200 книжок із бібліотеки «Дня» під загальною редакцією головного редактора газети Лариси Івшиної знайшли свого читача у Хмельницькому. Підприємець Михайло Немов, як і пообіцяв («День». №197), подарував цю літературу обласному центру. Вручення книжок відбулося вранці у читальній залі Центральної міської бібліотеки. Акція відповідала звичній тиші, що панує у закладі. Якось непублічно відбувся непересічний захід.
«Книжки «Дня» відправлено до всіх 15-ти бібліотек Хмельницького», — повідомила спеціаліст міськуправління культури Світлана Прокопенко. Чогось подібного в історії муніципальних бібліотек вона не пригадує: «Було, що подарували на 500 гривень літератури. Ще місцеві письменники дарують бібліотекам свої твори». Вона віддає належне Михайлові Немову саме за цей подарунок: «Цих речей, на жаль, не було на полицях бібліотек міста».
Сам меценат, вручаючи книжки Світлані Прокопенко, сказав: «Якщо ми воліємо допомогти бібліотеці, то ми це робимо». Кореспондент «Дня» взяв участь в оцій «тихій» акції, а відтак поспілкувався з М. М. Немовим.
— Якби акція з нагоди вручення книжок для широкого кола читачів була гучною, то цей ваш крок, Михайле Миколайовичу, мабуть, сприйнявся б, як виклик місцевій владі. У міському кошторисі 2006, на жаль, не знайшлося і гривні для поповнення бібліотечних книжкових фондів.
— Мені про кошторис нічого не було відомо. Однак раніше, ніж купити і передати книжки «Дня» бібліотекам, я поцікавився, чи є серед книжкових фондів ті ж «Дві Русі», «Війни і мир», «День і вічність Джеймса Мейса»?.. З’ясувалося, що жодного примірника немає. На жаль, далеко не всім це доступно — купити книжку. Не для всіх загальнодоступний інтернет. Тому вирішив бодай почасти усунути істотну прогалину в організації культурного життя обласного центру.
— Чому саме цю, а не якусь іншу літературу подарували?
— Свого часу бібліотека «Дня» стала для мене істинним чудовим відкриттям. Першою потрапила до рук книжка «Війни і мир». Історія українсько польських відносин длянас, подолян, дуже близька. Пилявка, Старосинявський район — то адреса, за якою 1649 року розпочалися визвольні змагання. Потім — колізії відносин. Під обкладинкою цієї книжки знайшов статтю шановного професора Кам’янець Подільського університету Валерія Степанкова, інших талановитих дослідників, письменників, філософів.
Отож «Війни і мир» змусили мене знайти раніше видану «Україну іncognita» і, сказати б, активно спостерігати за видавничим процесом у газеті «День», справила враження книжка «День і вічність Джеймса Мейса». Повертаюсь до неї. Ось вона, на моєму робочому столі. Чомусь думається, що Мейс пішов від нас так рано тому, що взяв близько до серця лихо, пережите Україною. Такі ж і його статті, як кажуть, написані серцем. І потім, шукаючи пояснення всіх теперішніх українських негараздів, Мейс знову і знову згадує Голодомор 1932—1933 років.
Минуле нас «наздоганяє»...
— У колекції, подарованій місту, переважає «День і вічність Джеймса Мейса».
— Вважаю, що книжка громадянина США Мейса справляє враження на того, хто має досвід української трагедії. Для мене особисто цей скорботний досвід — родинний. Що стосується часу, то бере початок у далекому 1930 му. Що ждо простору, то це — тоді велике, а тепер менше село Маначин Волочиського району. Там жив та був Гнат Дичко, мій прадід по маминій лінії. Тоді, у 1930 му, його сім’ю розкуркулили, відправили до Сибіру у Черемхове Іркутської області. Із п’ятьох його, Гната Дичка, дітей Голодомор 1932—1933 років пережили тільки двоє.
Син Гната Дичка на ім’я Назар, мій дід, був репресований у 1937 му. За те, що був переконаним соціал демократом.У часи Горбачова я звернувся до відповідної інстанції і одержав довідку про реабілітацію діда, посмертну...
Отакий, бачите, сімейний досвід. Не весь, звісно ж. У буденній метушні мене іноді доймає болюча уява: як плакала прадідова душа, коли активісти, відомі у селі нероби, вивозили його з рідної хати... Його письмовий стіл, розповідають, років з 40 чи й більше стояв у Маначинській сільраді.
Родова пам’ять сягає третього, щонайбільше — четвертого покоління. А якими були вони, предки наших предків? Про що думали, де були, наприклад у XVII столітті? Аби «реставрувати» цю, родинну пам’ять, мушу знати, на якому історичному полотні вони, далекі предки, як кажуть, сіяли гречку.
У цьому реставраційному процесі, у спробах з’ясувати, хто я є на білому світі, допомагають книжки із бібліотеки «Дня».
— Ви, Михайле Миколайовичу, й самі працюєте над кандидатською дисертацією. Академік Тронько якось розповідав про свої враження від вашої роботи в архівах.
— Була робота, як робота. Настрій відповідав атмосфері закладу, де зберігається історія. В архіві наче фактично торкаєшся глибини століть. Документи бентежать, дають поживу для роздумів про те, що було, є і буде.
На жаль, історія залишається переважно справою істориків. Масова свідомість не підтримується. Сумно дивитися на те, що відбувається у провінції: ліпше, мовляв, нічого не знати. І от є така газета «День», є бібліотека «Дня» — висока планка. «Взяти» її, цю планку, чи обминути, вдати, що не помітив? Ось де питання питань.
У цьому ж ряду — підходи місцевих органів влади: «знайти» гроші для масового заходу чи для поповнення бібліотечних фондів? Альтернативи масовому заходові начебто немає. Ніхто ж не думає про те, що концерти минають, а книжки залишаються. Місцева громада бере той продукт, що їй дають. Нікому начебто й діла немає до того, що міську програму розвитку бібліотечної системи на 2003—2006 роки провалено. Ми до цього звикли, вгрузли у глибоку колію марнослів’я, метушні, чиношанування.
Аби думати, читати, треба колись уперше докласти інтелектуальних зусиль, узяти в руки розумну книжку.
— Ви, Михайле Миколайовичу, не з отих, кому, як кажуть, належить місто. І все ж знаходите можливості для благодійницької діяльності. І це не залишається непоміченим. Маєте медаль Всеукраїнського фонду відтворення видатних пам’яток історико архітектурної спадщини імені Олеся Гончара, орден II ступеня Національного фонду «Україна — дітям». Навіщо, даруйте, ці «зайві» витрати?
— Розпочинав звичайним таксистом. І так званим човником був — серед перших у Хмельницькому прокладав торговельний маршрут до Туреччини. Нарешті маю своє підприємство — транспортні послуги, організація громадського харчування. В мене, знаєте, своя філософія бізнесу: не збідніє та рука, що дає. Допомога ближньому — то щось схоже на сповідь. Глибоко інтимна річ. І не треба чекати на подяку за те. Статки — то випробування...
Прикро й боляче: для багатьох людей недоступна книжка, багато на світі скривджених долею дітей. І поруч — байдужі биті дядьки із золотими ланцюгами на шиях. Не маю жодного сумніву у тому, що місцева влада може і повинна виконувати програми подолання бідності, культурного розвитку міста. Для збільшення надходжень до бюджету є безліч можливостей. Натомість сталося жахливе соціальне розшарування у громаді.
— То хто ж ви — бізнесмен? Науковець? Меценат?..
— Я — 47 річний Михайло Немов. Заявляю, що ця акція для бібліотек Хмельницького — перша, та не остання. Буду і надалі дарувати місту книжки, що ще вийдуть у бібліотеці газети «День».
