Розглядаючи проблеми свободи преси та етики журналіста, «День» (№216 за 24.11.2000) звернувся до досвіду вирішення подібних проблем у суспільствах iз багатовіковим досвідом демократичного устрою (Алла Феофанова «Свобода преси по-шведськи»). Сьогодні ми продовжуємо цикл статей на цю тему, пропонуючи нашим читачам статтю завідуючого кафедрою організації масово-інформаційної діяльності Інституту журналістики Київського національного університету ім. Т. Шевченка Валерія Іванова.
Україна постійно наголошує на тому, що вона намагається стати європейською державою не тільки за географічною ознакою, але й за суттю, за рівнем розвитку економіки, матеріального становища людини, за розвитком демократії, тобто народовладдя. Однією з основних ознак демократії є вільна преса, яка незалежна від впливу чиновників та фінансово- політичних угруповань.
Для того, щоб щось будувати, треба мати чітке уявлення про проект будівлі. Тим цікавіше розглянути досвід цитаделі західної демократії — Швейцарії.
Значною прикметою часу є зростання значення журналістської освіти для підвищення якості журналістики в цілому. За даними швейцарських колег, серед практичних журналістів: 40%закінчили школи журналістики, 21% — відповідні факультети університетів, решта — різноманітні курси журналістики. Про популярність професії свідчать високі конкурси на факультети журналістики (приблизно по сім чоловік на місце). Але це й не дивина. У великих газетах і телерадіокомпаніях не працює жодної (жодної!) людини, яка б не мала журналістської освіти. Більше того, IV пункт Хартії якості швейцарських журналістів забороняє брати на роботу людей без відповідної кваліфікації. Це робиться для «підвищення якості журналістики». Цікавою є й система організації набору студентів та навчання. Набір, особливо у школи журналістики, проводиться в кілька турів. Спочатку всі бажаючi надсилають на адресу приймальної комісії матеріали на задану тематику. Потім комісія запрошує тих, чиї матеріали виявилися кращими, і дає їм реальне журналістське завдання: припустимо, написати репортаж iз виставки тощо. І тільки тих, хто вдало витримав другий тур, допускають до навчання. Саме ж навчання журналістів проводиться на універсальній основі. Тобто всі вивчають і радіо, і пресу, і телебачення, й iнтернет- журналістику. Такий підхід дозволяє випускникам вільно почувати себе при роботі у будь-якому засобі масової комунікації.
Цікавим iз точки зору наших реалій є й підхід до мовних проблем. Швейцарія має чотири офіційнi мови: німецьку, французьку, італійську та ретороманську. Ретороманці у сукупності становлять менше 1% від усього населення Швейцарії, але частина мовлення йде на ретороманській мові, видаються газети, книжки, ведеться викладання в школах.
Характерною ознакою Швейцарії є толерантність до чужоземців. Зараз кожен п’ятий житель Швейцарії є іммігрантом. Цифра більш ніж вражаюча. Але коли нещодавно проводився референдум iз пропозицією обмежити кількість іммігрантів 18% населення країни, більшість громадян, висловилася проти. Причому медіа дуже швидко реагують на етнічні зміни. Як тільки внаслідок еміграції з Косова в Швейцарії з’явилися албанці, відразу ж стали транслюватися передачі албанською мовою.
Швейцарія — це країна, яка проводить активну зовнішню політику, зокрема, в галузі преси. Спеціальна Дирекція з питань розвитку та співробітництва займається допомогою закордонним країнам у питаннях розвитку медіа, національних меншин, науки, викладання, культури тощо. Так, в Україні діє організація Про Гельвеція, яка зосереджується в основному на питаннях культури. Діють у Швейцарії різноманітні громадські організації, які ініціюють обміни між Сходом і Заходом, надають технічну допомогу щодо розвитку преси. Варто назвати Форум Схід — Захід, який очолює д-р Г.Добровольний. На Заході саме такі неурядові, громадські, організації здійснюють проекти, що спрямовані на налагодження партнерських зв’язків між журналістами та взагалі громадянами різних країн. Вони організовують різноманітні заходи як у Швейцарії, так і за її межами, є місцем підготовки, інформації та консультацій при спільній роботі інституцій різних країн. Зокрема, Форум Схід — Захід збирає інформацію про розвиток демократії у пострадянських країнах, організовує стажування українських журналістів у Швейцарії, проводить різноманітні курси, інструктажі, видає бюлетень тощо. Протягом кількох років цей Фонд проводить медіа-форуми, на які запрошуються журналісти з України, Росії, Білорусі та інших країн СНД. Там, у вільних дискусіях зi своїми швейцарськими колегами, вони можуть не тільки зрозуміти західну точку зору на питання свободи медіа, але й краще порозумітися зі своїми колегами із країн колишнього Радянського Союзу.
І якщо проблеми, які стоять перед журналістами з пострадянських країн у принципі однакові, то побачити швейцарські підходи до питань взаєморозуміння між журналістами і політиками, бізнесменами, рядовими громадянами дуже цікаво. В західних країнах вважається аксіомою бажання журналістів і політиків якось наблизитися один до одного. І проблема тут не тільки в процесі медіатизації політики, а й у тому, що й ті, й інші жадають престижності та визнання. Але набагато важче західному журналісту отримати інтерв’ю у підприємця. Західні бізнесмени не женуться за короткочасним успіхом. Вони, як правило, намагаються уникнути контакту з журналістами, бо такий контакт завжди є ризиком для підприємця, бо він не знає, що буде його результатом: позитивний чи негативний матеріал напише журналіст.
Абсолютна більшість конфліктів у сфері медіа в Швейцарії виникає через неточне цитування журналістами слів політиків чи підприємців. Але такі конфлікти вирішуються, в основному, не у судах, а за кухлем пива. Бо судитися з журналістами у Швейцарії, як і в інших західних країнах, справа дуже ризикована. По- перше, загальновизнаним є право журналіста всебічно досліджувати діяльність відомих у суспільстві осіб і робити різноманітні припущення, щоб уникнути зловживання з боку цих осіб (теза преси як сторожового собаки демократії). Тобто виграти справу в суді проти журналіста маловірогідно. А, по-друге, під час розгляду такої справи журналісти намагатимуться представити політика чи бізнесмена як ворога преси, що на Заході може призвести до серйозних втрат, а іноді й до закінчення кар’єри.
Звичайно, причини такої високої поваги до журналістики склалися історично. Більшість швейцарських видань мають тривалу історію. Наприклад, одній із бернських газет «Бунд» вже виповнилося 150 років, а гранду швейцарської журналістики «Нойє Цюрхер цайтунг» — 221 рік. Остання починала своє існування як політичний бойовий листок, а зараз це найвпливовіша швейцарська газета, майже шоста частина накладу якої розповсюджується за кордоном. Вона повністю політично незаангажована, фінансово незалежна. Важливим є й те, що газета має настільки міцні фінансові позиції, що не залежить і від імовірних рекламних бойкотів. Тобто «Нойє Цюрхер цайтунг» може вільно критикувати не тільки політиків, а й бізнесменів, не побоюючись, що ті припинять розміщення реклами у газеті. Про стійкість позиції свідчить і велика мережа корпунктів «НЦЦ» за кордоном. В Україні її інтереси представляє молода талановита журналістка Астрід Коль.
Основний прибуток середня швейцарська газета отримує від розміщення реклами. Це становить приблизно 75% прибутку. Ще 25% дають продаж та передплата газети. Виняток складає таке масове видання, як «Блік». Там співвідношення прибутку від реклами та передплати приблизно 50 на 50. Витрати розподіляються приблизно таким чином: 25% — це витрати на редакційну підготовку газети, 40% — на її друк і 25% — на розповсюдження. 10% залишається як прибуток. Таким чином, типова швейцарська газета — це прибуткове комерційне підприємство, про що українським журналістам поки що можна тільки мріяти.
Цікавим є також те, які ж новини насамперед цікавлять швейцарського читача. Як і в усьому світі, читач газети віддає перевагу опису подій у рідній країні та місцевим новинам. Наприклад, якщо раніше в газеті «Бунд» 60% площі виділялося під висвітлення міжнародної та загальнонаціональної проблематики, а тільки 40% — регіональній, то тепер, після проведення дослідження читацької аудиторії, 75% площі віддається розгляду питань регіонального розвитку. Якщо подивитися на проблематику, то пріоритет надається різним викриттям. Причому, в цьому випадку газети нерідко вступають у конфлікт з інтересами рекламодавців.
Основними етичними порушеннями, які можуть мати навіть правові наслідки, є порушення прав особистого життя та неправомірна конкуренція. При захисті прав на особисте життя велика увага приділяється питанню, чиї саме права були порушенні. Є загальновизнаний у західному світі розподіл на абсолютних публічних осіб (політики, чиновники, великі бізнесмени, поп-зірки, відомі спортсмени) та вiдносних публічних осіб (це ті люди, які привернули увагу громадськості всупереч своєї волі, наприклад, жертви авіакатастрофи). При цьому захист прав особистості більш жорсткий, ніж, припустимо, у США. Журналіст не тільки чітко відрізняє факти від думок (це загальновизнане у світовій журналістиці правило), але й, як правило, візує інтерв’ю у співрозмовника, питає дозволу на публікацію фотографії, де є зображення цієї людини. Особливо чітко це правило виконується, коли мова йде про простих людей. Так, Рада з питань преси (це громадський орган, що стежить за виконанням етичного кодексу) засудила журналістів, які опублікували фотографію людини в черзі за гамбургерами на якомусь святі без її згоди. Виявилося, що сфотографований у цей час відпросився з роботи через хворобу, але вирішив піти відпочити. У того чоловіка були через фотознімок неприємності на роботі, але були вони й у журналістів, бо права особи були порушені, і це реально їй нашкодило. Хоча, звичайно, не варто ідеалізувати стан справ iз дотримання права на особисте життя у західних медіа, зокрема, у Швейцарії. У масовій пресі вони в усьому світі зберігаються набагато менше, ніж у якісній. Наприклад, газета «Блік» звинуватила батьків кількамісячного малюка в тому, що вони довели його до смерті, бо залишили літом у спеку в закритому наметі. Потім було встановлено, що дитина загинула внаслідок уродженого пороку серця. Рада з питань преси засудила журналістів «Бліку» за той матеріал, але навряд чи це допомогло батькам дитини, яких безпідставно звинуватили на додачу до їхньої сімейної трагедії.
Під неправомірною конкуренцією в Швейцарії розуміють випадки, коли слово надається тільки одній стороні. Ознакою якісної журналістики вважається правило: обов’язково надавати слово тим, кого критикують.
Ще одною рисою західного суспільства є активний розвиток iнтернет-видань. Близько 40% населення Швейцарії активно користується Інтернетом, тому масштаби цього ринку дуже великі та привабливі. У швейцарському селі не рідкість, коли люди під час обідньої перерви переглядають в Iнтернеті останні новини. Тому виникає велика кількість як спеціалізованих комп’ютерних видань, так і он-лайн версій звичайних газет.
У цілому, аналізуючи стан справ у швейцарській пресі, треба візначити, що преса реально відбиває ступінь розвитку суспільства у цілому. Українські журналісти, як і їхнi західні колеги, намагаються висвітлювати події об’єктивно і незаангажовано, але, на відміну від країн Заходу, в Україні нема поки що ні економічних (це найважливіше), ні правових передумов для функціонування дійсно незалежної преси. І звинувачувати в цьому журналістів — значить звертати увагу тільки на наслідки, забуваючи про причини.
