Нова хвиля ажіотажу навколо Вєрки Сердючки (Андрія Данилка) виникла після повідомлення, що артиста посилають від Росії на Міжнародний конкурс «Евровидение-2004». Незважаючи на очевидну безглуздість цього припущення, в цю інформацію всі повірили, настільки шаленою популярністю користується Сердючка у наших сусідів. Днями Костянтин Ернст, генеральний директор «Первого канала» (Росія), спростував цю новину. Проте феномен Вєрки Сердючки існує, і «День» разом з експертами і своїми читачами намагається в ньому розібратися (див. № № 1, 11, 16). Напевно, наразі з упевненістю можна стверджувати лише одне: до образу, створеного Андрієм Данилком, не можна ставитись однозначно. І тому ми продовжуємо досліджувати цей соціально-культурний феномен.
Своєрідне «чуття єдиної родини»
Не поділяю твердження Сергія Тримбача, що «інтелектуали... морщаться, хоча дивляться». Може, я поспішив записати себе в інтелектуали (?), але і в будні образ бравої провідниці слугує для мене сигналом до перемикання каналів. Але в новорічну ніч не було спасу! Чи бува не на часі замислитись над антимонопольним законодавством для медіа? Схвалюю вже сам факт того, що «День» прореагував на це і приєднуюсь до вже оприлюднених думок.
Щодо успіху нашої Вєрки на російських теренах, то мій досвід життя й перебування в тих краях підказує парадоксальний висновок: попри всі столітні зусилля пропаганди й митців, росіянам десь на підсвідомому рівні властивий комплекс ницості. Може, це почуття провини за тривалу імперську експансію, пригнічення й нищення народів, які мали нещастя «добровільно приєднатися»? Може, попри все, усвідомлення того, що ті «молодші брати» насправді старші, й саме від них росіяни дещо запозичили та стали розумнішими, культурнішими?
Батько кібернетики Норберт Вінер писав у книзі «Я — математик», що «великі начальники, не певні власних інтелектуальних сил, бажали б розумово каструвати своїх підлеглих». В нашому випадку ситуація й масштаб дещо інші, але механізм той самий. Тому росіяни, щоб утвердитися (у власних очах?), охоче принижують представників народів екс-імперії, вигадуючи різні прізвиська, анекдоти. А, повіривши у власні вигадки, вже готові подекуди насипати дамби й простягати непрошену руку «братньої допомоги»! Відтак, тримається попит на «штукарство» Вєрки.
Між тим, Державна Дума Росії виділила значні кошти на підтримку заходів задля розбудови позитивного іміджу своєї країни в світі — державницький підхід! Ми ж, окрім тої Вєрки, нічого поки що на орбіту не запустили. З нас ліплять пришелепуватих, а ми й раденькі!
Зрештою, мені байдуже, що там міркують про нас на великих російських рівнинах. Тут «ни убавить, ни прибавить», думають всяко, й, здебільшого, не позитивно, хоча вважають за родичів, ну, може, дещо недотямкуватих. Більше дивує успіх, відтак, підтримка, тих «починань» в Україні. Тому схиляюся до висновку, що частина нашої так званої еліти складається саме з таких Вєрок (обох статей). Що їм приємно бачити своє відбиття у дзеркалі «мистецтва», а схвалення глядачів (в основному, таких самих Вєрок) зміцнює їх кволе відчуття певності, самозначимості. Таке собі своєрідне «чуття єдиної родини».
Все ж у нас є дещиця інтелектуалів, митців, фахівців у галузі мистецтв і критиків. Чом би не залучити їх широко до справи виховання й «окультурення» мас? Високо поціновуючи ініціативи «Дня» у плані надання таким особам трибуни, із сумом розмірковую: скільки припадає «братів незрячих» на один примірник цього часопису? А решта мас-медіа?
Вєрка така, як ми всі?
Чому росіяни «підсаджують» українців до поїзда Вєрки Сердючки? А в тім поїзді ще й Міна Мазайло, Возний із «Наталки Полтавки» і, звичайно ж, Голохвастов та Проня Прокопівна — воістину Сердючкина «старша сестра». Причому не та огидна Проня з п’єси Старицького, а симпатична Проня (у виконанні Маргарити Кринициної) з того, давнього фільму, що в неї й вади також симпатичні. Про новий мюзикл не йдеться, бо це взагалі жах. Але й у давньому фільмі сам задум Старицького було перевернуто з ніг на голову, бо в ньому текст п’єси переклали російською, залишивши Проні та Голохвастову їхній суржик, від чого ефект змінився на протилежний. У п’єсі, де цей суржик — в оточенні української мови, висміяно тих, хто, відкидаючи своє, тягнеться до чужого, «культурного» нібито. А у фільмі — в оточенні правильної російської мови їх висміяно, навпаки, за те, що вони до того «культурного» якраз і «не дотягуються»; не за те, що зрікаються свого, українського, а за те, що не можуть його до кінця зректися, що воно з них «так і пре». Про Проню з фільму, на жаль, дехто справді каже: «Така, як ми всі», — тоді як у Старицького вона якраз і не хоче бути, як усі, прагне виділитися, насамперед через зречення рідної мови.
Також і про Сердючку її українські шанувальники гадають: «А ось ми такі», — як зазначив Сергій Тримбач. Натомість росіяни «розкручують» Вєрку Сердючку, щоб тицяти в неї носом українців: «А ось ви такі!» І в цьому їхня зневага до українців, що тягнуться до всього російського (мови, зокрема) та остаточно «дотягнутися» не можуть. Саме в неправильності Сердючкиної російської мови росіяни найбільше й вбачають її «придуркуватість». А ще «ненав’язливо» накидають українцям думку, що такі, як Вєрка (і Проня з фільму), і є звичайні, «нормальні» українці, що «живуть, як усі», а не «випендрюються», як ті, хто розмовляє правильною українською мовою і бажає в своїй державі чути довкола себе також її.
Дмитро Кисельов радить в образі Сердючки посміятися із самих себе, закликає до англійської самоіронії. Посміятися із себе справді буває незле — в усіх випадках, крім одного: коли тебе бере на глузи хтось інший, а ти й сам йому підгигикуєш.
Не варто марнувати час
Пропонуючи читачам обговорити психологічний і культурний аспект феномену Вєрки Сердючки («День», №1 від 10.01.2004) газета марно вводить ці поняття стосовно бравої працівниці залізниці, оскільки ні культура, ні психологія тут ні до чого. Мабуть, ми маємо справу з банальним випадком «маскультурного» естрадного успіху милого парубка Андрія Данилка, що зумів вдало вскочити до спального вагону прохідного поїзда української, а точніше, пострадянської естради. Адже дійство, що розігрується Андрієм, до культури взагалі не стосується, а тому українським культурологам не варто даремно витрачати свого часу.
Те, що репризи А. Данилка позитивно, а часом навіть із захопленням, сприймаються публікою, є всього лише емоційним виявом сприйняття сценічного номера. Головним персонажем якого є добре всіма пізнавана вчорашня «лімітниця» Вєрка, що потрапила випадково до сфери дефіцитного залізничного сервісу, що дало їй щасливу можливість на рівних (а то і з деякою зверхністю) спілкуватися з VIP-персонами пострадянського простору. На мій погляд, Андрій Данилко успішно втілився у роль, створивши, правда не новий, а звичний образ типової простакуватої українки. Гадаю, що суворим критикам не треба розставляти саме лише негативні акценти на «світлому образі» Вєрки Сердючки. Досить пригадати номери минулих «героїв» естради Штепселя і Тарапуньки, а якщо завгодно з класики, то Карася із «Запорожця за Дунаєм» або наших сьогоднішніх «кроликів». Адже всі ці гротескні образи зовсім не дають приводу до обурення, оскільки в них присутня частка національної ментальності, замішаної на гуморі і самоіронії, що, до речі, властиво всім цивілізованим народам.
То ж побажаємо артисту творчого зростання і нового, більш різноманітного репертуару.
