«Ребята, давайте жить дружно!» — цей заклик підстаркуватого кота Леопольда до розбишак-мишей, що обсіли та скубуть його з усіх боків, стійко асоціюється у пересічного громадянина України зі словами «терпимість» і «толерантність». А на тлі безперервних політичних баталій у вищих ешелонах влади, що досить часто переходять у фазу вуличної бійки і завдяки телебаченню транслюються на всю країну, будь-яке щире посилання на толерантність у політиці тлумачиться як прояв відвертої слабості або ж тактична хитрість. Треба визнати, що таке розуміння толерантності, як, власне, і поширена практика нетерпимості на усіх рівнях теперішнього буття, не є випадковим явищем.
НОВІТНІ ПРОЯВИ ГЕНА ВОЙОВНИЧОСТІ
Більшість з нас, громадян сучасної України, зростала ще за умов офіційно санкціонованої КПРС войовничості до всього «іншого». Практично уся наша політична еліта всмоктала войовничість з молоком тієї чи іншої Alma Mater — через курси діалектичного та історичного матеріалізму, наукового атеїзму і ще більш наукового комунізму, не кажучи вже про історію КПРС. По суті ця «історія» була спробою створення героїчного міфу про жорстоку боротьбу з численними ворогами ззовні й усередині країни — з різноманітними «лівими» і «правими» ухилами від «лінії партії», з недорізаними буржуями, з попами- мракобісами, з шкідниками- спеціалістами, з несвідомим середняком, з українським буржуазним націоналізмом, з лікарями-отруювачами, з брехунами-дисидентами, з генетикою і кібернетикою, з Вавіловим і Сахаровим, Ахматовою і Стусом, Чорноволом і Солженіциним… Добре відомо, що ця боротьба призвела до багатомільйонних людських жертв, до загрозливого збіднення духовного і державотворчого потенціалу нації, до втрати випробуваних віками традицій морального життя.
Войовничість набула нового підгрунтя у період «початкового накопичення капіталу», коли недовіра і нетерпиме ставлення до ближнього перетворились в передумову не тільки збагачення, але й просто виживання. Кримінальна субкультура з її нормами «не вір, не бійся, не проси» та «стріляй перший, потім розберемося» виявилась досить ефективним «ідеологічним дороговказом» у перерозподілі власності і влади. Представники криміналітету дістали політичнi мандати й управлінськi посади різного рівня. Як наслідок — значне поширення тіньової економіки і корупції, замовлені убивства політичних опонентів та бізнесменів-конкурентів, маніпулювання натовпом голодних і обдурених людей, цькування правоохоронців. Все це аж ніяк не можна вважати за прояви прихильності до ідеї терпимості. Паралельно агресивна «героїка» «злодіїв у законі» і «нових руських», шахраїв з респектабельних «довірчих товариств» і вуличних «лоходромів» швидко відвоювала собі чільне «місце під сонцем», заполонивши естраду, програми мас- медіа, популярні видання. У такий спосіб вже здеформована свідомість значної частини населення, особливо молоді. На жаль, не обминула ця пошесть й кола еліти.
Ще одне джерело нетерпимості виникло внаслідок розпаду СРСР на низку нових незалежних держав. Драматичні непорозуміння між колишніми «народами- братами» констатують навіть зовнішні спостерігачі. Ворожість між росіянами та українцями, сербами і хорватами, арабами та юдеями являє, більшою або меншою мірою, приклади синдрому Каїна і Авеля. Іронія полягає в тому, що той, хто знає про іншого найбільше і відрізняється від нього найменше, може бути до нього найнетерпимим, зазначає авторитетна дослідниця з Великої Британії С.Мендус.
Задля справедливості слід визнати, що така ситуація не є характерною виключно для України та нових незалежних держав. Населення цілком благополучних Великої Британії і Німеччини, відносно «продвинутих» Чехії і Польщі та інших подібних країн досить регулярно являє жорстокі прояви нетерпимості до інородців, іновірців, коротко кажучи — усіх «інших»: то турецький погром, то гетто для ромів, то просто постріл в голову транзитному українцю… Увесь світ начебто демонструє, що апеляція до релігійної, етнічної, культурної чи політичної толерантності насправді виявляється облудливим самозаспокоєнням для тих, хто надто ледачий або зовсім вже безсилий дати тверду відсіч «чужаку» і захистити «своє».
ТРИ В ОДНОМУ
З огляду на сказане цілком зрозуміло, чому до останнього часу для більшості з нас єдиний варіант різноманітних значень толерантності зводився до поняття терпимості, що походить від дієслова «терпіти» — стійко, без нарікань переносити фізичні чи моральні страждання; витримувати і миритися з чимось неприємно важким, сподіваючись на краще. Толерантність-терпимість мала значення принизливої реакції на будь-яке зовнішнє подразнення. Внутрішнього позитивного змісту цьому поняттю не надавалось.
На такому тлі проголошення Генеральною Асамблеєю ООН 1995 року Роком толерантності об’єднаних націй здатне було викликати здивування: з якої причини те, що не має позитивного вмісту, підноситься до рівня загальнолюдської норми? Чому в тому ж 1995 році Генеральна Асамблея вирішила щорічно відмічати 16 листопада Міжнародний день толерантності? Для чого заклики до взаємної терпимості останнім часом все частіше лунають у промовах і світових можновладців і провідних українських політиків?
Щоб усунути наявний парадокс, коротко розгляну еволюцію толерантності та її сприйняття, адекватне сучасності.
Розуміння толерантності як терпимості є традиційним, але не вичерпним. Ще британський філософ XVII століття Джон Локк дійшов висновку: досконала толерантність — це не тільки свідоме та позбавлене негативного забарвлення визнання державою свободи «іншого» самому вести свої громадянські або приватні справи у будь-який спосіб, тільки без суперечок iз законом. Це ще й захист з боку держави свободи кожного громадянина від будь-якого нелегітимного її обмеження.
Висновок Локка базувався на визнані свободи невід’ємним правом людини, а також неприпустимості втручання держави у справи віросповідання і т.ін. В той же час він не був продуктом чисто теоретичних міркувань. Філософ осмислив і узагальнив реальні процеси, пов’язані з пошуками шляхів усунення небезпечного для країни протистояння між прихильниками англіканської церкви та різноманітними іновірцями (дисентерами), осередки яких виникли під час фундаментальних соціальних і релігійних перетворень. Влітку 1689 року британський парламент ухвалив Акт терпимості (Toleration Act). Досить швидко з’ясувалось, що легітимне співіснування кількох церков зовсім не веде до анархії та втрати керованості, а робить державу сильнішою. У такий спосіб толерантність вперше продемонструвала свій потенціал дієвого інструменту досягнення політичної злагоди різноманітних сил за умов збереження ними законної свободи і права бути самими собою.
Надалі поняття толерантності набуло поширення не тільки на сферу міжрелігійних стосунків, а й на більшість відносин у суспільстві, що виникають через відмінність людей і спільнот, багатоманітність культур.
Сьогодні розуміння толерантності поглиблюється далі, наприклад французьким філософом Полем Рикером. Він відмічає необхідність не тільки гарантування свободи легітимному «іншому», а й надання слабкому «іншому» певних переваг для самореалізації. Точніше, бажане збільшення переваг для більш слабкого має бути компенсоване зменшенням шкоди для сильнішого в опозиції.
Мені здається, що цей напрямок думки є вельми плідним для подолання наявних в Україні кризових явищ. Зокрема, визнання та забезпечення гідних умов діяльності політичної опозиції у парламенті або з боку виконавчої влади має бути компенсоване якнайменше зобов’язанням цієї опозиції дотримуватися цивілізованих «правил гри» та їх збереження у випадку приходу до влади. Останнє є неодмінною складовою політичних відносин на етапі зрілої — консолідованої — демократії. Проте за умов вітчизняного народовладдя зазначена умова здається зовсім не тривіальною. Адже з історії толерантності відомі численні прецеденти застосування подвійних стандартів: коли ти знаходишся в опозиції або в ослабленому стані, то вимагаєш до себе терпимості, коли ж набираєш силу, то відмовляєшся від толерантного ставлення до опозиціонерів.
Від толерантності-терпимості як вимушено пасивної реакції на «інше» — через нейтральне сприйняття та захист вільної активності «іншого» там, де вона не суперечить закону — до свідомого надання слабкому «іншому» певних переваг у самореалізації. Такі вже осягнуті людством значення толерантності.
РИЗИК ТОЛЕРАНТНОСТІ
Сприйняття толерантності в повному обсязі вимагає не тільки мудрості, а й мужності. Чому мужності? Тому що досконала толерантність потребує, як вже було з’ясовано, підтримки опонента. Такий акт не завжди є можливим. Він неприйнятний тоді, коли маєш справу з категорично антитолерантним суб’єктом або з суттєвим виходом за межі терпимого, визнаного тією чи іншою культурною спільнотою (наприклад, з навмисною логічною помилкою чи з кримінальним злочином). Проте і в іншому випадку людину не залишає відчуття тривоги: а якщо той, хто завдяки толерантності підсилиться, буде небезпечним тобі, твоїй справі або країні? Навіть коли людина чи її позиція є сильною настільки, щоб не лякатися жодної зовнішньої загрози, залишається загроза внутрішня, якої уникнути неможливо: вона полягає в неминучості деабсолютизації власної точки зору, в «утраті твердого грунту під своїми ногами» внаслідок визнання права легітимного «іншого». Передбачити такого типу ситуацію та осягнути можливості її цивілізованого долання — складна і психологічно важка задача. Проте уникнути її розв’язання у суспільстві, що прагне оновлення, неможливо. Адже якісно нове завжди з’являється на світ опозиціонером наявному, усталеному, зазвичай ще сильному. Та нетерпимо утискувати або навіть знищувати слабкі паростки нового означає занапастити своє майбутнє, майбутнє своєї країни. Євангельська iсторiя про долю Ірода Юдейського, який заради збереження свого царювання наказав погубити Дитятка Ісуса і, щоб не схибити, всіх дітей від двох років і менше, є актуальною пересторогою й сучасним можновладцям.
ТОЛЕРАНТНІСТЬ І СВОБОДА, ІСТИНА, МИР
Принципова важливість співвідношення толерантності зі свободою та істиною з огляду на вже сказане є очевидною. Коротко резюмую ключ своєї позиції з цього питання: будь-яка людина має природне право на свободу, проте жодна не володіє природним правом на абсолютну істину. Свобода через закон і толерантність рано чи пізно шляхом численних спроб і помилок здатна наблизитися до Істини; істина ж, яка стверджується через заперечення свободи та відмову в толерантності, рано чи пізно деградує у хибу.
Той, хто проголосив би толерантність чарівною паличкою, з допомогою якої можна вмить розв’язати усі проблеми реального суспільства, особливо за часів фундаментальних змін, дуже скидався б на кота Леопольда. Толерантність — лише одна зi складових зрілої громадянської свідомості і поведінки. Разом з тим без її наполегливого виховання на суперечливому шляху до внутрішньоконсолідованого демократичного суспільства абсолютно не обійтися. Адже, як зазначив 16 листопада 2000 року президент Генеральної Асамблеї ООН Херрі Холкері, толерантність — це та цінність, яка робить мир досяжним.
