А ось статистика, що ілюструє нові традиції: з початку
року в області зіграно 5516 весіль, зокрема 2437 — сільських. Хоча до Великого
посту дуже далеко...
У селі — весілля. «Шалаш» на півтисячі душ, поставлений
біля хати край дороги, аж ходором ходить. У «шалаші» столи аж вгинаються
— є що випити, є чим закусити. Гуляє все село, разом з ним — родичі, знайомі,
які прибули з близьких і далеких країв: від молоді, від знайомих молодого
й молодої, від батьків молодої, від батьків молодого. Й оті, без яких жодне
весілля не відбувається.
Не називаю села, де п’ють кінськими дозами і споживають усе підряд,
задовольняють апетити. Як у Теремцях Кам’янець-Подільського району, так
і у протилежному від них Перерослому Білогірського району — скрізь, від
краю й до краю області щодня п’ють, їдять, поправляються, на тяжку голову
згадують, як гуляли-веселилися. А то трапляється, що й на лікарняних ліжках
«продовжують» поправлятися... Починають у суботу, завершують наступної
суботи...
НЕ РОЗЛУЧАЙТЕСЯ, ПОКИ БАТЬКИ БОРГИ НЕ ВІДДАДУТЬ
Гості вже в тумані, їм, нарешті, як і тамаді, невиразному чоловічкові
з претензіями на народний гумор, не «гірко», поки що говорять те, що думають.
Слово для вітання молодих надається тещі, яка, може, колись «...навіть
склянку чаю у зятя не вип’є». Натруджена на буряках жінка, геть утомлена
підготовкою до весілля, звертається до молодого: «Ви — чоловік городський,
не знаємо, де вас наша Катя зустріла, тому дуже прошу: хоч не залишайте
її до того часу, поки ми з татом усі борги не повіддаємо». Захмелілий від
щастя тесть, в якого і комбайн, і трактор у колгоспі, розповідає дядькам,
що два кабани по два центнери чи й більше, бичка на півтонни, всі кури-гуси,
качки перерізав, весь цукор, одержаний його дружиною за бурячки, на горілку
перегнав — є три бідони по 40 літрів і ще трохи. Продовжує: оббивали пороги
у колгоспній конторі, та всю зарплату за 2 попередні роки й за півроку
вперед виходили, в людей напозичалися, аби тільки дорогі гості не були
голодні та тверезі...
А велике знищення всього, що рохкало, ремигало, кукурікало, булькало,
шкварчало, триває. Дехто вже й забув, з якої нагоди сюди прибув, допитується
в сусіда, чи той його поважає. Тут-таки й діти. Дивляться, що п’ють, як
закусують директор школи, сільський голова, вчителі, голова колгоспу, накручують
незабутні враження на свій розум. Тамада вже геть розперезався, змушує
дружбу, аби напився доброї горілки з черевичків молодої...
Наступного дня в колгоспних комбайнерів, трактористів голови болять,
і всередині пече вогнем — спасу немає. Не до роботи на широких ланах —
дружно та охоче йдуть до молодої поправлятися. Бідкається колгоспний голова:
золотий час пропадає. А не підеш сам на весілля, то буде образа на все
життя, що залишилося. Не поважає, мовляв.
«ЧОМУ РОЗПЛЕТЕНА КОСА...»
Ось за таким, найновітнішим, сценарієм розгортається весільна метушня
в наших селах. Коли він, цей сценарій, «написався»? Старші люди пригадують,
що не завжди так було. Літня Віра Дмитрівна Кравець із села Варівці Городецького
району ще тримає у своїй пам’яті весільні пісні, які співалися до короваю,
до молодої, до молодого, до гостей. «Прийдіть, мамуню, нині, розплетіть
мені косу. Як я дівою ходила, то я вас не просила. А тепер я вас прошу:
«Розплетіть мені косу», — охоче виводить бабуся на прохання кореспондента.
Слухають її молодші жінки, запрошені до розмови (ті, які ще з боргами не
розраховувалися), зітхають, непрошені сльози витирають.
Чому, образно кажучи, розплетена та коса, що віками запліталася? У Варівцях
(і не тільки у Варівцях) пам’ятають, коли саме те все сталося. «За Брежнєва»,
— одностайна думка. Саме тоді дехто почав вивищуватися над людьми. Статками.
І виставляв напоказ свою зверхність. Хата — найбільша. Машина — найліпша.
Весілля — найгучніше...
«А не запросиш когось, то образиться. Як справляли весілля нашій Тані,
то згадували: ті, ці й ген-ген оті нас запрошували. Або скажуть: «Для рідної
дитини пожаліли витратитися по-людськи». Або скажуть: «Бідні, бо ледачі».
Можеш чи не можеш, а мусиш тягнутися, рівняння на заможніші родини тримати.
Хоча, мабуть, те все неправильно. Колись люди справляли весілля для молодих,
а вже — для села», — каже Марія Гнатівна, доярка, дружина шофера.
Йду на польовий стан, до механізаторів. Про те ж саме, про весілля допитують.
«Якщо про те, з якого тільки-но повернулися, то й не запитуйте. Бо — туман,
що яром-долиною», — відповідають хором. Дехто й на роботу не з’явився.
Бо до вітру бігає. А як було не пити? Хіба хочеш — мусиш. Буцімто традиція
така. А хто проти традиції, тому...
БОГ МИЛУВАВ?
«Поки що, як кажуть у народі, Бог милував від масового отруєння на весіллі.
Я й сам дивуюсь, що не повторилися торішні, позаторішні драматичні події,
коли доводилося госпіталізувати майже півсела, оголошувати надзвичайний
стан. Звідки ж господар візьме таке холодильне устаткування, щоб тримати
там усі наїдки. По хлівах, льохах тримають. Ковбаси, шинка спливають жиром
у спеку, мухи літають. А поодинокі отруєння таки мають місце. Хто сам рятується,
кого доводиться лікарям рятувати», — каже Микола Коломієць, головний санітарний
лікар області. Співбесідник згадує, що колись пора весіль наставала пізньої
осені, коли вже на полях було все попорано, після невеликого посту чи напередодні
Великого посту.
А ось статистика, що ілюструє нові традиції: з початку року в області
гралося 5516 весіль, зокрема 2437 — сільських. Хоча до Великого посту дуже
далеко... Й таки недарма хвилювалася теща, просила молодих, аби не розлучалися,
поки вона з боргами не розрахується. З початку року розірвано 2610 шлюбів,
зокрема розпалося 656 сільських пар. Переважно розлучаються на першому
році подружнього життя. Такі ж тенденції вгадуються і з торішньої статистики.
Нинішні ж тещі та свекрухи, як переконують всезнаючі служителі цифри, йшли
під вінець аж тоді, коли вже на зяб було все переорано. І не так, як їхні
дочки та зяті. І сім’ї були міцніші...
ЩО БУЛО, ТЕ ЗАГУЛО
«Від вишуканого церемоніального весільного обряду залишилися тільки
ріжки та ніжки. Хіба що про перепій не забули. Це коли гості молодого успішно
долають створену їм перешкоду, йдуть до молодої пити та гуляти», — переконаний
Віталій Кенц, заступник директора учбово-методичного центру Поділля. Десь
загубили дівич-вечір, парубочий вечір, народні пісні та танці. Натомість
— чужа музика, чужий тамада, що якось прибився до нашого берега із грузинського
«фольклору». «Раніше на весілля запрошували тільки родичів, дітей із собою
не брали. Підростаючому поколінню дозволялося тільки дивитися, як дорослі
справляють ритуал», — продовжує В. Кенц.
Його спостереження співпадають з тими, які має і висловлює для нас Таїса
Стан, науковий співробітник Хмельницької філії інституту фольклористики
НАН України: «Найняті музики грають і співають, а всі їдять-п’ють і краєм
вуха слухають. Мені якось довелось побувати на весіллі, де не заспівали
жодної народної пісні. Аж вжахнулася. А було ж, було. Свого часу я записала
від старожилів села Степанівка Білогірського району сценарій весільного
обряду, справжнього дійства, в якому брали участь усі — молоді, їхні батьки,
гості. Наразі ж маємо якийсь споживацький підхід до мистецтва. Аби лише
добре випити та трохи закусити й дещо послухати-подивитися».
СЦЕНАРІЙ ДО ЗАПИТАННЯ
Обидва співбесідники, з якими кореспондент зустрівся у різний час і
окремо, згадали про «Червону калину», ансамбль Віньковецького райбудинку
культури. Мовляв, за вже призабутими традиціями цей самодіяльний художній
колектив відтворив весільний обряд, в якому фольклорними жанрами втілено
почуття поваги до батьків, які народили, виростили, до праці навчили, прагнення
подружньої вірності, продовження роду. Хто ж, за яких обставин, коли запитає
цей сценарій, поставить за ним весілля не на сцені, а й у тому ж шалаші?
Віталій Кенц упевнений, що худкерівники сільських будинків культури можуть
«залишити без роботи» далекого від народних звичаїв тамаду, натомість самі
заробляти собі на прожиття. «Має бути прагматичний підхід до повернення
справжніх традицій», — робить висновок В. Кенц. Застерігає від того, аби
вдаритися у архаїку: «Традиції треба збагачувати». Приємно дивується, що
кореспондента нараз і зацікавила ця тема: «Якось пропонував одній газеті
розгорнути дискусію про сучасне весілля, то сказали, що неактуальна». Говорить
тоді, коли вперше буде запитано згадуваний сценарій, не запрошені на весілля
не образяться. Якщо в них раптом виникне бажання розділити радість молодих
без запрошення, зможуть узяти участь у дійстві. А їм за те винесуть калачі.
Це станеться в одній із сцен забутого сюжету...
№173 11.09.98 «День»
При використанні наших публікацій посилання на газету
обов'язкове. © «День»
