Сцена, щоправда, була оформлена без поправки на політику, виключно в джазовому дусі: висіли портрети негритянських (і кількох білих) облич, спотворених блюзівськими стражданнями, які їхні власники видобували з роялів, контрабасів, саксофонів і власних душ.
На сцену в ролі конферансьє вийшов відомий ведучий радіопрограм про джаз — Олексій Коган. Кому цікаво, як виглядає джерело доволі цікавих радіовідомостей, можу сказати, що це чоловік приблизно сорока років, середньоінтелігентного вигляду (з невеликими богемними відхиленнями), брюнет, прикрашений академічною (із сивиною) борідкою й зачіскою, як у Мірей Матьє. Щось схоже на каре. Взагалі — привабливий.
Він одразу проявив добре володіння обома мовами (російською, українською) та дотепність (риса, що не має національної приналежності).
Оглянувши майже повний зал, Олексій, нібито шкодуючи, виголосив: «Де ви були вчора?». І радіючи з приводу суботнього аншлагу, пообіцяв запрошення на завтра.
Перша представлена ним група називалася «Night Groove» (приблизний переклад — нічне задоволення, але під словом «задоволення» мається на увазі, скоріше, музичний кайф, а не сексуальний. Хоча із цими англійськими багатозначними слівцями — важко щось стверджувати напевно).
На противагу довговолосому Когану, коротко стрижена керівниця групи Наталя Лебедєва кивнула музикантам і запустила музичний мотор «Night Groove». Її рояль був лідируючим інструментом.
До них приєдналася солістка в червоній (а-ля Кармен) облягаючій сукні — Юлія Рома. Речі, що виконувалися, були в основному оптимістичного характеру. Лише контрабас вплітав у життєстверджувальні пасажі якісь тривожні нотки. Схожі на ті звуки, якими Мікаел Тарівердієв супроводив у «Сімнадцяти митевостях весни» пересування Штірлиця берлінськими вулицями.
У фіналі свого виступу «Night Groove» вже розгулялися не на жарт й жахнули композицію на кшталт «Полюбите пианиста».
Когана замінив інший ведучий — Соляник. Це був кремезний чоловік, і жарти його виявилися дещо важчими. Загалом, як з’ясувалося, концерт будуть вести аж три конферансьє. І, як справедливо зауважив Соляник: «Цей фестиваль можна назвати фестивалем ведучих».
Конферансьє № 2 повідомив, що ксилофоніст Андрій Пушкарьов був у складі оркестру, удостоєного вищої американської нагороди в галузі музики — «Греммі». А оскільки у Андрія в руках чотири палички (зал переконується в цьому), а не дві, як зазвичай, усе разом це можна назвати «квартетом Пушкарьова».
Ксилофонічна фантазія нагадувала ляльковий балет. Потім несподівано проглянула детективна тема. Картинка: приватний детектив п’є в барі. Він обмірковує свою нову зачіпку у справі, не забуваючи із задоволенням позирати на апетитну фігуру офіціантки. Аж ось раптом сищик знітився й занурився в себе. Та так глибоко, що «акваріумні» звуки перейшли в «морські». На зразок тих, що ілюструють «Підводну одіссею Кусто». Гм, складнуваті асоціації. А що вдаєш — музика теж непроста. Це ж вам не «И вновь продолжается бой...»
Потім до ксилофона приєднався рояль. За клавішними сидів високий молодий хлопець з довгастим обличчям юного Дон Кіхота — Тимур Полянський. Удвох музиканти виконали декілька імпровізацій на теми класичних творів. Виконання було напрочуд темпераментним. Тимур грав водночас пристрасно й сухо. Сухість, що виникає через підвищену температуру. Жар! Але ця дещо хвороблива енергетика передавалася глядачам. Найкращим виступом за цей вечір я назвав би обробку Тимуром теми пісні, із саундтреку до фільму Романа Полянського (це поки в нашій історії лише другий Полянський. З’явиться ще й третій. Історія як з конферансом.), де дуже стурбований Форд намагався відібрати в Парижі в терористів свою дружину й детонатор.
Ось на сцені з’явився й В’ячеслав Полянський, поважний лисуватий чоловік. Він — відомий львівський музикант і батько молодого обдарованого музиканта, який щойно приємно вразив публіку.
Манеру гри В’ячеслава я б назвав помірно-буржуазною. Такий собі гарненько пливучий блюзець, що демонструє чарівні відтінки респектабельних лінощів. Співачка Наталя Гура виконала відповідний настрою знаменитий блюз Гершвіна «Summer Time». В манері Елли Фіцджеральд. Тільки Луї Армстронга не вистачало для повного щастя.
Третє відділення вечора, як і було обіцяно, вів уже московський джазовий ді-джей — Михайло Метропольський.
Він повідомив, що джаз грають практично на всіх материках, окрім Антарктиди. І зараз буде оригінальна група з Москви, половина складу якої має українське коріння. Група називається «Друге наближення». Її лідер Андрій Разін (родом iз Києва) є до того ж композитором. Тетяна Комова — заслужена артистка Росії (родом iз Дніпропетровська) здобувала славу як виконавиця циганських романсів. Однак у вільний від романсів час вона страшенно любить побавитися джазом.
Разін — блідолобий інтелектуал в окулярах. На Комовій були у формі циганських шалей риболовні сіті. Разом вони виглядали мальовничо.
Тетяна виконала щось середнє між шаманськими північними завиваннями й російськими народними танцювальними. Разін усе це вдягав у фортеп’янну оболонку. Обох непогано доповнював контрабасист Ігор Іванушкін (майже Інтернешнл).
Потім у Разіна почали несподівано пробиватися мотиви Свиридова (як у телепередачі «Час»), а Комова у своїх вокальних вправах довела себе майже до екстатичного стану. Якби вона виконала цю річ десь серед чукчів — вдале полювання забезпечене! Наостанок Андрій пригостив Гершвіном, що мені сподобалося набагато більше, ніж твори Разіна.
Окрасою концертної програми став американський саксофоніст Майк Елліс. Метропольський сказав, що ця людина подорожує всім світом у пошуках певної музичної істини. Живе то в Парижі, то в Японії. Нещодавно його закинуло в Росію. Тут ведучий повідомив, що спочатку Майк Елліс звався Михайлом Мордвіноффим. Емігрували ще його далекі предки. Коріння свого він у Росії не відшукав, зате знайшов музикантів з «Другого наближення». З якими й записав новий альбом.
Нарешті з’явився й сам Елліс-Мордвінофф. Це був величезний чолов’яга в помаранчево-сонячному костюмі. Загалом він скидався на жирафа. Колориту його постаті додавали непроникні чорні очки й підбриті скроні в панківському дусі. Цю його останню особливість Метропольський пояснив не співчуттям американського гостя панкам, а його пристрастю до японських традицій. Як міг, він їх втілив на голові. Доповнював образ Майка золотий виблискуючий саксофон. Як бачите, видовище досить вражаюче.
Елліс спочатку виконав соло. Потужний інструмент видавав хрипкі низькі звуки. Саксофон гудів надсадно, мов пароплав. Потім ритм мелодії прискорився й став більш танцювальним. А звук більше став нагадувати дикий рев у джунглях. Жираф став слоном!
Після захоплених овацій Елліс повідомив, що композиція називається «Еліфанмен». Щодо слона я вгадав!
Завершальною річчю була страждально-гірка циганська мелодія, яку відтворила на максимумі своїх можливостей Тетяна Комова і яку саксофонно матеріалізував Елліс. Циганська тема, що лилася з утроби його золотого звіра — краяла серце.
Чотири години, проведені в театрі оперети, були зовсім не нудними. Цей фестиваль показав, що, незважаючи на те, що джаз давно втратив лідируюче становище у світовій музичній індустрії, вiн має багатьох продовжувачів, які втілюють свої ідеї в оригінальній формі. За що їм окрема щира подяка.
