Повноцінне людське буття є таким сьогоденням, котре невідривне від об’ємного, хай і драматичного, але усе ж наповненого минулого твого народу, та сповнене сподівань на майбутнє, твоє й твоїх дітей. Отже, виникає потреба означити найбільш вагомі проблемні зрізи суперечливого й вельми неоднозначного процесу людської самореалізації, виходячи при цьому з тези і переконання про те, що ця самореалізація здійсненна лише за умови, що антропокультурні чинники людського світовідношення спираються на соціокультурні (починаючи від товаришів, сім’ї, колективу, громадянського суспільства й аж до нації в цілому), взаємодіють із останніми. Так само, як і навпаки: вузловим, осьовими смислом і вищим призначенням функціонування соціокультурного є ствердження передумов для реалізації людського єства взагалі (в його різноманітних іпостасях), окремої особистості — зокрема й далеко не в останню чергу.
При цьому вимальовуються такі засадничі проблемні зрізи.
Перший, вихідний, проблемний зріз. Йдеться про те, що в Україні за роки незалежності ствердився, на жаль, не провідний сучасний європейський тип раціональності — комунікативна раціональність — як поєднання цілераціональності та ціннісної раціональності, як постійно діючий суспільний дискурс стосовно найбільш життєво значущих питань, завдяки якому реалізується етика відповідальності, а ствердилася раціональність доби первісного нагромадження, техніко-операційна раціональність, калькулюючий, значною мірою здегуманізований, цинічний розум, позбавлений моральних засад сучасного цивілізованого світу.
Відповідно, в Україні побудовано за роки незалежності не соціальну ринкову економіку, як є у повоєнній Європі, котра є підставою для розквіту творчих, життєствердних сил людини, а дикий, кланово-олігархічний капіталізм як підстава для процвітання найгірших рис людського єства. Ніде в цивілізованому світі немає такого дикого поєднання бідності й багатства, як в Україні. І це є найзначнішою, визначальною антропокультурною проблемою, стосовно якої всі інші проблеми є похідними.
Наступний проблемний зріз. Це — ряд питань, які стосуються такої крихкої побудови, якими є демократія, громадянське суспільство взагалі й в Україні — зокрема. Постійно виникають питання, чому в нас не спрацьовують у повному об’ємі засадничі європейські цінності — свобода, солідарність, справедливість, а ідеали відкритого суспільства, публічності залишаються більше ідеалами, аніж реальністю (останнє стосується й засобів масової інформації, особливо електронних), чому не стверджується у достатньому об’ємі середній клас як основа демократії?
Третій проблемний зріз. Це — питання шляхів подолання в українському суспільстві глибинного соціокультурного розколу, без чого не може бути нормальної як антропокультурної, так і соціокультурної консолідації нації — основи подальшого суспільного поступу.
Четвертий — це проблеми подальшого культурного поступу України: проблеми українських — кінематографа, книговидавництва, історичного виховання, естради тощо.
П’ятий проблемний зріз — проблема пошанування людської гідності, але не обраних, а усіх, кожного зокрема.
І, нарешті, кардинальна, осьова проблема — проблема проявів в усьому цьому людського чинника, людської природи, себто проявів не стільки творчого, конструктивного, життєствердного в цій природі, а на сьогодні деструктивного, самозакоханого, брехливого, злостивого тощо. Проявів — на усіх рівнях: і суспільному (це — конформізм чи, навпаки, конфронтаційність та агресивність), і особистісному (стосовно багатьох представників владарюючої в Україні еліти).
Причому прикрим є те, що ці прояви негативного в людськім єстві знайшли своє вираження не лише на рівні загальноцивілізаційних параметрів природи людини, а й на рівні проявів не кращих рис національного характеру. Потрібно завжди пам’ятати, що негативне в людському єстві та світові людини завжди було, є й буде. Але, по-перше, треба постійно думати над тим, як мінімізувати його, поставити в чіткі обмежувальні рамки. А отже, думати про необхідні антропокультурні механізми й способи облаштування буття, які б цьому сприяли.
А, по-друге — і це найголовніше — думати про таку модель облаштування буття, яка була б не лише людиномірною, нерепресивною щодо індивіда, але й котра максимально б сприяла можливості кожній людині розкритися, скористатися своїм життєвим шансом, сприяла б реалізації життєствердного, творчого, оптимістичного в людському бутті.
2008 РІК НЕ ОДЕРЖАВ ГІДНОЇ ВІДПОВІДІ ВІД ЄВРОСПІЛЬНОТИ
Не можна не звернути увагу й на ті обставини, які означилися в серпні 2008 року й які матимуть для України й українців вельми довготривалі наслідки.
Ідеться про тектонічні зміни у світопорядку, з якими Україна як держава, кожний громадянин України не можуть не рахуватися. Бо це система нових геополітичних викликів, котрі мають безпосереднє відношення до України, до питання про її незалежність та суверенність. Йдеться також про її позицію у відповідь на ці виклики, що, звісно, має пряме відношення до буття та ціннісних орієнтацій кожного пересічного українця.
Те, що раніше мало місце лише в геополітичних розмірковуваннях О.Дугіна та К (євразійство, постулювання відверто шовіністичної, неоімперської позиції, територіальних претензій до сусідів, оголошення країн — колишніх радянських республік — зоною особливих інтересів Росії, розпалювання в них різного роду суспільних протиріч та сепаратизму, оголошення колишніх радянських республік канонічною територією московського православ’я, підтримка «п’ятої колони» в цих країнах, інформаційна та ціннісно-орієнтаційна експансія щодо них тощо), стало після відвертої воєнної агресії ядерної держави Росії проти (й на її території) суверенної Грузії фактом, який вимагає прискіпливої уваги та всебічного осмислення.
Усе свідчить про те, що Росія, яка впродовж останніх років стрімко зміцніла економічно й військово (хоча й залишилася на рівні умовної, «керованої» демократії), так і не змогла залучитися до європейських цінностей й постати державою такою ж, як усі інші, яка усвідомлює свої межі, свої кордони й зосереджена на облаштуванні свого внутрішньодержавного життя.
Натомість на перший план знову вийшли імперські амбіції. Сусідні для Росії країни — колишні радянські республіки — оголошено представниками вищого політичного керівництва Росії зоною її особливих інтересів. Щодо ж нашої держави знову запанувала страхітлива для України думка про те, що без України, її економічного та людського потенціалу Росія як імперія відбутися не може.
Тобто, якщо коротко, йдеться про те, що ядерна держава Росія в ім’я своїх шовіністичних, імперських амбіцій готова йти на пряму воєнну агресію проти будь-якої сусідньої держави, порушуючи найфундаментальніший принцип міжнародного світопорядку — непорушність кордонів.
Зрозуміло, що все це означає для України, яка повинна зробити як відповідні висновки, так і здійснити відповідні, відповідальні кроки.
Передусім йдеться про те, що після повернення ядерної держави Росії на відверто шовіністичні, імперські позиції, які не одержали гідної — економічного та політичного гатунку — відповіді від європейської спільноти, Україна повинна (незалежно від того, хто конкретно перебуває при владі) чітко й однозначно зайняти державницьку, справді незалежну позицію: економічну, соціальну, соціокультурну, оборонну.
Економічну — можливо, це буде найважчий вибір. Але він є абсолютно необхідним. Ідеться про перехід на світові ціни на газ та, відповідно, на світові ціни по оплаті базування Чорноморського флоту Російської Федерації. Йдеться також про зростання видатків на оборонні потреби, розробку й закупівлю нової військової техніки, на будівництво житла для офіцерів та контрактників (зараз ці видатки найнижчі в процентному відношенні до рівня ВВП щодо всіх країн — сусідів України).
Усе це, зрозуміло, не може не позначитися на темпах зростання рівня життя громадян, але, по-перше, іншого вибору немає, й це потрібно перетерпіти, так само, як це перетерпіли у свій час країни Прибалтики. По-друге ж, Україні потрібно пройти свій шлях до НАТО, бо іншого шляху в сенсі справжніх гарантій національної безпеки просто не існує.
ПРОБЛЕМИ «РУССКОЯЗЫЧНЫХ» НЕ ІСНУЄ ЗА ВИЗНАЧЕННЯМ
Як немає й іншого шляху, окрім обстоювання української ідентичності, й у сфері соціокультурній. Це питання не менш складне й вимагає таких же вагомих зусиль. Бо ж ідеться про те, що це мають бути адекватні відповіді на надзвичайно складні проблеми, значною мірою штучно спровоковані, але які усе ж мають місце та вимагають для свого розв’язання довготривалих та наполегливих зусиль.
Передусім ідеться про так званий соціокультурний розкол в Україні. Для усвідомлення вагомості й справжніх параметрів цієї проблеми насамперед слід сказати, що ця проблема загалом є штучно створеною в Україні відомими політичними силами з її південного сходу, до того ж інспірованими ззовні.
Ця обставина — штучна створеність — має принципове значення. Бо насправді — і це має не менш вагоме значення — в Україні протягом усіх років незалежності відбувався цілковито природний процес плавного, спокійного, але неухильного перекодування культурної матриці населення. Ідеться передусім про природний процес повернення національної самоідентифікації всім етнічними українцям. Це поперше. І по-друге, йдеться про такий же природний процес становлення громадянського суспільства в Україні як суспільства всіх її громадян.
Саме ці природні процеси й занепокоїли, вкрай занепокоїли сценаристів євразійства як зовнішніх, так і внутрішніх.
Звідси й різка активізація всіх українофобських сил та шалені спроби розіграти відомі карти: другої державної мови, федеративного устрою, так зване кримське питання тощо. Зрозуміла позиція північно-східного сусіда, де євразійство О. Дугіна і К просто знову стало офіційною його ідеологією.
Але питання про ідентичну позицію певних політиків усередині України, тобто про захист інтересів іншої держави під маркою захисту так званих російськомовних — оце вже більш серйозно. І тут потрібен аналіз.
Найперше, що таке «русскоязычные»? Є росіяни, німці, французи, поляки, українці та громадяни інших національностей — це зрозуміло. Отже, зрозуміло, що є етнічні українці й росіяни, в Україні — є також. Останніх — близько восьми із сорока шести мільйонів усіх громадян України.
Та коли говорити про так званих «русскоязычных», то це вигадка ідеологів північного сусіда, з одного боку. Але, з іншого, це драма, трагедія української нації, бо ж ідеться про приблизно десять мільйонів етнічних українців, які внаслідок цілеспрямованої та довготривалої політики зросійщення стали носіями не просто мови іншого народу, а й іншої культури та ціннісних, зовсім неукраїнських, орієнтацій.
І тут потрібно віддати належне потужності радянської виховної та ідеологічної машини: маємо десять мільйонів етнічних українців — «совків», тобто до цього часу ціннісно й культурно дезорієнтованих, відірваних від історичного коріння, все ще по суті радянських людей.
Отже, йдеться не про проблему «русскоязычных», якої немає взагалі, а про драму української нації, близько десяти мільйонів представників якої є невідомо яких ціннісних уподобань та орієнтацій. Точніше, відомо — чужого для українства євразійства, а не європейськості та євроінтеграційних прагнень. Чи можна цілковито покладатися на них як на громадян держави Україна? Це питання.
Але найголовнішим є те, що навколо питання про так званих «русскоязычных» відбувається якась фантасмагорія, іде якась зловісна гра, яка не вкладається в голову, але яку активно практикує частина політиків південного сходу України. При цьому забувається головне, визначальне: в Україні з її нинішніми кордонами немає нічиїх інших етнічних земель, окрім українських. І всі наслідки, що випливають звідси, є абсолютно зрозумілими.
Але чи не найбільш жахливою для української нації є позиція ідеологів та провідників так званих «русскоязычных» етнічних українців, а саме: В. Колісниченка, М. Левченка, В. Голенка, О. Дорошенка тощо. Те, що ідеологами і провідниками є люди з такими прізвищами, оце і є найбільшою трагедією українства.
Отже, стосовно соціокультурного зрізу відповідей на нові виклики сьогодення висновок напрошується сам по собі: це повинні бути особливі зусилля й фінансова підтримка української держави в царині української естради і музичного ринку, українського кіно та кіноринку, української книжки та книжкового ринку, всебічне історико-культурне виховання, особливо із залученням телебачення, плекання історичної пам’яті українського народу, знову ж таки — повернення в лоно рідного народу близько десяти мільйонів етнічних українців, жителів великих міст південного сходу України — так званих російськомовних.
Сюди ж прилягає й довготривалий процес ствердження мовно-культурної ідентичності етнічних українців, становлення громадянського суспільства не як суспільства громадян світу, а саме як громадян держави Україна. Це також чітке розмежування української та російської церков в Україні, а в перспективі — становлення єдиної української помісної православної церкви.
Далі — це українізація не лише за мовою, а й, що головне, за змістом та ціннісним державницьким спрямуванням усієї інформаційної системи: телебачення, радіо, преси, Інтернету тощо, — і повсюдне поширення їх на всі терени нашої держави.
ІГНОРУВАННЯ СОЦІАЛЬНОГО ПРИЗВОДИТЬ ДО ФАТАЛЬНОГО
Коли вести мову про соціальні проблеми, то тут у світлі нових викликів Україні також не має бути ілюзій. Подальша безальтернативна розбудова кланово-олігархічного капіталізму в Україні, а не реалізація європейського вибору України, тобто в цьому плані становлення соціальної ринкової економіки і соціальної держави може мати для неї дуже тяжкі наслідки, аж до руйнування у мільйонів українців віри в майбутнє України як держави.
І тут треба виходити саме з драматичного історичного досвіду України. Якраз ігнорування соціального владарюючою елітою, невміння поєднати завдання і стратегії національного та соціального на різних етапах становлення українського суспільства приводило до фатальних наслідків, зрештою до бездержавності, напівколоніального, а то й просто колоніального становища України.
Так було, зокрема, й у вирішальні часи української історії — за доби козаччини та в часи Української революції 1917—1921 рр.
У першому разі полковники та козацька старшина дбали передусім про особисте збагачення і статки, чим відвернули решту української спільноти — пересічних українців — від української справи.
Те ж саме сталося й у роки Української революції 1917—1921 рр., коли небажання більшості тодішньої еліти поділити поміщицькі землі призвело до поразки цієї еліти і взагалі мало страшні наслідки (на тлі ленінської облуди: «землю — селянам») — в подальшому для українських селян. А останні — а це було 80% населення, які пройшли вишкіл світової війни та поверталися з фронту — елементарно не захотіли воювати за цілковито легітимну владу Центральної Ради і Директорії, яка, втім, як і попередня, царська, не захотіла віддати їм землю.
Проте нинішня ситуація в Україні не менш загрозлива й тривожна, аніж у роки попередніх випробувань доби козаччини та Української революції через те, що до традиційного розходження національного та соціального, переважання кланово-олігархічної моделі капіталізму над моделлю соціальної ринкової економіки додалася нова обставина, а саме: євразійські цінності й уподобання стали домінувати у значної частини не лише жителів великих міст південного сходу країни, а й у тамтешніх владних та бізнес-еліт.
Усі щойно згадані виклики економічного, військового, соціокультурного та соціального плану є справді вагомими викликами для нашого народу і становлять загрозу в плані перетворення України на залежне від зовнішніх впливів та забаганок, напівсамостійне державне утворення. Однак відповідь на ці виклики є також потужним засобом для пересічного українця випростатися, постати на повний зріст, продемонструвати не лише світові, а й собі здатність до опору, побороти будь-які негаразди і стверджувати на українській землі визначальні ідеали європейської цивілізації — ідеали свободи, солідарності, справедливості. Отже, ці виклики є слушною нагодою для консолідації українського суспільства навколо не другорядних, а визначальних засадничих європейських цінностей та ідеалів.
Але питання цивілізованого вибору України, себто європейського вибору, є, як ми спробували показати, не просто добрим побажанням, а проблемою проблем — наріжних, доленосних, для розв’язання якої потрібно спрямувати волю українського народу. Тут і проблема повноцінного залучення до Євросоюзу та інших європейських структур, низка проблем ствердження громадянського суспільства і правової держави, сфери публічності й відкритості, постійного функціонування суспільного дискурсу і ствердження етики відповідальності, подолання корупції, підвищення рівня життя хоча б до середньоєвропейського шляхом збільшення відсотка заробітної плати в структурі собівартості продукції з нинішніх 6—9% до хоча б 30—40%, тобто масове утвердження середнього класу як основи демократії і на цьому підґрунті — подолання кланово-олігархічної моделі капіталізму та переходу до загальноєвропейської моделі соціальної ринкової економіки. Причому під середнім класом розуміються не лише дрібні підприємці та працівники банківської сфери, а й, що принципово, представники наймасовіших професій: учителі, лікарі, викладачі вишів і технікумів, науковці, кваліфіковані робітники, інженери, будівельники, пересічні селяни тощо.
ДЕФІЦИТ СОЦІАЛЬНОГО ОПТИМІЗМУ
Сюди ж належить проблема подолання постколоніального синдрому в Україні. Якщо коротко, то йдеться передусім про подолання гострої контроверзи орієнтацій вітчизняної буржуазії — національних, патріотичних і компрадорських, космополітичних.
Найбільший дефіцит у сучасного пересічного українського громадянина — це дефіцит соціального оптимізму. Повернення цього оптимізму, відтак, є запорукою налаштованості на життєствердження, креативність, здатності подолати українською людиною будь-які негаразди — сьогодні й на перспективу.
