Колись ці ліси — між селами Датинь і Замшани — були рідною хатою для «українських хлопців». А стали для багатьох із них місцем вічного спочинку... Біля такого лісового цвинтаря добре думається про долю України і українців.
У ВОЛОДІННЯХ САМІТНИКА
...За кілька десятків метрів на лузі серед трави на повні груди дихає свіжим повітрям чорний лелека. Він підпускає так близько, що можна добре роздивитися блискучий чорний «фрак» з білою «манішкою» і... довгий червоний дзьоб. Несподівана зустріч, може, дарована раз у житті, бо птах надзвичайно рідкісний (занесений у Червону книгу) і обережний: селиться тільки там, де й не пахне людським духом. Через те чорного лелеку ще називають «чорним самітником».
Прилетів він із лісу, у котрий непросто добратися і сьогодні. Десять кілометрів петляємо редакційним «жигулем» поміж різнотрав’ям землі, що була колись великим болотом і пружинить, якщо стати, під ногами. Обережно проїжджаємо краї запущених меліоративних каналів. Щоразу, зупинившись перед черговою великою калюжею, міркуємо: вже йти далі пішки чи ризикнути і проскочити машиною?... Врешті, залишаємо її на околиці лісу.
Розказують, що коли у 95-му році постало питання про облаштування лісового цвинтаря, його існування виявилося несподіванкою і для певних органів... А то, мовляв, давно знесли б з лиця землі. Віддаленість поховання, дрімучі хащі та ще звичка місцевого люду, котре пережило не одну зміну влади, тримати язик за зубами, зіграли свою роль. І грають, до речі, далі. Вже геть лежачий дідусь, місцевий старожил, у хату якого на околиці села Запілля нас завели, нічого, крім того, що лісові хлопці тут «сиділи і вошей били», розказати не міг, бо не хотів.
— У цій ліщині жив чоловік, який полеглим воякам УПА труни робив. Трохимович Степан Кирикович. Від дітей ховався, щоб на випадок чого, не виказали... Там, де ми перший раз зупинилися, стояла хати «Голубки», таке псевдо мала Артемук Параска. За участь в ОУН—УПА відсиділа 10 років. Причому забрали її вже вагітну, вдома лишала чоловіка і трьох синів. Саму вивезли. За що? Їсти бандерівцям давала. А як не даси, коли ліс кругом? Хто захистить? На тому узліссі мій дядько жив, теж у тюрму забрали. Тут майже з кожної хати по 10 літ відсиділи «за Україну»... — веде все далі у ліс, по дорозі показуючи, де стояли хутірські хати, колишній вчитель історії з села Запілля Павло Омелянович Будник.
Від колишнього хутора Острівки або по-іншому — Захід (за місцевими легендами, у цих лісах ночує сонце...) лишилося всього п’ять хат, віддалених одна від одної на добрих півкілометра. Найближче (кілометрів півтора-два) до лісового цвинтаря хата 82-річного Максима Саса.
— О, дядько Максим міг би багато розказати і про «лісових хлопців», і про «червону партизанку». Що я — з 38-го року народження, під час тих подій зовсім хлопчаком був. А Максимові кадебісти і хату спалили, переслідуючи, витісняючи у ліс «Коса». Особливо полював за ним один кадебіст — казали на нього «Рябошапка». Мав такого картуза, як ні в кого. Усе «Коса» висліджував, не боявся сам у ліс іти... — перегортає сторінки місцевої історії Павло Омелянович.
Над головами заливаються пташки. Навколо щедрі зарослі чорниць, у яких тонуть ноги. Далі ступаємо по пружній перині густого моху: ноги не провалюються, а з незвички легенько ковзають. Врешті, попереду, на невеличкому горбочку, і кладовище, шість могил, одна «братська», з написом на дерев’яному хресті: «Воякам УПА, всім загиблим за Україну».
НЕОПЛАКАНІ МОГИЛИ
Розказують, що після війни у Датинь на місцеве кладовище приїжджала жінка з Львівщини, з Червонограда. Бачили люди, що доглядала за безіменною могилою, говорили, що лежить там закопаний таємно її чоловік-бандерівець. Поховані у лісі вояки УПА мали родини у селах Замшани і Буцинь (котре вже належить до сусіднього Старовижівського району). Але пережиті часи навчили, як кажуть, «помалкувать»... (Одну з моїх родичок органи стабільно викликали раз у рік «на розмову» аж до початку 90 – х, доки не стала незалежною Україна. Зразу по війні в одну з ночей прийшли у дім озброєні люди і забрали з собою молодшого брата. Вірогідно, що були це бандерівці. І як у воду канув... Навіщо брали — воювати чи розстріляти — невідомо. Проте кілька десятиліть по війні сестру турбували одним питанням: де брат? — Aвт .).
Журналістка ратнівської районної газети Калина Ньорба розказує, що аж восени 95-го року прийшли до неї (знаючи її погляди) колишні вояки УПА із Замшан Андрій Козел та Пантелій Репета. Є, мовляв, могили наших побратимів у лісі, але надто запущені. Підтримки від влади не було («А раптом там поховані бандити, чиї руки у крові?!»), проте не було і заперечення. Так напередодні свята Покрови кладовище у лісі «облагородили»: встановили хрести, зробили огорожу, вкопали лавочку.
Цей цвинтар не схожий на інші місця поховання. Не ростуть тут квіти, бо їх ніхто не садить: у дрімучому лісі їм не цвісти. Заростають могили папороттю. Височезні дерева, як і місцевий люд, бережуть у таємниці пережите й побачене.
— Ось як вимахали! Були ж, пам’ятаю, трохи вищі за мене, а тепер треба добре голову закидати, щоб побачити небо, — каже Павло Омелянович.
Його дитяча пам’ять до деталей вмістила непевні часи, які згодом назвуть «національно-визвольними змаганнями», коли брат ішов на брата, коли хуторянин лягав спати і не знав, хто постукає у вікно вночі.
— На Запіллі, де ми жили, на моїх очах вбили людей... Я мав літ сім-вісім, пас корову. Бачу, біжить один понад нивкою, у лози, за ним другий. А за ними — на коні женеться. Так на ходу і застрілили... Ті хлопці не були бандерівцями, не мали зброї. Допомагали «лісовим» у побуті, бо відмовити не могли...
— Розкажи про бабу Параску... — підказує батькові дочка Мирослава, бібліотекар Датинської школи.
— Параска — моя теща. Чоловік її був на фронті, а хлопці з лісу за їжею навідувалися. Ледь прийде посилка з фронту — вони знають. Видно, колись допекли тещі, а гострий же язик мала! Сказала, що думала. Її хотіли вже вбивати, на підлогу поклали. Тут — стук-стук у вікно... Баба не бачила, хто і що, але відпустили. Згодом сусід Іван, який мав псевдо «Гордий», попередив: «Думай, що говориш, бо буде тобі за твого язика!» Теща так розуміла, що то він її порятував.
— Чи були серед місцевого населення ображені на бандерівців?
— Всяко бувало... — дипломатично тягне Будник, не бажаючи ворушити минуле, у якому приречені на винищення новою владою вояки УПА рятувалися взимку у хатах хуторян, ставлячи цілі родини під загрозу вивезення на Сибір (у кращому випадку!). Впам’ятку в місцевій окрузі каральний загін НКВС зі Старої Вижівки, бійці якого переодягалися під бандерівців і провокували дядьків на «допомогу вільній Україні». Один з хуторян, Степанко, повірив, за що і був розстріляний на місці.
У ліс, у «бандерку», в окрузі пішло багато молодих хлопців і чоловіків. Коли фронт підійшов ближче, їх почали витісняти, то ж ховалися у схронах. Одну таку криївку, за селом Дошно, Павло Омелянович хлопчаком бачив. Добре замаскований у лісових нетрях схрон. Зверху молоді сосонки ростуть, ніколи не запідозриш, що під ними — землянка з озброєними людьми... Саме тут захопили енкаведисти відомого у цих краях керівника національно-визвольних змагань «Гордого».
— Бандерівці ніколи не здавалися, ліпше себе підривали. «Гордого» сильно поранили, думали, що вбитий. А він геть від ран осліп. Вилікували, судили у Ратному. 15 літ незрячого тримали у таборі. Коли закінчував термін, прийшов у село запит: чи згідні рідні прийняти? Родичі згоди не дали, боялися. Доживав у будинку престарілих. Високий був, красивий, недарма ж псевдо мав — «Гордий».
— І жонатий був?...
— Не був, але потомство залишив. Це Адам, Василь (Омелянович називає прізвища, які дуже дивують його доньку Мирославу — і не підозрювала!) Вони Івановичами й записані, і знають, чийого батька діти.
«УКРАЇНУ ВБЕРЕЖИ!»
Як відомо, «зелені» партизани були, крім Західної України, ще у Прибалтиці. Останній бій з лісовими братами відбувся у Литві аж у 1967 році, коли останній, вважається, партизан на ім’я Трояніс застрелився у бункері, оточений солдатами. На Західній Україні бандерівці розгромлені значно раніше, але теж не назавтра після війни: останню групу «українських хлопців» ліквідовано у квітні 1960 року біля хутора Лози Підгаєцького району Тернопільської області.
Замшанівсько-датинськими лісами бандерівці ходили до початку 50-х років. Павло Омелянович Будник каже, що останніх добили у селі Буцинь аж у 52-му. Та ще довго корови в окрузі провалювалися у покинуті схрони... «Кров лилась між пальцями, коли вмирав за Україну... Прощай, брате, мій єдиний, вже вмираю, не здаюся, Україну вбережи!» — цю пісню, написану батьковим братом, проспівала нам Катерина Пилипівна Савлук у селі Датинь. Вона — відома на всю округу збирачка фольклору, до якої їдуть наукові експедиції, знає масу приповідок i пісень. Та ще, виявляється, далеко не всі виспівала і не всі думки (доживши до 72 літ) висловила вголос.
— Ото, дітки, вам першим признаюся: схованка бандерівців була і в нас у хліві. За день з матір’ю викопали, уночі хлопці з лісу пробралися, а на ранок — й облава... Не один раз на волосині від смерті були!
Над її ліжком — портрет сина, сьомої дитини з 11 – ти, народжених Катериною Пилипівною («Нема дня, щоб не плакала за ним, і так вже 24-й рік!»).
— В армії солдат-кореєць назвав його «бандерівцем». А син його — «чуркою». Той сина й розстріляв.
Якби хлопці, крадькома поховані у лісі за Датинем, жили сьогодні, вони б почувалися переможцями. Збулося те, за що воювали — «За Україну, за її волю!» Але доживати до незалежності України їм би довелося в атмосфері страху і недовіри, котрі посилено плекала як сильніша, без сумніву, радянська влада, так і неоднозначні спогади про пережите в людей.
— Уночі приходили бандерівці і казали: «Підеш завтра у сусіднє село, попереш білизну нашим воїнам!»
— І відмовитися не могли?
— А криниця у дворі?.. Вкинуть — тільки булькнеш!, — згадує одна з найстаріших мешканок мого рідного села Лаврів, котре на Волині теж називають «бандерівським». З дитинства пам’ятаю й драматичну історію маминої подруги Насті, яку на вечорницях у землянці після війни випадково застрілив молодий червоноармієць. Кілька місяців молодь тягали у Луцьк, вимагаючи показати, що загинула вона від рук... «бандьор». Як в кожній громадянській війні (а хіба не нею стало протистояння на західноукраїнських землях після війни?), не знайти ні правого, ні винуватого. У Прибалтиці «лісові брати» реабілітовані ще на початку 90-х. Українські ще сподіваються на визнання.
... А поки що тільки чорні самітники найчастіше провідують могили людей, найбільшою виною яких виявилася любов до батьківщини.
