Пролог на шляху до створення цього великого форпосту рукотворного лікування, у вигляді Інституту отоларингології, відкритого постановою Ради Міністрів України у червні 1960 року, складався звитяжно, але й драматично. Перша в Україні й державі спроба талановитого отоларинголога Олексія Ісидоровича Коломийченка подолати у пацієнта глухоту розхитуванням знерухомлених унаслідок таємничого склеротичного процесу мініатюрних кісточок — молоточка, стремінця і мікрона завершилася, здавалося б, невдачею — слух у шофера Миколи Живолуя, першого випробовуваного добровольця у новій сфері, на операційному столі не відновився. Засмутившись, хірург до ранку покинув клініку. А пізно ввечері пацієнт раптом повернувся у світ звуків, маленька кров’яна пробочка, вочевидь, розсмокталася. Так почався чудодійний похід у таких мікрохірургічних битвах, і їх зачинатель О. Коломийченко разом із колегами з Москви, Ленінграда, Тбілісі, що також майстерно включилися у милосердну роботу, були відзначені Ленінською премією.
Власне, О. Коломийченко своєю технологією розвинув фактично несподіваний успіх американського отіатра С. Розена, який отримав поліпшення слуху випадковим дотиком до звукопровідної тріади. Але якраз київський умілець побачив у спостереженні закономірність, загорівшись благотворною ідеєю, може бути, ще й тому, що сам страждав недугою, коли все довкола видно, але не надто чути. Клініка О. Коломийченка, поки — в обласній лікарні, стає центром тяжіння багатьох і багатьох, хто повірив у надію. Але абсолютно ясно: це лише окремий плацдарм на серйозному фронті патологій вуха, горла і носа, що охоплюють усі значні вікові групи. Ідея вченого відкрити для комплексного вирішення таких проблем спеціальний інститут отримує підтримку, і 7 червня 1960 року постановою Ради Міністрів УРСР із метою розробки наукових проблем щодо запобігання і зниження захворюваності населення хворобами вуха, горла і носа, надання допомоги медичним установам підготовки висококваліфікованих лікарських курсів у цій галузі засновується на чолі з О.І. Коломийченком Київський НДІ отоларингології.
Отже, у благодатних стінах збігло півсторіччя днів творіння. Тут немає перебільшення — звершення і буденні, і грандіозні. Вийшло так, що вже майже 25 років Інститут очолює невтомний послідовник чудових традицій українських отоларингологічних шкіл, член-кореспондент Національної академії медичних наук Дмитро Ілліч Заболотний. Разом із ним ми ніби вдивляємося у минувшину і сьогодення цього медичного Олімпу.
— Син Черкащини з багатодітної обдарованої селянської сім’ї, Олексій Коломийченко, як і його старший брат, видатний хірург Михайло Коломийченко, з юності відчував потяг до медицини, — ніби перегортає сторінки ненаписаної книги мій співбесідник. — Але все почалося з початкового вищого училища у Шполі, де, до речі, вивчали спів, займалися фізичними вправами і як необов’язкові предмети — німецьку і французьку мови. Закінчивши його у 1914 році, Олексій, прагнучи вчитися далі, вступає у Залізничне училище в Києві та у 1916 році, у свої вісімнадцять років, стає фахівцем у привабливому просторі — завжди у дорозі. Можна уявити собі навантаження хлопця у стані постійних перевезень під час Першої світової війни. Але далі, далі. Без відриву від напруженої роботи Олексій Коломийченко отримує атестат зрілості, серед національного відродження, у Першій українській гімназії для дорослих, і в 1919 році вступає на юридичний факультет університету. Лекції не захоплюють його і через місяць він переводиться на медичний факультет. Незабаром якраз цей факультет стає основою Київського медичного інституту.
Навчання О. Коломийченко поєднує з роботою провідника і — водночас — фельдшера на залізничних маршрутах Київ — Ростов, Київ — Одеса, Київ — Шепетівка. На третьому курсі захоплюється отоларингологією. Особливий вплив на нього має Микола Маркіанович Волкович — корифей хірургії і одночасно основоположник важливих розділів отоларингології. І ще одна школа укріплює у волонтерові любов до обраної спеціальності — кафедра отоларингології у Медичному інституті, очолюваному Олександром Митрофановичем Пучковським. Сьогодні пам’ять про цього блискучого лікаря і вченого, безвинно розстріляного у зловісному тридцять восьмому, воскрешає меморіальна дошка на будівлі клініки, де він працював, по бульвару Шевченка. Але Олексій Ісидорович зберіг не лише підручники наставника, а й фотографію з ним.
— На початку лікарської кар’єри Олексій Ісидорович раптом зіткнувся з фатальним зниженням слуху. Як це сталося?
— Внаслідок простуди, яка ускладнилася у дорозі. Консультації у великих знавців В. Волчека, С. Ставраки, А. Пучковського М. Харшака виявилися безрезультатними. Мабуть, Олексія Ісидоровича можна порівняти з Бетховеном, який продовжував творити у пелені беззвучності. Втім, поблизу доктор чув. Лише через роки С. Розен у Ленінграді спробував вилікувати А. Коломийченка оперативним способом від наслідків отосклерозу, але фактично невдало. І лише потім учителя успішніше прооперував, за новою методикою, В. Шуровський, один із вихованців Олексія Ісидоровича.
— Із 1924 року О. Коломийченко працює лікарем-стажером у Ізяславі, а потім — у Шепетівській окружній лікарні. Що ж дала йому нібито провінційна школа?
— Дуже багато чого, і моя траєкторія, до речі, приблизно така ж. Але якщо торкнутися дороги реформатора отоларингології, це була еволюція, як підкреслював сам Олексій Ісидорович, від загальної хірургії до хірургії спеціалізованої.
— Вчителі у Києві, вочевидь, побачили в О. Коломийченку і знання, і хірургічну обдарованість, і полум’я милосердя. Як же стартує наукове сходження?
— Напевно, тут треба виділити роль професора С. Ставраки в Інституті удосконалення лікарів, який запросив О. Коломийченка залишитися на його кафедрі на посаді асистента. А в 1936 році, на основі 14 наукових робіт Олексію Ісидоровичу — гоноріс кауза, тобто без формального захисту — присвоюють наукове звання кандидата медичних наук. Потім іде, услід за званням доцента, у 1940-му, докторська дисертація по отогенних абсцесах і заслужена професура. Якщо вдуматися, неповторний роман життя.
— У цьому романі, Дмитре Іллічу, є, здається, обставини, які чимось пояснюють, чому Інститут було побудовано саме на Зоологічній, під покровом зоопарку.
— Справді, новий розділ великої практичної роботи О. Коломийченко почав приблизно тут, відкривши у складі районної лікарні № 23 у Києві, нашому територіальному родоначальнику і партнерові, перше в Україні отоларингологічне відділення для дітей. Він першим почав, умілими маніпуляціями рятувати малят у випадках отоантритів, якими не зрідка ускладнювалася диспепсія. Першим застосував новітні тоді препарати сульфідин і сульфазол, пригнічуючи запалення. Взагалі він був віртуозом. Витягував без розрізу чужорідні тіла із верхніх дихальних шляхів у дітей, застосовуючи пряму ларингоскопію.
— І ось приходить грізний червень сорок першого. Настають нові випробування, які Олексій Ісидорович витримує з честю...
— З перших днів війни, під бомбардуваннями, О. Коломийченко безперервно оперує у госпіталях. Евакуюватися не встигає, пробитися до мосту неможливо. У роки окупації, працюючи за фахом, рятує сотні молодих людей від вивозу до Німеччини, безстрашно допомагає підпільникам. Його дії було відзначено медаллю «Партизанові Вітчизняної війни». А з перших днів звільнення О. Коломийченко, очоливши одночасно кафедри отоларингології у Київському медінституті та Інституті вдосконалення лікарів, знову розгортає, кажучи високим стилем, свою безприкладну містерію любові до ближнього.
— У день сімдесятиріччя, у 1973-му, колектив учнів і співробітників подарував Олексію Ісидоровичу золотий рефлектор — професійний освітлювач, спеціально відлитий. А незабаром Інститут очолив його найближчий учень, професор Олексій Іванович Циганов. Торкнімося штрихами і його постаті.
— Я тоді був молодим лікарем в обраній сфері і початкуючим дослідником, хоча мав щастя спілкуватися з Олексієм Ісидоровичем, а потім і з Олексієм Івановичем. Ось тільки одна деталь, що характеризує А. Циганова: він першим освоїв економні сегментарні резекції при раку гортані, за щонайменшої нагоди зберігаючи її функцію. У принципі, цю нелегку дорогу в Києві проклав О. Коломийченко, розробивши незамінний кисетний шов, що робить важку операцію безпечною. На жаль, життєвий політ О. Циганова виявився нетривалим, до 1985 року, і мені було довірено змінити його. Тоді я, вочевидь, був одним із наймолодших директорів великого Інституту.
— Будівництво Коломийченківської обителі відбувалося поетапно, але безперервно: у 1961-му було побудовано перший клінічний корпус, потім, практично впритул до лікарні, лабораторний, а в 1980-му став до лав слуховідновний центр, який і нині належить до архітектурних прикрас Києва. Що становить, узагальнюючи цифри, Інститут сьогодні?
— Слуховідновний центр, де ми й розмовляємо, було багато в чому спроектовано Олексієм Ісидоровичем, тому функціонально хороший. Це дар, стосовно фінансів, Республіканської організації глухих, яких О. Коломийченко і О. Циганов зуміли переконати у важливості ідеї. У дзеркалі статистики в Інституті 260 койко-місць і потужна консультативна поліклініка, де щорік здійснюється прийом 60—80 тисяч пацієнтів з усіх регіонів України. Загалом, в Інституті близько 700 співробітників, серед них 10 професорів, значний загін докторів і кандидатів наук. Протягом року госпіталізується близько восьми тисяч пацієнтів і приблизно шести тисячам здійснюються операції різного плану, ми дотримуємося активних програм лікування. Якщо додати, що на базі Інституту діє предметна комісія «Оториноларингологія» Мінохорони здоров’я і Академії медичних наук, видаються два журнали, діє спеціалізована вчена рада із захисту дисертацій, вливається лікарська молодь, портрет постане досить об’ємним.
— Про кожен із напрямів, наприклад, про дилему — слух і професія, розроблену в Інституті, про спектр інших пошуків, можна написати свою повість. Але хотілося б зупинитися на успіхах в істинному слухопротезуванні — застосуванні кохлеарної імплантації, найтоншого механізму слуху заново, на основі електроніки.
— Такі пристрої, що вводяться у межі внутрішнього вуха при справжній первинній або вторинній глухоті, поза отосклерозом, вельми широко застосовуються у світі, і подібні імпортні вироби досить досконалі. Хоча і не дешеві. До речі, на рекламних малюнках, уздовж ескалаторів метро, де звучить заклик хлопчика, що він знову хоче чути, вік його для повноцінного відновлення дещо запізнілий. Наш потенціал таких імплантацій, освоєних фахівцями Інституту, досить вагомий — більше 200 успішних відновлень слуху. Черга на допомогу, звичайно, є: втрачений слух, часто при народженні — реальна медико-соціальна проблема. Наш підхід до неї відрізняється особливим формуванням допомоги, яка у перспективі, слід сподіватися, може призвести в Україні до зникнення глухонімоти як явища. Це триступенева система: обстеження новонароджених у пологових будинках (є прилад для цього, на зразок звичайного термометра), чи є слух. Особливу увагу така бригада звертає на випадки ускладнених вагітностей. Якщо дефект виявлено, маля, зрозуміло, обстежують, аби відновна операція відбулася якомога раніше, оптимально у півтора-два роки. Але у нас є пацієнт, якому імплант успішно поставлено у восьмимісячному віці. В той же час, операція — все ж таки проміжний етап, обов’язково потрібна сурдологічна реабілітація, тренування слуху синхронно з вимовою. В Інституті цілком упроваджена ця програма. Більш того, мами з такими дітьми, під час первинної реабілітації, перебувають із дітьми в Інституті, у нашому невеликому готелі, всі вони — перші помічниці сурдологів у складній роботі. Та й потім носії імплантів більш менш систематично звертаються до своїх ведучих у звуковому просторі, електроніка вимагає періодичної корекції. Проте підсумки, мабуть, надихають: такі діти, при своєчасній кохлеарній імплантації і сурдологічній реабілітації, досить успішно навчаються у звичайних школах.
— Із початку двохтисячних років в Інституті діє центр лікування алергійних захворювань верхніх дихальних шляхів. У чому його завдання?
— Цей підрозділ поліклінічного об’єму створено за пропозицією президента НАМН академіка Олександра Федоровича Возіанова, оскільки йдеться про суміжну проблему пульмонологів і отоларингологів, але все ж таки доступнішу, в плані ранньої допомоги, нам. Застосовується спектр алергенів із метою точної діагностики і конкретне, залежно від характеру алергії, лікування. Допомогу, аж до відступу бронхіальної астми, відчули тисячі пацієнтів.
— Ваш трудовий день в Інституті триває довго, це ніби особливий стиль. Але якому б девізу ви, шановний Дмитре Іллічу, віддали перевагу на завершення цього діалогу?
— Справді, день мій вельми завантажений. Це і консультації, і щоденні операції різного об’єму і призначення, зокрема, при краніофаційних пухлинах, спільно з нейрохірургами. Здійснюю немало операцій ендоскопічних. Адже перш за все я — хірург-отоларинголог, проте, причетний до наукової, організаційної і громадської діяльності. Який би девіз я виділив до преамбули створення Інституту і, в той же час, незмінну дороговказну зірку Інституту імені О. Коломийченка? Це коротка, але вагома для лікаря і хворого фраза: «Зволікання — форма відмови». Значить, треба завжди допомагати своєчасно — не кваплячись без причин, але й не запізнюючись у діях. Можливо, це наші альфа і омега на пройденому і прийдешньому шляху.
