«Тотальна потреба» проявляється найяскравіше і найпереконливіше як гріховна схильність у тій непоясненній скопидомській, «побожній» неможливості щось викинути чи просто віддати, подарувати, позбутися чогось непотрібного, нехай це буде якась річ, домашнє начиння. Наприклад, старий ношений одяг чи уламки господарського інвентарю. І річ тут не у тім, що ці уламки можуть знадобитися для чогось, а у тім, що людина ж бо усвідомлює непотрібність цих предметів, але, всупереч логіці та здоровому глузду, схильна нагромаджувати і поступово обростати «горами» непотрібного мотлоху, і все це обростання пояснюється «тотальною потребою»: «А раптом знадобиться». Тут простежується містичне ставлення до речей і предметів побуту, якась криза володіння, криза психологічна і духовна. Ця шаноба до непотрібного і застарілого здатна якось рятувати від необхідності «подивитися правді в очі», зробити зусилля і позбутися «смертельного вантажу». Це, свого роду, релігійне переживання «богів із машини», властиве, напевно, усім відсталим країнам, де до речей іще не виробилося стійкого імунітету, коли річ не поглинає господаря, а служить йому і, вичерпавши термін придатності, викидається на звалище. Можна довести, таким чином, що звалища — це ознака наявності цивілізації чи, навпаки, звалища — це початок цивілізації. Поза всяким сумнівом, племена, що у прадавні часи існували як кочівники, як невгамовні варвари, у ході подальшого розвитку могли зберегти цю священну ритуальну особливість позбавлення від предметів побуту і зброї, що відслужили свій термін.
Десь поряд із цією думкою лежить пояснення і ритуалу поховання небіжчиків разом із начинням та засобами оборони, з усім, що їм належить, без відчуження власності. І вже пізніше ми бачимо обряд поділу власності покійного чи убитого на війні між найближчими друзями та родичами, тут уже інший принцип: «А чого добру пропадати».
Одні народи швидко і безболісно розлучаються з мотлохом і утилізують його на звалищах, інші ж, особливо слаборозвинені, прагнуть якомога довше не розлучатися з мотлохом і нічого не змінювати, не купувати, не пересувати тощо. Будь-яке «відчуження» від непотрібної чи від старої речі створює проблему купівлі нової чи такої ж за якостями. І звідси випливає, що «питання звалищ» має свої корені у технології цивілізації.
Щодо нашої реальності, то можна непохибно визначити, що ми перебуваємо на одному з нижніх періодів «речового психологічного розвитку», сповільнення якого було спричинене певною історичною похибкою у технології цивілізації, це була тоталітарна технологія цивілізації, чи, навіть, точніше, «утилітарна», тільки тут «утилем», брухтом була сама людина, і замість звалищ «цивілізованого мотлоху» ми зараз підраховуємо «звалища» трупів, так звані «братські могили», що звучить по-блюзнірськи і «ненауково».
А чи не є сама ця установка на «тотальну потребу» гальмом самого цивілізованого розвитку, тим самим «неможливим тертям», яке створює ефект стояння на місці? Людина не бажає розлучатися з навколишнім упорядкованим хаосом, вона готова змиритися з існуючим своїм відставанням і практично, і психологічно, тільки б утихомирити стихію хаосу, вільної і безконтрольної творчості, не пробуджувати її знову до дії, до руху, до життя! Можливо, у такому згубному «відкриванні скриньки» і «вивільненні стихій» (що часто було мотивом російських народних казок: «хустка чи скринька, з якої вивільняються духи хаосу і сили некерованої») полягає таємна напасть східно-євразійської ментальності. Тоді можна прямо сказати про ту трудність, майже неможливість, якими супроводилися хоч якісь нові здобутки у цих краях. Наше коротке дослідження підпорядковується тій аксіомі, що спочатку ми не намагаємося визначити «рівень досягнень», оскільки на всіх етапах розвитку важливий такий елемент як «технічні розвіддані». А цей елемент відігравав і відіграє одну з найважливіших ролей у сучасному періоді розвитку більшості східних держав.
Та безсумнівно, і це аксіома, що духу населення цих країн притаманне відчуття «тотальної необхідності» та «кровної зацікавленості і нероздільності» з навколишніми речами. Особливо на побутовому, повсякденному рівні, пронизаними ідеєю «майбутньої користі» непотрібного предмета. Це, якщо хочете, ідеологія! Це і міфологія, і неможливість здавати собі справу щодо найближчого майбутнього, яке все віддається на волю стихії, не підлегле волі конкретної людини, віддається комусь, хто непередбачуваний і невразливий, «зробити йому нічого не можна». Чи не звідси проростають паростки «нашого» християнства та підозрілої «жертовності»?
Міфологічна свідомість здатна породжувати монстрів міфологічного штибу усюди — від промисловості до мистецтва. Маючи справу з конкретною ідеєю, наша людина має справу з незліченними варіантами її здійснення — так їй здається внаслідок природженого чи набутого (тут ще треба розібратися), міфологічного складника її розуму. Поруч із підступною та витонченою практичністю ми повсюди бачимо справжній міфотворчий процес (жахливий!). І те, й інше співіснують, не змішуючись, що ще сильніше вражає і примушує не поспішати з висновками. Ці незліченні варіанти і здійснюються на практиці, у житті, яке саме по собі є певним устроєм і має суворі закони, які вимагають їх дотримуватися, щоб життя взагалі було можливим. Тільки за цих умов можлива наукова і художня творчість як елемент цивілізації. І цивілізаційний складник політики також базується на цих самих непорушних підвалинах людського світоустрою.
Я пам’ятаю чутки, що ходили у ті ще недавні часи холодної війни. Чутки стосувалися творчих злетів радянської фантазії у галузі ядерного озброєння та космонавтики. Так, один мій знайомий «з піною на губах» доводив, що «наші формули розрахунків» у всьому відрізняються від формул розрахунків космічних польотів американців (а розмова була найпобутовішою!), і що через це (як виникало у свідомості це «через це»?) «наші формули» і точніші, і кращі, і ліпші і т.ін.! Повторюю, що розмова була найпобутовішою, і ні я, ні мій невстановлений опонент не мали ніякого відношення до теми «міжзоряних повідомлень і супутників-шпигунів». Це був вияв міфологічної свідомості з усім супутнім, зі всією «свитою»: пріоритет, можливість, хитрість, таємничість, секретність, непорушність і доказовість! Щось доводити міфологічна свідомість взагалі не вважає за потрібне, її досягнення є істина, яка сама собою зрозуміла. Звідси вам і психологічний комфорт її носія, і його швидка до розправи ідеологія істини.
Від «тотальної потреби» ми приходимо до «тотальної непотрібності», — на цьому стику і відбувається наше сучасне життя. Ніщо нікуди не пішло, ніщо нікуди не зникло, ми, як і раніше, ті ж носії міфологічного «яйця», плід якого невідомий і непередбачуваний.
Хаос навколо ми абияк упорядкували, щоб замкнутися на есхатологічному передчутті всеможливості і всезвичності незвичного. Магічні дії з предметами нашого побуту ми не проміняємо ні на які блага цивілізації: цей тріснутий кухоль з відбитою ручкою мені дорогий сам по собі, а чому, я не знаю. І замінити цей кухоль новим кухлем чи викинути старий у відро для сміття — це для мене дилема, кардинальна дилема моєї свідомості. І попри те, що зараз я інший, і прагну не відставати від благ цивілізації, я все одно неохоче змінюю щось навколо себе, а якщо і відважуюся на це, то дуже рідко. Раз на століття, наприклад, але, визнаємо з необхідністю, що зміни також, свого роду, акт звички і необхідності. Мета — таку необхідність створити і виплекати. Прогрес він тоді прогрес, коли це прогрес необхідності!
Правильно, що злиденність нашого життя виправдовує «необхідність бережливості», але «тотальну необхідність» не виправдовує ніщо, це так само зрозуміло, як неможливість «охопити неосяжне». Тому не роздумуйте, коли твердо вирішили з чим-небудь розлучитися з речей навколо вас. Таке бажання для нас найперша чеснота, яка підтверджує, що для нас не все ще скінчено, що ми ще зробимо щось і краще і довершеніше. А особисто ви ще заробите грошей, щоб у цьому пересвідчитися. Будемо жертвувати на олтарі милосердя, на олтарі цивілізації (звалища) наші зношені моменти смаку і стилю, наші поламані і застарілі праски та телевізори, щоб знайти не тільки нове бачення, а й новий стиль і новий смак. Геть від одноманітності і табірного тиражування!
«Тотальна необхідність» і «тотальна непотрібність»: хто синтезує ці парадигми нашого буття, що заперечують одна одну?
І що, врешті-решт, станеться з нашими предметами після магічного ритуалу нашої всеєдності з ними, який «щодня повторюється»?
Чудо станеться, і міфологічна теза візьме гору?! І якось, прокинувшись уранці, ми застанемо себе в оточенні най-найавангарднішого і якіснішого? Не докладаючи зусиль? Не змінюючись? Не зазнаючи певної дози страждань і незручностей?
Не думаю. Цього ніколи не станеться. У вашому житті точно, а також і у моєму. Та й у житті будь- кого, хто перебуває в атмосфері достатньої недостачі коштів, а таких безліч, загальна черга.
Що ж робити? Куди йти? Як? І з ким?
Відповідь на такі запитання не може бути однаковою. Спочатку треба розібратися, що у нашій «тотальній предметній необхідності» необхідне, а що ні. Провести таке маленьке аутодафе, щоб, відродившись із попелу, скинути ношу невпевненості і побоювань у самих собі.
Наша порада проста: викидайте, викидайте і викидайте! Нехай викинуте вами стане підмогою комусь, хто живе гірше за вас, або ж воно створить ландшафт приміських звалищ, на якому також трудяться деякі представники роду людського. Розлучайтеся з тим, із чим ви вирішили розлучитися. З цими дрібницями, позірна і брехлива незмінність яких начебто є гарантом стабільності вашого буття. Це обман зору, ілюзія, розплата за яку драматична і навіть смертовбивча: це відсталість, смута, невпевненість і взаємна ненависть. Речі мстяться за себе, особливо старі і непотрібні речі. Вони дуже доречно мовчазно запитують: «А чи потрібні вони нам?» — тобто ми, їхні господарі. І найчастіше відповідають, що ні, ми їм не потрібні. І тоді речі проживають нас.
Алушта
