можна рекламувати назву фірми чи її продукцію. На Заході рекламують
усе — готелі, машини, ресторани, парфумерію, напої. Підсвідома реклама
серйозно впливає на публіку. А останній кліп був альтруїстичним проектом
багатих людей, просто небайдужих до музики.
— Чи можна вірити людям, котрі кажуть, що зняти кліп
коштує від 30 до 50 тисяч доларів?
— Хотів би я бачити хоч одного українського музиканта,
який викине ті 30 тисяч. Вигідніше покласти ті гроші до кишені, а кліп
зняти за дві-три тисячі. Ціни, які називають російські музиканти, ближчі
до істини, але їх також треба ділити навпіл. В Україні розцінки — від трьох
до десяти тисяч доларів.
— Ти агітував за референдум?
— Ні!
— Але агітуєш за футбол?
— Федерація футболу запрошує до участі у футбольних акціях.
Разом з іншими музикантами записав пісню «Україна грає в футбол». Я — прихильник
цієї гри, тому мені приємно з тими людьми працювати.
— Це, принаймні, краще, ніж співати про політику.
— Важко сказати, що нині в нашій країні краще. І футбол,
і політику можна класифікувати як заробляння грошей. Дуже багато музикантів
працювали під минулорічні вибори, і я — також. Нічого дивного в цьому нема:
надто несприятлива ситуація в шоу-бізнесі. Це нонсенс, коли музикант понад
60% й без того мізерного доходу мусить віддавати державі. Тож фірмам, які
замовляють артистів, нічого не лишається, як відмивати гроші або обходити
податкову систему. Не кожний поп-агітатор достеменно знає, за кого й за
що агітує. На одній такій акції російський музикант практично в мікрофон
спитав колегу: як звати того, кого ми підтримуємо? Цей виступ, вочевидь,
не пішов на користь кандидатові, хоч російські музиканти на порядок дорожчі,
ніж українські.
— Ти достатньо раціональний: пишеш одну пісню, розкручуєш,
витискаєш із неї все, що можна, потім пишеш другу. Танцювальна музика —
також розрахунок?
— Писати потрібно хіти. Це основна мета, іншої — нема.
Так, я працюю в жанрі, який називають попсою. Так, це заробляння грошей.
Та попри все, ця музика мені подобається!
— Уперше Курчик з’явився на великій сцені 1989 року
на першій «Червоній руті». А за декілька років зник...
— Перші два роки були надзвичайно плідними. Потім я пішов
у бізнес, відкрив свою фірму, навіть торгував автокранами. Років зо п’ять
вилетіли в трубу, але тоді я збагнув, що музика стоїть недалеко від бізнесу.
Останні декілька років знову почав співати. І рік, як переїхав до Києва.
Львів — кузня талантів, а Київ — центр шоу-бізнесу. Я одразу збагнув, що
тут необмежене поле для роботи, і деру кігті.
— Людей, що деруть кігті, не люблять. А друзі не критикують
тебе?
— Друзів у мене мало, лише знайомі. Друзі залишилися навіть
не у Львові, а в Дрогобичі. Тут лише мій адміністратор, з котрим ми приїхали
сюди. Це єдина людина, якій я довіряю. І ще декілька моїх земляків. Щодо
решти, то я знаю, хто за що продається. Іноді за маленькі гроші, іноді
за маленькі посади. Спілкуючись будь з ким, завжди слід пам’ятати, що тебе
можуть обдурити.
— Це суто західняцька недовірливість, негативний життєвий
досвід, чи ти такий холодний раціонал від природи?
— Я шалений романтик, а західняки — найсентиментальніші
й найдовірливіші в світі люди. Можливо, тому, що в Західній Україні люди
більш релігійні? Та життя вимагає трохи й нахабства.
— З цією роллю чудово справляється твій адміністратор.
— Він і має бути таким — зубатим. Коли мені скаржаться
на нього, я відповідаю, що такої поведінки від нього вимагаю я. У музиці
треба бути бізнесменом. Для музиканта це великий плюс. Свого часу я відмовився
від усіх пропозицій продюсерів. Я пройшов трохи довший шлях, ніж «зірки»,
яких ліпили чужі руки. Така «зірка» лише співає й відчуває себе пупом землі,
та якщо директор кине її (приклади опущу, вони загальновідомі), вона, може,
й не підніметься.
— Іншими словами, тебе не кинуть. Та чи багато встиг
би бідний Моцарт, якби шукав гроші на кліпи й самотужки розкручував симфонії?
— Щоб не розкручувати симфонії, Моцарт, досягнувши певного
рівня, найняв би собі директора — людину, яка залежить від нього, а не
навпаки.
— Знаю, що коли ніхто тебе не чує і не бачить, ти пишеш
релігійні пісні.
— Щодо релігійних пісень, яких у мене багато, то колись,
може, я й випущу такий альбом. Але це нефанатична, ненав’язлива музика,
присвячена різним моментам життя, пов’язаним із Богом. Та нині цю музику
я не показую нікому.
— Поєднання логіки й романтики — небезпечна річ. Жовтневу
революцію робили романтики. Типовий приклад суміші логіка з романтиком
— Дзержинський.
— Логіком був мій тато, нині вже покійний. Він був лікарем
і хотів, щоб я продовжив його справу. У мене купа медичної літератури й,
кажуть, трохи таланту. Коли хворіють друзі, телефонують до мене. Від батька
в мені прискіпливість, упертість і нервозність. Завдяки мамі я закінчив
музучилище за класом скрипки. Вона в мене неординарна людина. Вийшовши
на пенсію, мама, педагог за фахом, зайнялася лікарськими травами. До неї
йдуть незнайомі люди: просять поради, хочуть поговорити, іноді просто побути
поруч. Сусіди, знайомі й чужі кажуть, що їй властива надзвичайно потужна
енергетика. Від мами в мені — трохи доброти, співчутливості, чесність і
віра.
— Спокійно кажеш про себе такі речі?
— Так. Бо я не лукавлю. Мій брат — патологічно чесна людина.
Коли він подався в бізнес, я тільки й сказав: чоловіче, тобі до бізнесу,
як мені до неба. За два роки він став успішним бізнесменом у моєму місті,
але жодного разу не погрішив проти порядності.
— Цю картинку з виставки можна екстраполювати на шоу-
бізнес?
— Чесність —так. Але в шоу-бізнесі не може бути постійних
хороших стосунків із людьми.
— Та це ж банальна замкнутість!
— Просто не варто говорити про те, чого ще нема або що
вже було.
— Ти живеш минулим, нинішнім чи майбутнім, Тарасе?
— Колись я жив минулим і нинішнім. Тепер зрозумів, що про
минуле взагалі не можна згадувати. Треба думати про день сьогоднішній і
завтрашній, а не той, що буде через два місяці. Мрія, про яку думаєш щодня,
ніколи не здійсниться.
— Навчи наших читачів, як жити сьогоднішнім днем.
— Є банальна, але дуже помічна приказка: не відкладай на
завтра те, що можна зробити сьогодні. Перед тим, як заснути, треба звітувати
перед собою: я сьогодні зробив усе, що мав. І справи рухатимуться набагато
успішніше. Колись я прокидався о десятій ранку, нині встаю о сьомій, і
мені бракує часу. Я пишу пісні, записую музику, читаю, вирішую безліч справ,
ходжу до спортзалу і вчу англійську мову. І сніданок — морквяний сік —
готую собі сам.
— А що можна порадити тим, хто живе не в гармонії з
собою і чинить не те, що слід?
— Якщо хочете змінити життя на краще, зробіть якусь дурницю.
Це називається «сталкінг».
