Помічено, що в кожну епоху в культурі панує своя базова метафора, тобто ідея, поняття або модель, що задає спосіб розуміння, спілкування й саме бачення світу. Сьогодні такою метафорою є «інформація». Звичні феномени й ситуації начебто перевизначаються, переосмислюються в інформаційному контексті. І саме поняття інформації вбудовується у звичні пояснювальні схеми. Розмірковують, наприклад, про інформацію як товар. Дивний, говорять, це товар: ви його продаєте, а він залишається при вас. Один учений так і написав: «Iнформація при переході від продавця до покупця не перестає належати продавцю» (Павло Гуревич, з передмови до книжки Елвіна Тоффлера «Метаморфози влади»). Звідси і дивність, бо наше матеріально орієнтоване мислення з цим не мириться. Якщо ви продали, наприклад, корову, ця корова вам уже не належить. Отже, ситуація така: або інформацію не можна вважати товаром (що, звісно, не так, бо її купують і продають), або при продажу інформації продавець все-таки щось втрачає, як це відбувається при будь-якому продажу. І тоді вислів «інформація не перестає належати продавцю» — пустий звук. Начебто Павло Гуревич ніколи не підписував авторський договір.
IНФОРМАЦIЯ — ТОВАР, I НIЧОГО ДИВНОГО
При цих роздумах пригадав камбоджійську казку. Нині, за давністю років, я вже не можу її викласти дослівно, а в переказі виглядає вона так. Жила одна бідна сім’я, ледве кінці з кінцями зводила. І ось глава сім’ї якось запропонував: «Давайте поїдемо звідси, навіщо нам жити в убогості. Підшукаємо багате господарство, оселимося поряд, і будемо в усьому наслідувати тамтешніх трудівників». Так і зробили. Знайшли багате господарство, оселилися поряд, підглядали, що і як сусіди роблять, працювали не покладаючи рук, і пішли у них справи на краще. Збували свою сільгосппродукцію, багатіли. На радощах вирішили вони віддячити багатому сусідові. Глава сім’ї взяв жменю золота й пішов. Розповів усе, як було, і висипав золото на стіл. Але справа набула несподіваного оберту. Багатій подумав і сказав: «Усе твоє багатство — моє, адже завдяки мені ти його нажив. Віддавай мені гроші, а я виділю тобі частку, яку сам визначу». — «Дозвольте, — говорить колишній бідняк, — я прийшов до вас iз щирою вдячністю. Ви допомогли мені, самі того не відаючи, нічого не втративши при цьому. Якби я знав, що ви так витлумачите справу, я б не став дарувати вам золото». Далі багатій і колишній бідняк довго сперечаються й нарешті звернулися до судді. Той утруднився розсудити їх. Справа доходить до короля, і закінчується його наказом, щоб сім’ї багатія та колишнього бідняка поріднилися. «Тоді ділити вам буде нічого, і між вами не буде розбратів» — так обгрунтовує своє рішення король. Виявляється, що у багатія є син, а у колишнього бідняка — дочка.
Ця стародавня казка при відповідному прочитанні повідомляє нам саму суть відмінності між традиційним і інформаційним суспільством. У казці багатія названо «жадібним», рішення короля — «мудрим». Мудрість у тому, що це рішення не тільки усуває економічні розбіжності між сім’ями, воно має ще характер моральної санкції. Адже шлюб усе-таки нерівний. Тим самим багатій принижений за жадність, а колишній бідняк піднесений за свою доброту. Здається, усе гаразд. Щасливий повчальний кінець, казка виконала свою виховну функцію.
Однак, якщо вдивитися в ситуацію у світлі цінностей інформаційного суспільства, вимальовується інша картина. Сучасний читач розуміє, що успіх будь-якої справи прямо залежить від інформаційних ресурсів. Його не переконує пояснення, що багатій претендує на власність сусіда тільки через жадібність. А щасливий кінець казки здається йому штучним і таким, що не стосується суті судової справи. Король просто розписався у своєму юридичному безсиллі. Так, багатій робив свою справу, й особисто не брав участі в процвітанні колишнього бідняка. Адже той постійно КРАВ інформаційні ресурси. Вони по різному мислять, ці люди. Колишній бідняксприймає ситуацію як етичну. Він розуміє, що своїм новим статусом зобов’язаний сусіду. Так, підглядав, ну то й що? Хіба сусід побіднішав? Зате він прийшов як вдячний учень, і з подарунком. Багатій, з іншого боку, звертається до принципу справедливості — «кожному своє». Він вимагає свого, тобто вартості, отриманої від таємного використання бідняком ЙОГО ЗНАНЬ. І він готовий виділити колишньому біднякові частку набутого ним багатства, враховуючи затрачену його сім’єю робочу силу. Він правий, як людина, яка мислить категоріями ринкової економіки. Але не правий у тому, що береться сам визначити розмір частки. Це прерогатива суду. А суд (король) зайнятий іншим — не з’ясуванням, СКІЛЬКИ КОМУ, а банальним зрівнюванням сторін через шлюб дітей.
Тепер стає зрозуміло, що при продажу (або розкраданні) інформації все відбувається так само, як при продажу (або розкраданні) звичайних речей. Новий власник інформації вкладає її в справу й отримує прибуток. Той самий прибуток, який мав отримати колишній власник, якби він не продав інформацію. Який же сенс говорити, що інформація не перестає належати йому. Адже вона втратила ДЛЯ НЬОГО колишню силу. Можна навіть стверджувати, що при продажу інформація витрачається. І виявляється це в зниженні ефективності тієї конкретної справи, для якої інформація є живильним духом. У нашому випадку у багатія з’являється конкурент. Він використовує викрадену інформацію, багатіє, і внаслідок цього зменшуються прибутки багатія.
IНФОРМАЦIЯ I ДУША — СИНОНIМИ
Вислів «інформація — ЖИВИЛЬНИЙ ДУХ будь-якої справи» використано тут не для гарного слівця, а щоб вийти в розмові на філософський рівень. Багато помилок породжує уявлення про існування інформації «в чистому вигляді». Як би відділеної від справи або enterprise (сміливе підприємство, ініціатива), або функціонуючої системи будь-якої природи. Зауважу, що нічого нового тут немає. Так влаштована свідомість людини — вона аналізує, тобто в думках розділяє ціле на частини й надає частинам статусу незалежного існування (гіпостазування). Яскравий приклад — давня притча про пророка Хізру. Iшли по дорозі троє: чоловік, дружина і друг сім’ї. Напали на них розбійники, пограбували, обезголовили чоловіків. Потім з’являється Хізра, бачить жінку в сльозах. Пристав, каже, голови цих людей до їхніх тулубів, а я помолюся, щоб Аллах знову дарував їм життя. Жінка зробила це, пророк Хізра помолився, і за волею Божою чоловіки ожили. Але жінка через поспіх переплутала їхні голови: голову чоловіка приставила до тулуба друга, а голову друга — до тулуба чоловіка. Далі починається тяжка суперечка ожилих чоловіків про проблему ідентичності, а простіше, хто з них хто і чия тепер дружина ця жінка.
Передбачую веселі дискусії читачів обох статей — яка, мовляв, частина тіла чоловіка — голова чи тулуб, визначає його статус як чоловіка? Ця вправа, крім обговорення забавних деталей, виведе їх на філософську проблему душі й тіла, розділить на матеріалістів і ідеалістів. Можливо, хтось здогадається, де заритий собака. Річ у НЕПОДІЛЬНОСТІ душі. Якщо й була у когось проблема, то це у Аллаха: в яке з помилково складених тіл (треба підшукати більш відповідне слово, див. далі) вміщувати душу чоловіка, а в яке — душу друга? Шляхи Аллаха невідомі, але щойно він прийняв рішення, все стає на свої місця. Дискусії про ідентичність бути не може. Щоправда, залишаються деякі проблеми, вони виявляться, коли ці двоє поглянуть у дзеркало. Як їх вирішувати, це вище мого розуміння. Може, хтось iз читачів знає?
Але до чого тут інформація, спитає читач, який стежив за думкою автора? Ось саме душа і є інформацією, неподільна душа… І від тіла вона невіддільна. «Труна з тілом небіжчика» — цей штамп, суворо кажучи, не виражає суті справи (точніше було б — «труна з трупом небіжчика», але ми розуміємо, «труп» знижує скорботну урочистість заходу). Тіло залишається тілом, поки воно просякнуте душею. Можна передбачити, як виникло уявлення, що душа відділяється від тіла й продовжує незалежне існування. У Старому Заповіті душа ототожнюється з кров’ю (звідси вибране мною слово «просякнуте»). Після потопу Ієгова дозволяє людям їсти м’ясо. Але зауважує: «Тільки плоті з душею її, з кров’ю її, не їжте « (Бут. 9, 4). Витік крові з тіла сприймався як вихід з нього душі. Надалі наводиться думка, що душа зі сфери невидимого, але віра в самостійне її існування, завдяки християнству, ще більш зміцнюється. Аналогія душі й крові досить повна. І не випадково в одній iз християнських церков заборонено переливання крові.
Якщо інформація та душа — синоніми, ми можемо розширити розуміння душі, вважати, що душа комп’ютера — це software (програмне забезпечення). Це — живильний дух, що перетворює «залізо» (hardware) на комп’ютер. Далі комп’ютер стає справжнім (істинним у значенні Платона) комп’ютером, коли утворить єдину систему укупі з людиною (користувачем). А той, у свою чергу, є справжньою людиною тільки вкупі з культурою. І так далі, хоч не так далеко. Зрозуміло, Хто в кінці цього шляху.
